Після дзвінка свекра ми були стурбовані. Його слова ну ніяк не вкладалися в голові. Ми сіли в автівку і помчали до нього, бо думали, що той занедужав. Але все було не так. Свекор якраз підходив з двома пакетами в руках до будинку. Але що найдивніше, під пахвою від тримав троянду. – Що ви тут робите?, – запитав нас Дмитро Васильович. – У мене будуть гості, тож ви можете бути вільні, – нервово сказав він. Але чоловік не здавався. Він хотів знати, що відбувається. І ось ми провели Дмитра Васильовича додому.

Ніколи б не повірила, що моя мама порозуміється з моїм свекром. Але життя часом може підготувати такі дивні ситуації, що навіть уявити їх неможливо.

Коли мій свекор Дмитро Васильович втратив свою дружину, він був сам не свій. Ніщо його не радувало, нікуди він не хотів йти.

Мій чоловік час від часу намагався водити тата в кіно чи просто на прогулянки з онуками, але потім він сказав мені, що тато ніби то і з ними, але насправді він десь далеко.

Я розумію, що втрата коханої людини після сорока років шлюбу дається не легко. Але коли людину оточує любляча сім’я, можливо, все вийде швидше.

Мій чоловік теж сумував за мамою, але в нього є своя сім’я і троє дітей. Я не можу уявити, щоб він раптом перестав працювати.

Я втратила тата, коли була підлітком, і я знаю, що моя мама дуже сумувала. Але нас було двоє, і ми продовжували жити одна за ради одної. Я не знаю, що б я робила, якби мама замкнулася в собі, як Дмитро Васильович.

Хоча майже вся родина чергувала у Дмитра Васильовича, покращити його настрій нікому не вдалося. Не допомагали ні онуки, ні милі посиденьки, нічого. Я починала боятися найгіршого. Я боялася, що, як іноді буває, коли один із подружжя відходить в інший світ, за ним йде і інший.

Я ніколи не забуду цю ситуацію. Одного вечора задзвонив телефон мого чоловіка. Він трохи послухав, потім замовк, але щось відповів. Коли він завершив розмову, мої нерви були на межі.

– Щось трапилося з батьком?

– Ти, напевно, не повіриш, але тато мене тільки що запитав, де можна купити хорошу куртку. Каже, що в нього вдома весь одяг для старих, – здивовано сказав мені чоловік.

– Що?, – я не могла в голові це “розжувати”.

Ми нічого не чекали і вирушили до Дмитра Васильовича. Коли ми прийшли до нього додому, він якраз повертався з покупок. В одній руці він тримав поліетиленовий  пакет, наповнений їжею, в іншій – великий паперовий пакет з одягом, а під пахвою — квітка…

– Що ви тут робите?, – запитав нас Дмитро Васильович, починаючи червоніти. Але не зі злості, йому просто було соромно.

– У мене будуть гості, тож ви можете бути вільні, – нервово сказав він.

Але чоловік не здавався. Він хотів знати, що відбувається. І ось ми провели Дмитра Васильовича додому. Він продовжував відганяти нас, але це йому не допомогло.

Натомість я допомогла йому трохи прибратися і знайшла вазу для квітів, поки він готував їжу.

Десь через пів години пролунав дверний дзвінок. Дмитро Васильович кинув на нас стурбований погляд, але ми продовжували сидіти.

Він пішов відкрити, і, на мій великий подив, увійшла моя мама. Вона поцілувала Дмитра Васильовича й кинулася до вітальні.

Побачивши нас, вона почервоніла, навіть ще більше, ніж Дмитро Васильович.

– Мамо?, – нерозбірливо вимовила я.

Тоді мій чоловік відкрив “червоненьке”, і ми всі разом сіли до столу. Виявилося, що коли Дмитро Васильович два роки горював, моя мама взяла справу в свої руки.

Вона змусила його, це правильне слово, піти з нею на прогулянку. А наступного дня знову. Моя мама може бути досить наполегливою.

Через деякий час Дмитро Васильович почувався краще в її компанії.

Мені довелося посміятися з цього. Моя мама і свекор – пара…

Якби хтось мені таке сказав, я б ніколи не повірила. Але головне те, що Дмитро Васильович знову сповнений життя і присвячує себе не лише мамі, а й усій родині…

Джерело