-А ти чого додому не поспішаєш? – зазирнув до Павла в кабінет Іван Степанович. – Ти ніби вже свою роботу зробив, це я все ще колупаюсь…

-Та теща сьогодні приїхала, – зітхнув Павло. – От і відтягую час, як можу, складні у нас із нею стосунки…

-А-а… Розумію, – співчутливо сказав начальник. – А щодо тієї роботи, про яку ми говорили, то подумай до завтра, у тебе вийде, потенціал маєш…

Голова начальника зникла за дверима, а Павло насупився: так було шкода залишати цей затишний кабінет, віддавати свої напрацювання невідомо кому і переходити в той напіврозвалений відділ, від якого всі відмахуються, зовсім не хотілося.

Зарплату, звісно, ​​пропонують хорошу. Але ж не в грошах щастя? Спокій все-таки дорожчий…

Павло потягнувся, і тут його думки знову перекинулися на тещу, яка сьогодні приїхала.

Він скривився.

-Як не вчасно, і донька Вероніка, як на зло, поїхала в село погостювати до його матері, навіть поговорити не буде з ким…

З матір’ю дружини, Людмилою Петрівною, у них не залагодилося із самого початку. Точніше, з того моменту, як запальна Катя при першій же великій сварці раптом заявила:

-Права була моя мама, що не пара ми з тобою, вмовляла мене не поспішати, подумати, а я не послухала її, от і пожинаю плоди…

Павло вже встиг звикнути, що при сварці Катя могла наговорити Бог знає що, а наступного ранку про це благополучно забувала.

-Ну, характер у неї такий, що поробиш…

Він це одразу зрозумів, тому швидко її прощав, але ті слова про тещу чомусь були дуже неприємні і міцно запали в душу, тому тепер при кожному приїзді її матері він зберігав горду мовчанку.

В принципі і сама Людмила Петрівна не відрізнялася балакучістю, тому якщо і перекинулися вони за цей час парою фраз – і то добре.

Та й теща намагалася приїжджати ненадовго, мабуть, їй теж була важкою присутність неугодного зятя.

Була п’ятниця, і в цей час Павло зазвичай заходив у кафе зі своїми колегами. Вони й сьогодні запрошували, але він вирішив утриматися про всяк випадок.

Павло тихо відчинив двері квартири своїм ключем, роздягнувся і крадькома зазирнув на кухню – теща з дружиною крутили фарш на котлети і захоплено розмовляли.

З перших слів Павло зрозумів, що йшлося про нього…

-Ну от де він зараз блукає? – нервувала емоційна Катя.

-Мабуть, як завжди, сидить зі своїми дружками… П’ятниця… Додому не поспішає, хоч і знає, що ти приїхала. Йому однаково.

Павло затамував подих – ну зараз підключиться теща.

І справді, далі пролунав спокійний голос Людмили Петрівни:

-А що він у тебе часто гуляє?

-Ще б чого бракувало, – обурено відповіла Катя. – Ноги б його тут не було…

-Значить, так, – раптом спокійно зупинила її мати. – Слухай тепер уважно, дорогенька! Це твій чоловік, батько твоєї дочки, тож будь ласка, говори про чоловіка з повагою!

-Але, мамо, ти забула, як сама про нього відгукувалась до нашого весілля? – знову обурилася дружина.

-Саме так! До весілля, – незворушно відповіла теща. – Тоді ще був час одуматися і не влазити в це все. А тепер пізно… Поїзд пішов. Тепер ти його дружина і мати вашої спільної дитини. Ти сама зробила цей вибір. І як тепер я бачу – не такий уже й необачний. Він що свариться на тебе, чи доньку?

-Ще б чого, – пролунав голос Каті, але вже не так категорично, як раніше.

-Доньку любить? – продовжувала розпитувати матір.

-Любить, – зітхнула Катя. – І мене теж, це йому й прощаю.

-А що? Що ти йому не прощаєш? – голос тещі ледь помітно здригнувся. – Які у тебе до нього претензії, якщо вже зовсім чесно, поклавши руку на серце?

-Ну, що він сидить на цій роботі за три копійки? Себе не поважати…

-Він що ледар?

-Та ні ж, – сердито відповіла Катя. – Він просто з тієї породи людей, яким вистачає того, що вони мають…

-Значить, він щаслива людина, – раптом засміялася Людмила Петрівна.

-Ага, тобі смішно, – фиркнула дочка. – А мені не дуже, з ним так і перебиватимемося з копійки на копійку, бо він про нас не думає. Ось учора… Відмовився від підвищення, тому що бачте, не вміє він командувати! Йому не подобається говорити старшим за віком людям, що робити. Бо з ними по-іншому, бачте, не можна.

-Ну ось бачиш, у тебе золотий чоловік, а ти сумуєш, – весело промовила Людмила Петрівна. – Знаєш, дочко, бережи його, тут якщо робити вибір: гроші чи порядність, завжди вибирай порядність – не прогадаєш…

-Але її на хліб не намажеш, – зітхнула Катя.

А потім раптом зовсім іншим тоном додала:

-Дякую, мамусю, мені дуже приємно, що ти змінила свою думку про Павлика, от чесне слово, наче камінь з душі… Він у мене і справді, добрий, тільки тихенький трохи…

-Господи, доню, я така рада, що я, як виявляється, тоді була не права, що твоє серце тебе не обмануло. Ну а гроші та посада – діло наживне. Чоловіка треба надихати на подвиги, вірити в нього, тоді йому захочеться виправдати твою довіру. Ось і подумай над цим.

-Добре, мамо, – голос Каті прозвучав так по-дитячому зворушливо, що у Павло застиг, і тепла хвиля ніжності розлилася по тілу.

Він знову обережно заглянув на кухню.

Жінки стояли, обнявшись. Павло повернувся до дверей, відчинив їх і навмисне голосно зачинив, погромихавши ще трохи в коридорі, зайшов на кухню.

Вони стояли і дивилися на нього якимись просвітленими очима. А він підійшов і мовчки обійняв їх обох. Потім охриплим від хвилювання голосом промовив:

-Ну що, вітайте мене, у мене завтра – нова посада!

-Вітаємо, Павлику! – усміхнулася Людмила Петрівна, непомітно підморгнувши Каті. – Ми в тебе віримо!

-Дякую… Мамо! – відповів розчулено Павло.