Лариса сиділа на кухні і ковтала останні порції кави, що встигла приготувати перед тим, як вийти з дому. Вона дивилася на годинник, що безперервно відраховував хвилини її нового життя. Вікна в квартирі були зачинені, а погода за ними залишалася непомітною. Їй подобалося відчуття тиші, яке огортало її в ці моменти. Нічого не треба, нікого не треба обслуговувати. Лариса жила для себе.

Ще пів року тому ця сама квартира була місцем, де вона готувала сніданки, обіди і вечері для чоловіка й дітей, а зараз – місце, де вона планувала новий етап життя.

Вік за п’ятдесят, і за всі ці роки Лариса встигла помітити, як змінюється усе навколо. Діти виросли і поїхали в своїх справах, а чоловік, Павло, що роками звик до того, що його життя обертається навколо власних потреб, не помітив, як почав свою дружину Ларису використовувати наче прислугу.

– Ти куди? – запитав Павло, зайшовши на кухню, коли Лариса, після того, як поклала чашку на стіл, почала збирати свою сумку.

– Вдень на зустріч з подругами, а потім, може, ще до магазину заїду, – відповіла Лариса, намагаючись говорити спокійно, хоча в душі вже кипіла буря.

Павло не відповів одразу, тільки мовчки дивився на неї. Лариса це добре знала. Павло мав таку звичку, коли не хотів, щоб його почули. Здавалося, що все, що вона робить, не мало жодного сенсу.

– Ти в якому вигляді виходиш? – розвернувшись, запитав він.

– У звичайному, – відповіла вона, намагаючись утриматися від сарказму.

Всі ці роки Лариса приділяла свою увагу не тільки дому та родині, але й чоловікові. Вона рано вставала, піклувалася про всі його справи, готувала його улюблені сніданки і навіть не запитувала, що він сам хоче робити. Щоразу, коли вона просила хоча б годину для себе, він завжди знаходив якусь причину, чому це не варто робити.

Так було до останнього часу. Але тепер їй більше не хочеться жертвувати своїм часом.

– А я не знаю, що з тобою відбувається, – відповів Павло після короткої паузи. – Ти постійно щось плануєш без мене, а я навіть не розумію, що сталося. Що це за період? Ми разом все життя, а я тебе останнім часом не впізнаю.

Лариса відчула, як її серце стискається від його слів. Вона знала, що це не так просто для Павла, але вона вирішила не здаватися. Вона не могла більше просто догоджати всім.

– Павле, я більше не можу так. Все моє життя було для тебе, для дітей, для дому. Але я більше не хочу бути лише твоєю дружиною. Хочу трохи жити для себе, – сказала вона, дивлячись йому прямо в очі.

– Але чому це сталося саме зараз? Ти ж ніколи не скаржилася! – Павло підняв голос.

– І що, ти хочеш, щоб я й далі мовчала? Що я маю до кінця своїх днів сидіти вдома, обслуговуючи всіх? Я більше не готова жити так. Я втомилася, – відповіла вона, намагаючись бути спокійною, хоча в середині її вирувала буря.

– Ти що, зовсім глузд втратила?! Ти хочеш змінити своє життя в такому віці? – Павло не на жарт зірвався. – Ти ж сама говорила, що все добре, що так має бути. Весь цей час ти ніколи не казала, що тобі погано! І тепер раптом вирішила все змінити!

Лариса почала нервово перебирати пальцями. Її руки затремтіли. Вона вже довго відчувала, що їй бракує чогось важливого в її житті. Вона любила чоловіка, але відчуття, що весь час присвячений тільки йому, стало для неї тягарем.

– Я не хочу більше бути твоєю тінню. Ти забув, що я була молодою жінкою, а тепер я просто жінка на кухні. Я маю право на себе, на свої інтереси! – заявила вона, піднявшись з місця.

– І що ти хочеш зробити? Покинути мене? І куди ти підеш? – Павло дивився на неї, як на зрадницю.

– Я не покидаю тебе, я просто хочу повернути свою свободу. Я хочу більше часу для себе, для подруг, для того, щоб просто бути щасливою, – сказала Лариса, відчуваючи, як сльози набігають на очі. Вона не могла більше ховати свої емоції.

– Ти думаєш, що це так просто? Пів життя я віддав роботі, а ти тут раптом вирішила все змінити? Ти сама не розумієш, що робиш! – сказав Павло, тепер уже спокійніше.

Лариса намагалася заспокоїтися. Вона розуміла, що це буде важко для Павла. Але що їй робити? Вона не могла більше жити тільки для нього.

– Мені потрібно трохи часу, щоб зрозуміти, чого я хочу. Я не хочу більше жити в тіні твоїх бажань. Хочу знайти себе, – відповіла вона, зібравшись і готуючись вийти з дому.

Кілька днів потому Лариса вирушила на зустріч до своїх подруг. Це був перший раз, коли вона мала змогу поспілкуватися без спокуси повернутися до того, чим було раніше. Вони зустрілися в кафе, і Лариса почувалася легко, як ніколи.

– Ти виглядаєш так, ніби звільнилася від якогось тягаря, аж помолоділа, – зауважила одна з подруг, усміхаючись.

– Це й є справжнє звільнення. Я нарешті можу зробити щось для себе, а не для інших, – відповіла Лариса, відчуваючи радість від того, що у неї з’явилася можливість змінити щось у своєму житті.

Однак думки про чоловіка не покидали її. Вона не могла забути його сльози і обурення, і хоча вона не сумнівалася, що правильно вчинила, важко було не відчувати провини.

Минуло три місяці. Після довгої мовчанки Павло заговорив першим. Він прийшов до Лариси, підійшов до неї і тихо сказав:

– Я розумію, що тобі важливо. Але і я теж хочу змін, хоч і не знаю, чи здатен я на це. Можливо, ми можемо знайти компроміс.

Лариса подивилася на нього і зрозуміла, що тепер їм обом доведеться переглянути те, як вони жили. Вона не хотіла відмовлятися від своїх бажань, але також не хотіла руйнувати родину. Їм треба було ще багато про що поговорити. Відновлення стосунків потребувало часу.

– Я готова до компромісів, – відповіла вона тихо, – але я більше не хочу жити без себе.

Ця історія – не тільки про жінку, яка в певний момент зрозуміла, що вона заслуговує на своє життя, але й про чоловіка, якому важко адаптуватися до змін. Згодом, можливо, Лариса і Павло знайдуть нові шляхи для спільного життя, де кожен матиме можливість бути собою.

А ви вірите у те, що Павло зміниться? Чи це все було лише для того, щоб повернути дружину?