Стоять та й стоять собі будинки. Деякі руйнуються з плином часу, падають і йдуть у небуття, як і люди. А деяким історичним спорудам судилося переживати велику історію. Як, утім, і знаковим особистостям, котрі чимало спричинилися до розбудови Івано-Франківська. 

Торкнемося значного відтинку часу: від початку ХХ століття й до 1945 року, коли Церква відігравала чи не основну роль у суспільстві. А також спричинилася до будівництва об’єктів, які донині є гордістю Івано-Франківська, а колишнього Станіславова, та й усього Прикарпаття. 

Поведемо мову про блаженного єпископа Григорія Хомишина, який очолював Станіславську єпархію УГКЦ протягом чотирьох десятиліть: із 1904-го до 1945 року.

Спогади про владику викладені в книзі “Пастир добрий”, яку впорядкував відомий журналіст і видавець, багатолітній директор видавництва “Нова зоря” о. Ігор Пелехатий. Збірник побачив світ у 2017 році завдяки фундації “Свята унія”. Оснований він на рукописі “Два царства”, де є спогади багаторічного ректора Станіславівської духовної семінарії отця-доктора Авксентія Бойчука, який був довіреною особою єпископа Григорія Хомишина.

 Як починався готель “Дністер”

Готель “Дністер” в Івано-Франківську бачив за свою багатолітню історію чимало. На основі рукопису спогадів “Два царства” дещо розкажемо про його спорудження. 

“У 1910 році трафився до купна старий одноповерховий дім, у якому містився готель на розі вулиці Липової, – читаємо у спогадах о. Бойчука. – Отець-парох Гордієвський намовив єпископа Григорія Хомишина купити той дім. Загадав владика поставити на цьому місці великий готель. Він розумів так: “Ми хочемо будувати велику катедру. На то не маємо тілько грошей. Поставимо великий готель, якого тоді не було в Станіславові, там буде міститися кав’ярня, ресторація, склепи, помешкання, кіно і т. п. То буде промисловий дім, який нам дасть багато на будову катедри”. А на будову такого промислового дому банки позичають гроші. І позичили”. 

І так за три роки постав дійсно величавий дім. Будував його один інженер, який перед тим був 20 років в Америці. Цей дім коштував разом з електрівнею 1 мільйон корон. В Станіславові тоді ще не було міської електровні. В 1913 році був дім готовий. Тут засідав перший парламент Західної України в 1918-1919 роках. Готель спочатку називався “Австрія”, пізніше “Варшава”, а тепер то Народний дім та сумнозвісний готель “Дністер”.

Про Духовну семінарію

“Колиєпископ Григорій Хомишин у 1904 році очолив Станіславську єпархію, в місті не було своєї духовної семінарії, а майбутні священники навчалися у Львові, – читаємо далі у спогадах о. Бойчука. – Отож владика взявся за будівництво єпархіального закладу. В 1907 році австрійський уряд хотів узяти будівлю під пошту, однак владика через Міністерство пошти залагодив цю справу з тим, що свою палату віддасть під пошту. Отак на тодішній вулиці Липовій, 13 (нині Шевченка) навпроти єпископської палати постав Духовний Семінар”. 

Назва “Духовний семінар” уживається для скорочення та означає Богословський факультет і Виховавчий факультет. У Малому семінарі жили гімназисти, а у Великому навчалися. І звідти невдовзі вийшли такі єпископи як Коциловський, Лятишевський, Чарнецький та інші. 

“Про Малий семінар єпископ Хомишин мріяв від часу свого вступу на єпископський престіл, – читаємо у спогадах. – І ця мрія здійснилася по Першій світовій війні. Доти в місті був захист для сиріт-хлопців. Однак додалися й ті учні, які мали родичів. Поки вони жили в приватнім будинку на вулиці Голуховського, ч. 9. Осібний будинок для закладу по нинішній вулиці Січових Стрільців, 44/б збудований за кошти Фонду безженних священників єпархії у 1936 році”. 

Що збудували на нинішній вулиці Василіянок

Далі розповімо про монастир, церкву і школу на нинішній вулиці Василіянок. У 1904 році сестри-василіянки мали невеликий дім при вулиці Заболотівській (за Валами). У 1910-11-их роках за дорученням Григорія Хомишина отець-парох Гордієвський завершив будівництво лівого крила нового дому василіянок. Кошти на його спорудження надходили з добровільних датків усієї Станіславської єпархії, до якої тоді входила і Тернопільщина. 

У партері та на першому поверсі розмістили два освітні заклади для дівчат: народну школу та учительський семінар з правом публічності. Навчали монахині і світські вчителі. Вийшло із того закладу багато відомих педагогинь. 

Учительська семінарія та монастир сестер-василіянок з церквою збудовані на кошти Григорія Хомишина вже пізніше, в 1983-39 роках. План-проект на нього уклав львівський інженер Левінський, автор проекту Львівського головного залізничного двірця, монастиря сестер-василіянок у Львові на вулиці Потоцьких та багатьох інших видних будівель.

