Лариса Сергіївна, розвантаживши з таксі п’ять важких сумок, нерішуче тупцювала біля під’їзду. Двері були зачинені. Вона розгублено озиралася на всі боки, не знаючи, що робити.

“Ось, не розумна!” – сварила вона себе. – “Сюрприз! Сюрприз! А якщо їх вдома немає?” – Вона глянула на свої сумки. – “Куди я з цим? Треба було все-таки зателефонувати.”

Жінка дістала з кишені телефон та набрала номер доньки.

– Мамо, що трапилося? – пролунав із трубки сонний і схвильований голос Олени. – З вами все гаразд?

– Не хвилюйся, все гаразд, – спробувала заспокоїти її мама, – Я тут до вас у гості приїхала. Сюрпризом, так би мовити. Тисну на домофон, а він мовчить.

– Він вже два дні не працює. – пробурмотіла донька. – Ой! Ти що біля нашого під’їзду? Я зараз.

– А біля якого? – посміхнулася Лариса Сергіївна, ховаючи в кишеню телефон. – У нас, в селі, домофонів немає.

Вона глянула на сумки. Бездомний, вуличний песик, підібгавши хвіст, обнюхував пакети. Помітивши погляд жінки, він відбіг на невелику відстань.

– Зголоднів? – пошкодувала його жінка. – У мене ковбаса залишилася. Почекай. Зараз дам.

Вона витягла з сумки шмат ковбаси і віддала її песику. Двері відчинилися.

– Мамо, – гукгула до неї дочка, – Що ж ти не подзвонила? Ми зустріли б тебе.

– Бабуся! – Вискочив онук і повис на жінці. – А дідусь приїхав? А в садок я сьогодні не піду?

– Не підеш. Не підеш, – усміхалася Лариса Сергіївна.

Збираючись на роботу, Олена бігала квартирою. Онук, набираючи чергову ложку домашнього сиру, щасливо посміхався. Лариса Сергіївна озирнулася.

– А де Вітя? Я йому рибки привезла.

– Тато у відрядженні, – З повним ротом, пояснив онук. – Він довго там буде.

– У якому відрядженні? – Лариса Сергіївна здивовано глянула на дочку. – Чи я щось не знаю? Мені вже час хвилюватися?

– Мамо, – Оленка цмокнула маму в щоку, – Увечері. Повернуся з роботи та поговоримо. А зараз я запізнююся.

Після розмови з дочкою Лариса Сергіївна не могла заспокоїтися Вона довго поверталася на ліжку. Жінка тихенько встала, переживабчи розбудити домочадців, вийшла надвір і сіла на лавку біля під’їзду. Знайомий песик підбіг до неї і тицьнувся мокрим носом.

– Привіт, – погладила вона песика. – Зараз нічого немає. Вранці нагодую. – Жінка зітхнула. – Ось як буває. Сварилися через дурниці. А далі поїхало. Ніхто поступатися не хоче. Вже розлучатися надумали. А про сина подумали? А як дитині без батька? І була б причина. – Лариса Сергіївна важко видихнула. – Вітя щось сказав їй, а вона виставила. У сім’ї всяке буває. Треба розумнішими бути, та й стриманішими.

Песик глянув на жінку і поклав голову їй на коліна.

– Ось ти розумієш, – звернулася вона до собаки, – А я зрозуміти не можу. Як так можна? Гаразд, почекай мене. Я зараз щось винесу тобі.

Вранці, проводивши доньку на роботу, а онука до садка, Лариса Сергіївна рішуче попрямувала у бік вокзалу. Помітивши двох молодих жінок, які там ворожать, вона підійшла до них. Жінки трохи пошепталися.

Віктор, трохи втомлений, вийшов із роботи і вирушив у бік своєї машини. Дорогу йому перегородила якась молода жінка.

– Дай я тобі поворожу, – заговорила жінка. – Всю правду скажу. – Потім жінка відскочила від чоловіка і почала хреститися. – Хлопче, біда в тебе за плечима. Правду кажу. Я навіть грошей не візьму.

Віктор махнув рукою та продовжив свій шлях.

