Коли я віддавала свою хату в селі сину, то вже тоді мені нило у душі і млоїло, ніби ж відчувала, що оберне все от так. Ну, але тоді мені невістка так співала, син мало на руках не носив. Де ж ділось усе тепер?

Коли я їхала на заробітки, то й не здогадувалась, як та Португалія мені життя змінить кардинально. Бабі ж 50, ну які зміни: хіба онуки з’являться доки буду на заробітках.

Та от, коли приїхала я у ту Португалію, так раптом зрозуміла, що я ще й не баба. То в нашому селі, як діти дорослі, то ти вже й про себе забуть, хустинку на голову і вперед. А тут зачіска, усмішка і ти таки дівка.

Не довго я попрацювала, всього кілька років, як знайшла собі нареченого. Звісно, місцеві чоловіки не наші, тут інший менталітет, підхід до шлюбу і спільного життя, але я – закохалась і мліла від того, що й мене люблять.

А де мені чекати, після чоловіка, що далі чарки нічого не бачив, що тобі будуть у ліжко каву носити і на курорт тебе возити? Я ж звикла: зігнулась і вперед бо треба на хліб і до хліба.

Звісно, я працювала, але вже не так як вдома зовсім. Раптом мене мій чоловік зробив ледь не королевою, я вже господиня апартаментів у столиці і будиночку на березі.

Тож коли син одружився, я йому віддала ключі від свогєї хати в селі під столицею. Ще тоді мені в душі млоїло: не роби так. Ну, але на той момент рішення таке було розумним. Нащо хата буде пустувати, як я за тичячі кілометрів?

Рік минув, два, десять. Я вже й сьомий десяток зустріла, як не стало мого чоловіка. Мені було важко ту новину прийняти, а ще важче усвідомлювати: я залишилась біля розбитого корита.

Бачте, ще коли ми шлюб укладали, то чітко прописано було, що я нічого не отримаю у разі розлучення. Але я не розуміла тоді, що ті папірці не проста формальність.

Ну, як я можу прожити у шлюбі і вийти в двері у чому прийшла? Та ні в житті такого не буде. Це так я себе втішала і дивилась зі сторони свого досвіду життя в Україні.

Але ж діти мого чоловіка покійного мені той папірець вперед очі і попросили чемно на вихід. Мені цурки не дісталось, хіба дешеві прикраси, які я собі купувала на ринках, де ми бували з чоловіком у подорожах.

Повернулась я додому, в Україну. Звісно, не з порожніми руками, але й не при грошах великих. А куди мусила йти? Правильно, у свою хату, ту в яку сина свого часу впустила.

Ще коли мене зустріли я те напруження відчула. Невістка була явно невдоволена тим, що так усе обернуло. Так вона переймалась моєю долею, все казала, що я на своєму не настояла і просто здалась.

— Нам і кімнати вам немає, хіба вітальня, – каже невістка, – Там діти, там ми, а тут диван. Але він сорок тисяч коштує, лиш коли гості є, тоді на ньому сидять.

— Значить не продавлений, – кажу спокійно, – Мені спина ниє, то добре спатиму.

— А пенсію ви оформлювати маєте намір? – уже наступного дня питає в мене, – Жити ви за що будете?

— А тобі для мене шматка хліба жаль? Чи тарілку супу не налиєш? – запитую.

— Та ні, що ви, просто ж треба нам розуміти, як і що буде.

Вже ходила і ходила вона за мною. Що не зроблю крок, так невістка мені: “А в нас тут не так стоїть”, “А в нас тут так не роблять”, “Це ви там так звикли, а в нас робіть по-нашому”.

— А де то “в нас”. – запитую у неї одного дня. Чи я адресою помилилась? Ніби ж у себе в домі. Ні?

— Як то “в себе вдома”? Ви нам дім віддали, ми тут ремонт зробили, до ума довели все. А ви приїхали на все готове, ще й керувати надумали?

— Ремонт, – кажу їй з нажимом, – Ти, розумна, за мої гроші робила. Та й на все готове, ти прийшла і десять років жила ні в чому відмови не маючи. А тепер все, кінчилась твоя відпустка – іди на роботу. Може й заробиш на “власний дім”, бо в чужому командувати нічого.

Повернулась я рік тому і рік немає мені спокою у рідному домі. Невістка дах догори підіймає, проходу мені не дає. Єдине про, що я мрію – тиша.

Каже мені сестра, що я й так довго терплю. Мовляв, треба виставити синаі і невістку і жити спокійно. Але ж я не можу так зробити із сином, із онуками своїми. Та й не молодію я. Кому треба буде баба на старості років, хай і з будинком під столицею?

І сили під кінець, і совість не дає зробити, як сестра радить. Поясніть, як мені бути?