– Зима є зима, все під снігом. Мені вже набридло тут у місті, додому хочу. І чого Петро так злякався і відвіз мене з села у своє місто? От ходжу тут колами навколо дев’ятиповерхівки, – бубонів Іван Ігорович. – Ходиш тут щодня, ні знайомих тобі, ні «здрастуйте», ні «до побачення».

Щодня Іван Ігорович виходив з під’їзду, піднімав голову до неба, дивився, а потім намотував кола навколо будинку, де жив його син Петро із дружиною та сином.

Глибокою осінню той привіз батька у місто. Взимку у селі в своєму будинку складно одному. Дров треба принести, з водою проблеми. Сину шкода було батька от і вирішив полегшити йому життя на зиму, а навесні знову відвезе його в село.

Опирався Іван Ігорович довго, не хотів він у місто, але все-таки син наполіг, зібрав свою невелику валізку батько та й сів на лавку біля будинку, не хотів їхати.

Тут підійшла сусідка Віра:

– Ігоровичу, не хвилюйся, подивимося ми за твоїм домом із чоловіком взимку. Зима три місяці, а там уже й привезе тебе Петро. Що ти такий сумний, маєш навпаки радіти, що син у тебе такий дбайливий. Інші он зовсім не дбають про батьків. Радуйся і їдь! Як тільки дорога просохне від весняного бруду, так і приїжджай. Подивимося ми за хатою, не чужі ж, стільки років по сусідству живемо.

– І ця туди ж, – подумав Іван Ігорович. – Як вони не зрозуміють, що мій будинок – це найдорожче для мене на світі, все життя моє тут, ох і сумувати буду…

Але потім все ж сів у машину поруч із сином.

Невістка Катерина добре прийняла Івана Ігоровича, нагодувала, чаєм пригостила. Прийшов зі школи онук Артем, зрадів:

– Привіт, діду! Давно не бачилися, ну нарешті ти до нас приїхав, бо все ми, та ми до тебе.

Поселили діда з онуком у кімнаті. Правда Катерина ширму поставила, відокремила їх, а йому байдуже.

– Не хвилюйся батьку, тіснувато трохи, зате не нудно тобі тут буде з Артемом. Тільки ж зиму пожити, а потім відвезу я тебе назад у твоє село.

Майже щодня Ігорович просив сина:

– Відвези мене назад, ну що я тут вам заважати буду…

– Батьку, ми вже з тобою домовилися, до літа відвезу тебе, а поки відпочивай, – уже трошки роздратовано відповідав син.

Минуло близько місяця. Дивлячись з вікна з восьмого поверху на місто, Іван Ігорович думав:

– Все-таки у нас у селі гарно зимою, біло, чисто, а тут що? Сніг сірий, якщо тільки свіжого насипе, та й то недовго білий буде. Скільки ж тут машин, всякого транспорту, як сніг білим залишиться? А людей теж повно, ходять туди-сюди, снують.

Потроху звик Ігорович. Він уже почав освоюватися, гуляючи навколо будинку, а потім вирішив розвідати маршрут подалі.

Якось Артем прийшов зі школи, а діда не було вдома. Вже й Петро з дружиною приїхали з роботи, а діда все нема.

Запереживали вони, у сусідів запитали, обійшли квартал кілька разів.

Уже збиралися лікарні обдзвонювати, але тут він і зʼявився.

– Батьку, ну де тебе носить?! Ми вже хотіли по лікарнях дзвонити, раптом щось із тобою сталося!

– А що зі мною буде? Ось я тут, – радісно сказав Ігорович.

– Діду, ти міста не знаєш, так і заблукати можна, – сказав онук. – Якщо тобі кудись треба, скажи, я тебе проведу…

– Я що дитина мала, проводжати мене? Я тут неподалік знайшов одне місце. Там старих людей, як я повно. Сидять і в шахи грають, а хто й у шашки. От і засидівся я там, загрався. А як на годинник на стіні глянув, то й зазбирався додому. Зрозумів, що ви мене шукаєте…

Іноді став ходити Ігорович грати у шахи з такими ж самотніми пенсіонерами. А наступного разу пройшов ще далі і побачив базар.

Зайшов, погуляв і навіть знайшов невеликий блошиний ринок, де продавалися старовинні речі. Розглядав він значки, книги старовинні, старі залізячки і всілякі дрібниці.

Веселим стало життя Івана Ігоровича, різноманітнішим. Але все одно сумував він за селом, а особливо за хатою. Там усе якісь справи, пічку протопити, дров заготувати, сніг почистити з ґанку й доріжки до хвіртки й до дороги. Сумував він трохи за роботою, не звик сидіти і нічого не робити, нудно.

Якось вийшов Ігорович з під’їзду, снігу багато було, та ще й вітер намів невеликі кучугури.

Двірничка Ніна ледве поралася.

– Здоров Петрівно, неси-но ще лопату, теж буду допомагати тобі, а що мені робити. Скучив я за роботою.

Ніна Петрівна знала Ігоровича, він з нею з першою познайомився, часто розмовляли. Вона скаржилася на свого недолугого сина, який ніде не працював, сидів у неї після розлучення з дружиною. А вона ось пішла до двірники, бо не вистачало грошей.

