– Син від мене слухавку не бере вже кілька днів. Хвилююся я, як би чого не сталося, – кажу я Тамарі, своїй сестрі, яка зараз зі мною на заробітках в Італії.

– Не накручуй себе, Катерино. Все добре у них. Просто у них до тебе є претензії, і вони з невісткою так свій протест висловлюють, – каже мені сестра.

– Який ще протест? Про які претензії ти говориш? Ти щось знаєш? – питаю я у сестри і по очах уже бачу, що таки знає.

– Мені моя донька телефонувала, ми з нею майже годину говорили, і вона мені розповіла, що бачилася з твоєю невісткою. Ольга дуже обурювалася, що ти їм як на сміх 200 євро на хрестини онука подарувала.

– Ну так, – кажу. – А що, 200 євро це мало?

– Не знаю. Самі розбирайтесь. Ти запитала, я відповіла, сказала що знаю. А далі – не моя справа.

Я в Італії вже 12 років. А сестру свою забрала сюди всього рік тому. За заробітчанські гроші я своїй доньці квартиру купила. А у неї теж донька є, і теж з житлом проблема, от я сестру до себе і покликала.

Тут гроші з неба не падають, звичайно, але за кілька років, якщо економити, то можна скласти навіть на квартиру.

Сестра моя домашня дуже, ніколи ніде не працювала, бо її чоловік забезпечував. А два роки тому її чоловіка не стало, і Тамара таки погодилася на мої вмовляння. Я тут по-родинному дуже їй допомогла – і з житлом, і з роботою підсобила, так що тепер сестра сидить в теплій хаті, доглядає одну літню сеньйору, і гроші на купку складає.

Їй добре, у неї одна донька. Купить їй квартиру і може додому повертатися. А у мене двоє дітей. І поки-що я забезпечила лише доньку житлом – купила їй двокімнатну квартиру.

Лідочка якраз заміж зібралася, і я їй вручила ключі від новенького помешкання. Вона була дуже рада. Та і я собою неабияк пишалася, бо не кожна жінка може таким похвалитися, що вона сама, без чоловіка, квартиру придбала.

Чоловіка у мене давно немає, він пішов до іншої, коли діти ще маленькими були, тому мені довелося їх самій ростити. І в Італію саме з цієї причини я подалася.

Я не раз з заздрістю дивилася на свою сестру, коли їй ні про що не треба було турбуватися, адже за неї все вирішував і все робив чоловік, вона була за ним як за кам’яною стіною.

Та минув час і він нас зрівняв – тепер ми обидві їмо заробітчанський хліб. У сестри, в принципі, мета одна – заробити доньці на квартиру і вона додому планує повертатися.

Мені ж складніше. Я спочатку всі зароблені гроші вкладала в наш будинок в селі, бо сподівалася, що діти залишаться зі мною. Проте ні син, ні донька в селі жити не захотіли.

Син давно в місто поїхав, одружився там. У невістки була спадкова однокімнатна квартира, в ній вони і стали жити.

Дочка довший час жила одна в селі, дім стерегла. Але познайомилася з хлопцем з міста, він в село категорично не хоче, от і довелося дочці квартиру купувати. Я якраз до того часу назбирала необхідну суму.

Рік тому я після весілля доньки знову в Італію повернулася, і тепер збираю гроші собі на старість. Тут таке інші жінки-заробітчанки розповідають, що я вирішила спочатку для себе скласти фінансову подушку, а потім вже і про сина подумати.

Він ніколи не скаржився, ніколи нічого не просив, і тому я вирішила, що він показує таким чином, що він чоловік, і що він сам справляється.

Нещодавно у сина з невісткою народилася дитина. Це була довгожданна щаслива подія, і я заради цього навіть взяла відпустку і поїхала додому – на хрестини до онука.

З Італії для дитини я привезла багато всякої всячини: іграшки, одяг, дитяче харчування, коляску тут дорогу купила, і в конверт я ще поставила 200 євро.

Я вважала, що подарувала більше, ніж достатньо. Сваха навіть близько того не принесла, що я. Мама невістки купила онукові костюмчик за тисячу гривень.

В очі мені невістка нічого не сказала, але позаочі, як виявилося, вона обурюється, що я замало принесла. Моя невістка товаришує з донькою Тамари, от вона їй душу і вилила, а племінниця моя з мамою інформацією поділилася, а сестра вже мені очі відкрила.

Після того, що я дізналася, я стала ще настирливіше телефонувати синові, і він нарешті взяв слухавку. Я до діла відразу перейшла.

– То за що, сину, ви ображаєтеся на мене? Чим я вам не вгодила? – питаю. – Невже 200 євро в наш час це мало?

– Я не хотів починати цю розмову, але якщо ти сама питаєш – то так, мало. Ти сестрі квартиру купила, і ми з дружиною сподівалися, що ми наступні. Народження дитини – чудова нагода для цього. Ми дуже сподівалися, що ти приїдеш до нас на хрестини і подаруєш ключі від квартири, як це було у випадку з сестрою, – випалив мені всю правду у вічі син.

– А за які гроші я вам мала квартиру купити? На квартиру треба 3-4 роки збирати. У мене просто немає зараз таких грошей, – стала я виправдовуватися.

– Тоді продавай будинок. Навіщо тобі одній такого великого дому? Сестра туди точно не повернеться, – запропонував син.

Я явно не чекала, що наша розмова заверне в таке русло. Це точно невістка придумала – щоб я свій будинок продавала.

– А де ж я, по-вашому, жити буду, як повернуся? – вже з цікавістю питаю.

Та син був готовий до цього питання:

– Купиш собі однокімнатну квартиру, тобі більше і не треба, – каже.

– Сину, я молода жінка, мені лише 55 років, я ще може захочу заміж виходити. Я на цей будинок сама важкою працею заробила, тому і не збираюся нічого продавати, – безкомпромісно заявила я.

Син ще більше на мене образився, і знову не бере від мене слухавку. А я щиро не розумію, що не так я зробила?

Як буду мати можливість, то обов’язково і сину допоможу, та поки не маю такої змоги. Чому син не розуміє цього? Хто з нас не правий?

джерело