“У 1938 році Хомишин дає мені гроші на добудову монастиря, – йдеться далі у спогадах о. Бойчука. – Старі плани (проекти) Левінського я переписав і дав до магістрату на затвердження. В 1939 році все побудував і то так, що церква, монастир, чотири школи, тобто народна, учительський семінар, гімназія і господарська школа, а також гуртожиток і гімнастична салі сполучені коридором в одному будинку. Зал міг служити і для концертів та вистав”.

Сиротинців ставало щораз більше

У 1910 році в передмісті Станіславова на Бельведері, що на вулиці Довгій, створено сирітський захист. Він, мабуть, був перший не лише в Галичині, а навіть у цілій широкій Україні. Для нього з доручення єпископа придбано 2 дімки. В одному мешкали сестри-служебниці.

Після І світової війни число сиріт зросло катастрофічно, бо від тифу багато померло дорослого люду, а діти осиротіли. По вулиці Казимирівській (нинішня Гетьмана Мазепи) біля міського шпиталю була велика хата, яку єпископ Григорій Хомишин купив разом із садом та городом. Якраз до Станіславова привезли ще 70 сиріт з Чехословаччини: це були діти родичів, яких під час війни вивезли з Галичини.

Для них зробили 2 сиротинці-захисти: один на Казимирівській, другий на Голуховського (тепер В’ячеслава Чорновола). На їх утримання ішла складчина з парохій.

А сироти ще прибували. Для них створили нові прихистки в Коломиї, Городенці, Заліщиках, Борщеві, Косові, Бучачі, Грабівці і ін.

“Коли в 1930 році польський уряд розпорядився продавати парохіяльні поля в тих парохіях, що мали понад 100 моргів, то єпископ наказав реалізувати їх задля будівництва сиротинців. Перед 1939 роком в Станіславській єпархії було до 50 таких захоронок. Ні у Львівській, ні в Перемиській єпархії не було стільки, хоч вони були набагато більші”, – йдеться у спогадах.

І ще така цікава інформація з книжки:

“Трапилася на продаж площа на вулиці 3 Мая (тепер Грушевського) до купування, де згорів млин. Вона надавалася під забудову нової катедри. Єпископ порадився з каноніками, і зі складок єпархії купили її, здається, за 140 000 корон. А ще трафився старий партеровий дім з 8-морговою площею при вулиці Казимирівській до куплення. Вдалося купити за 120 000 корон. Там був захист-сиротинець для хлопців аж до 1946 року”. 

Підсумовуючи роль блаженного Григорія Хомишина в розбудові Станіславова, о. Авксентій Бойчук зазначає, що за час єпископства владики була відновлена стара катедра, а на нову збирали фонди.

Так само постали стараннями єпископа в передмістях 4 муровані церкви: духовний семінар, малий семінар отців-василіянин, отців-редемптористів, чотири доми сестер-служебниць Пресвятої Діви Непорочно Зачатої, сирітський приют під проводом святого Вінкентія, два сирітські захисти під проводом сестер-служебниць, нормальна і господарська школи, учительський семінар і гімназія, інтернат для дівчат під проводом василіянок, редакції газет “Нова Зоря” для інтелігенції та “Добрий Пастир” для священників. А ще кілька кам’яниць. 

Пастир добрий

Сам Григорій Хомишин ціле життя жив скромно. Не провадив навіть власної кухні. За Австрії отримував зарплату з так званого релігійного фонду. Коли ж став Єпископом, тодішній намісник Галичини Потоцький дав йому гарну віденську криту карету і пару чорних коней. Єпископ коні продав задля купівлі площі в передмісті Бельведер на притулок для бездомних. 

А тепер, власне, розповімо про історію видання збірника спогадів про блаженного Григорія Хомишина “Пастир добрий”, які й стали основою цієї публікації.

“Готуючись до гідного відзначення 150-річного ювілею блаженного священномученика Григорія Хомишина, Єпископа Станиславівського, фундація “Свята унія” підготувала достатньо нового, опрацьованого матеріалу, – йдеться в передмові о. Ігоря Пелехатого. – Але поштовхом до публікації цієї книги стала така подія. Наприкінці 2015 року зателефонував наш давній приятель, доктор історичних наук професор Петро Шкраб’юк зі Львова і запропонував до друку спогади багаторічного ректора Станиславівської духовної семінарії отця-доктора Авксентія Бойчука, які він написав після звільнення з Воркутинських таборів. Ці спогади, занотовані у двох товстих зошитах на 200 пожовклих від часу аркушів, професор отримав від отця-доктора Йосифа Кладочного, найближчого співробітника Митрополита Андрея Шептицького”.  

Обидва священники були в’язнями сумління і відбували покарання за вірність Католицькій церкві у сталінських таборах. Перша половина спогадів – вражаюча і правдива історія Станиславівської єпархії першої половини ХХ століття. 

“Отець Авксентій Бойчук був довіреною особою єпископа Григорія Хомишина, а в часі ліквідації УГКЦ в 1945 році заарештований і засуджений на 10 років, – розповідає о. Ігор Пелехатий. – На Воркуті був у ОЛП (особий лагерний пункт), і на прохання співкамерника – священника Львівської архієпархії отця-доктора Йосифа Кладочного – почав писати спомини, які й були в рукописі “Два царства”.

Підготувала Людмила Стражник. Фото надані о. Ігорем Пелехатим

Читайте також:

Читайте нас у тг