Я ніколи не була жінкою, яка сидить склавши руки. Завжди займалася великим господарством. Для мене важливо було мати своє, а залишки продукції я продавала на ринку. Зайві гроші ніколи не завадять.

Коли в єдиного сина з’явилися серйозні проблеми зі здоров’ям, я мало не втратила віру в себе. Але рішення було очевидним: залишити господарство на чоловіка й поїхати на заробітки до Італії, щоб зібрати кошти на лікування.

Мене здивувало, наскільки гостро відреагували родичі й знайомі. Від них я почула стільки критики! “Мати-зозуля” — це було найменш образливе. Всі відмовляли мене їхати, але ніхто не пропонував допомогти фінансово.

Сестра обіцяла дати гроші лише в борг, свекор і свекруха нічого не могли запропонувати, адже жили на пенсію. Інші родичі при згадці про гроші просто засипали мене закидами й звинуваченнями.

— Софіє, ти ж сама хвора! — сварила мене мама. — Що ти будеш робити, якщо клімат тобі не підійде чи ти занедужаєш?

— А хто ж про нас подбає? — плакала свекруха.

Чоловік, хоч і підтримував мене, все ж хвилювався. Але я була непохитною. Я не хотіла нікого обтяжувати своїми проблемами. Моє завдання було забезпечити сина найкращим лікуванням.

Перші місяці за кордоном були важкими. Фізична праця, постійна туга за домом і безперервні дзвінки до сина виснажували мене. Але кожен дзвінок, кожна гарна новина надавали мені сил. Я передавала гроші регулярно, навіть якщо сама відмовляла собі у найнеобхіднішому.

Одного вечора сумніви взяли гору. Сидячи біля вікна тісної кімнати, я вдивлялася в темряву і почувалася надзвичайно самотньою. Я набрала номер чоловіка.

— Привіт, коханий, — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. — Мені так важко. Може, мама мала рацію? Ми б якось викрутилися вдома. І син би відчував, що я поруч. Можливо, це важливіше, ніж дорогі ліки.

— Софіє, люба, — чоловік відповів спокійно й упевнено. — Ти пам’ятаєш, для чого ми це робимо?

Я закрила очі й міцно стиснула в руках фото сина, що стояло на комоді. Звісно, я пам’ятала. Сльози текли самі, але я відчула, що не маю права зупинятися.

— Пам’ятаю, — тихо відповіла я.

— Тоді тримайся. Ми разом подолаємо все, і скоро будемо поряд.

Ці слова стали для мене рятівною мотивацією. Я знову уявила, як обіймаю сина, як він сміється, і це додало мені сил рухатися далі.

Лікування було тривалим, але основні витрати ми покрили. Сина виписали з лікарні, і я повернулася додому.

Мій хлопчик зустрів мене з квітами й теплими обіймами. У ту мить я відчула справжнє щастя. Я знала, що все зробила правильно.

Однак не все було так просто. Ті, хто відмовляв мене їхати, тепер раптом стали “друзями”. Постійно розпитували про роботу, житло й заробітки. А одна з тіток навіть сказала:

— Якщо поїдеш ще раз, візьми з собою Маринку.

Я пояснювала, що не планую знову їхати, але тітка не вгавала. Вона ображалася й говорила:

— Ти просто не хочеш брати Маринку. Все собі хочеш залишити.

Її слова були болючими. І таких закидів я наслухалася чимало.

Та щоразу, коли бачу, як мій син усміхається й радіє життю, я знаю: зробила все правильно. Навіть якщо це коштувало мені добрих стосунків із родичами.