Вона звичайно дуже здивувалася, але лопату принесла і стали вони удвох прибирати сніг, а потім без кінця дякувала Ігоровичу.

Незабаром його вже багато хто знав, з усіма постоїть, поговорить, правда зима і багато не настоїшся, але встигав дізнатися про новини, а потім розповідав своїм домашнім. А ті дивувалися, звідки він усе знає про місцеве життя.

Все це допомагало йому відволіктися від думок про свій будинок. Так йому вже хотілося нарубати дров, перекопати город, але треба чекати.

Всьому свій час.

Так і минула довга зима. Побігли струмки дорогами. Ігорович уже виходив на балкон у футболці, припікало іноді сонечко, стояв і думав думу свою, пригладжував свої сиві вуса. Він завжди так робив, коли ухвалював якесь важливе рішення.

Якось приїхали з роботи Петро із Катериною, а діда вдома немає. Артем теж був на заняттях. Повечеряли, а Ігоровича все немає.

– Знову у свої шашки загрався чи що, – сказала Катерина.

Вона зайшла у кімнату сина і побачила на ліжку діда якийсь аркуш паперу.

Вона прочитала написане й застигла від несподіванки.

«Я поїхав додому, не турбуйтеся, дорогу знаю. Потім подзвоню вам.»

– Ось подивися, що дід наш вчудив, додому поїхав! Не міг почекати ще тижнів зо два-три.

– Ото ж упертий, – сказав син. – Не дочекається… У селі ще сніг лежить.

Ігорович наважився повернутися додому, дуже вже тягнуло його в свій дім.

Він бадьоро пішов на вокзал, купив квиток і сів на електричку.

Потім пересів на автобус, що їхав повз їхнє село. Навіть у автобусі чоловік побачив своїх односельців, скучив дуже, обіймав їх.

Він радів, побачивши рідні обличчя, жартував. А вони говорили і сміялися:

– Дивіться, хто до нас повернувся. Міський, одягнений модно!

– Так, жіночки, скучив я за селом, за вами і за хатою своєю, – відповів задоволений дід.

Приїхали вони. Вийшовши з автобуса, всі гуртом попрямували до села. Рідні місця, свіже повітря, не те що там у місті. Простір, краса!

Підійшовши до свого будинку, чоловіку раптом здалося, що у вікні промайнув якийсь силует.

– Хто це? Невже заліз хто, поки я там у місті гуляв. Невже посеред білого дня? – бурчав собі під ніс Іван Ігорович.

Він підійшов до хати, а замку немає на дверях.

– А-а0а, мабуть Віра прийшла перевірити будинок, ну тоді гаразд, – заспокоївся дід.

Він же ж сам залишив їй ключі від дому. Але відчинивши двері в хату, старий відчув запах свіжого супу, і так теплом потягнуло…

А відчинивши двері з сіней до хати то й зовсім здивувався. Запах так і витав у хаті, нові фіранки на вікнах, чистота навкруги, навіть біла скатертина на столі, а була сірого кольору від бруду…

Поставивши валізу, він пройшов у кімнату, а там жінка якась до нього спиною протирає на комоді пилюку. Вона почула й обернулася:

– Ой, здрастуйте, а ви хто?

– Я господар цього будинку, а ось ви хто?

– Вибачте, Іване Ігоровичу, заради Бога вибачте. А я тітка Віри із сусіднього села, – почала говорити літня жінка, але тут зайшла Віра.

– Привіт, Ігоровичу, з приїздом. Я у вікно побачила, що ти крокуєш із чемоданом і бігом сюди. Ти не сердься на мене, це я поселила свою тітку Дарину. З хатою у неї біда сталася у селі, от і забрала її до себе, дітей у неї немає.

Як їй одній впоратися, та ще й зима. А мій часто гульбанить, ти ж знаєш, нікому не дає спокою. Я звикла, а тітка Дарина ні. Ось і поселила я її на якийсь час до тебе. Бач, який порядок тепер тут у тебе?

Тут вступила в розмову Дарина:

– Ви не хвилюйтеся, я сьогодні ж поїду в село, подивлюся, що і як, може, у сусідів поживу. Давайте на кухню, нагодую вас з дороги, у мене свіжий супчик є, ще й пиріжків напекла, як знала. Давайте поки все гаряченьке.

Іван Ігорович подзвонив синові і сказав:

– Привіт, Петре. Я вдома, у мене все добре, так що не приїжджайте поки що. Не хвилюйтеся.

Пройшов місяць. Петро з дружиною й сином приїхали до батька в село. Накупили продуктів, дещо з речей. Хотілося їм смачніше нагодувати батька, бо сидить напевно, на одній картоплі.

Приїхали, зайшли до хати й остовпіли – порядок, смачно пахне і якась жінка стіл накриває.

– Проходьте, чого стали? – сказав дід. – Мабуть, думали, що я тут сумую, й на картоплі одній сиджу? Давайте до столу, Дарина смачно готує.

– Батьку, це як розуміти? – здивувався Петро.

– А що тут розуміти? Я ж казав вам, що мені додому треба… Як знав, – і розповів їм про незвичайне знайомство з Дариною.

– Ну ти, батьку, молодець. Вітаємо тебе від душі, тепер і ми особливо переживати за тебе не будемо, – сміявся син.

Так і живуть Іван з Дариною душа в душу…