– Дружина у тебе білявка. Красуня, – продовжила жінка, – Синові п’ять. Ні. Шість років нещодавно виповнилося. Квартиру рік тому купили. Посварилися ви через нісенітницю якусь. Зібралися, наступного тижня, на розлучення подавати. Але це не ваша доля. Заздрісники на вас навели. Хочуть всю сім’ю на той світ звести. Ти перший. Потім дружина та син.

Віктор зупинився і повернувся до жінки. Вона нервово дивилася на нього і хрестилася.

– Що ти нісенітниці говориш. – не витримав чоловік. – Ну куди звести?

– На той світ, любий. Не підходь до мене, – жінка відскочила від чоловіка. – Нічого мені від тебе не треба. Йди своєю дорогою.

Жінка розвернулась і пішла тротуаром у протилежний бік. Віктор трохи постояв і пішов за нею.

– Стій! – гукнув він жінці. – А робити то, що? Чи є якийсь вихід?

Жінка зупинилася, простягла руку.

– Стій де стоїш. Не підходь. Зараз подивлюся.

Вона пильно оглядала чоловіка і щось шепотіла.

– Твоє ім’я починається на букву “В”. Гарна буква, – Вона трохи замислилась і подивилася на небо. – Сьогодні ввечері йди до фонтану. Якщо допоможеш комусь, можливо, й повернеш свою долю.

Жінка швидко розвернулась і зникла за рогом будинку.

– Що за нісенітниця. – скривився Віктор. – Кому я допомагати поаинний?

Чоловік сів у машину.

“А може і не нісенітниця.” – подумав він. – “Вона всю правду сказала. Навіть першу букву імені вгадала. Може, з’їздити до фонтану? Я звичайно не вірю у все це. Пройдусь просто так. Вечір хороший і теплий. Прогуляюся.”

Лариса Сергієвна підійшла до дочки.

– Оленко, а ходімо прогуляємося трохи. До фонтану підійдемо. – запропонувала мама. – Кажуть, там увечері дуже гарно.

– Ура! – вигукнув онук.

Жінки неквапливо ходили навколо фонтану. Лариса Сергіївна натхненно фотографувала дочку та онука на телефон.

– Ой! Дивись якийсь вигляд. – вигукнула жінка. – Я зараз селфі зроблю. Подружки здивуються.

Лариса Сергіївна присіла на край чаші, витягла руку, вигнула спину і з гучними вигуками опинилася на спині.

– Допоможіть! – вигукнула вона.

Донька від переживання не знахродила собі місця. Онук підбіг до неї. Двоє чоловіків побігли до жінки. Краєм ока вона бачила, як зять поспішає на допомогу. Але незнайомий хлопець був ближчим. Лариса Сергіївна, оцінивши ситуацію, не перестаючи гукати, почала просуватися у бік Віктор.

– Іди, – замахала вона на хлопця, – Мені зять допоможе.

Хлопець здивувався і зупинився. Віктор встиг підскочити першим. Він спробував підняти жінку.

– Ой – ой! – щиро вигукнула Лариса Сергіївна.

Незнайомий хлопець знову підбіг до неї.

– Стояти! – вигукнув Віктор до випадкового помічника. – Це моя теща! Мені й допомагати!

– Дивні якісь, – махнув хлопець рукою і розвернувся.

– Це кого ти дивним назвав? – не витримав зять. – Тещу мою? Та я…

Незнайомий хлопець здивовано подивився на всіх та пішов.

Лариса Сергіївна лежала на ліжку. Дочка, зять та онук пили чай на кухні.

“Вчасно я приїхала.” – розмірковувала жінка. – “З мінусів, це втрата телефону. Ну і невдало приземлилася. Репетиції не було, напевно. Але й це пройде. А з плюсів – песика прилаштувала.” – Вона глянула на сплячого біля ліжка песика. – “І сім’я возз’єдналася.”

– Тату, – почула вона голос онука, – А ти ще поїдеш у відрядження?

– Ні, – відповів зять. – Не потрібні нам ніякі відрядження.

Дочка щасливо сміялася.