Після того, як я виставив за двері свою двоюрідну сестру, вона від обурення вигукнула, що цього мені ніколи не пробачить, а головне, що вся наша велика родина дізнається, яка я насправді людина. Я приблизно знав, що так все буде, тому попередив маму про свій вчинок. – Ох Дана і вчудила! Ніколи б не подумала! Звісно, синок, я вже телефоную сестрі, – відповіла по телефону вона.

– Борисе, ти справді хочеш, щоб це продовжувалося? Це вже не спільне життя, а якийсь трилер, – сказав мені друг. – Ти або береш ситуацію в руки, або далі спонсоруй це “все включено” і не жалійся нікому.

Я опустив погляд, наче школяр, якого щойно вилаяли. Він був правий.

Моя сестра, Дана, зробила з квартири якийсь пансіонат для себе і своїх друзів. Але хіба я міг так просто вигнати її? Це ж родина… Хоча останні події змушували мене ставити під сумнів значення цього слова.

Мені завжди здавалося, що я зможу впоратися з будь-якими труднощами. Я родом з маленького села, де працював на будівництвах ще з підліткового віку, щоб зібрати гроші на навчання.

Переїзд до Києва відкрив переді мною нові перспективи, але й поставив жорсткі умови. Доводилося працювати ночами, щоб вдень встигати на лекції. Спочатку орендував кімнату з хлопцем із групи, а коли той знайшов кращий варіант, ризикнув узяти в оренду однокімнатну квартиру. Думав, що справлюся.

Коли мама зателефонувала і сказала, що моя двоюрідна сестра шукає житло в Києві, я не бачив у цьому проблеми. “Це тимчасово”, – обіцяла вона. “Дана сама оплатить свою частку, ти навіть не помітиш, що вона живе у тебе”. Наївний я тоді навіть не запитав себе: “А що, якщо це не зовсім так?”

Дана приїхала з двома великими валізами, щаслива і трохи розгублена. Ми поговорили, обговорили базові правила, і вона швидко почала почуватися, як в себе вдома.

Перші дні все було тихо. Вона ходила на пари, трохи допомагала з прибиранням і навіть раз приготувала вечерю. Але, як кажуть, перше враження може бути оманливим.

Через тиждень я помітив, що в холодильнику значно зменшилася кількість їжі. Мої запаси макаронів, круп і навіть кави танули з дивовижною швидкістю.

“Дано, нам треба скласти список продуктів і домовитися, хто що купує”, – обережно сказав я, намагаючись уникнути конфлікту. Вона кивнула, але вже за кілька днів стало зрозуміло: список і домовленості залишилися лише на словах.

Проблеми почали множитися. Дана не тільки не вносила свою частку за комунальні, але й не гребувала приводити друзів. Вечорами вони збиралися у вітальні, сміялися, шуміли і залишали після себе гори сміття.

Спочатку я мовчав, сподіваючись, що це лише період адаптації. Але одного разу, повернувшись додому після важкого робочого дня, я застав у квартирі незнайомця, який спокійно їв мій борщ.

– Це Сашко, мій одногрупник, – недбало кинула Дана, ніби я мав знати, хто це.

Я спробував натякнути, що наш простір – це не гуртожиток, але вона лише знизала плечима. “Це ж нічого страшного”, – сказала вона, як завжди. Нічого страшного? Це був лише початок.

Моя терплячість добігла кінця, коли Дана оголосила, що її хлопець, Віталик, переїде до нас. “Тимчасово, поки він знайде квартиру”, – пояснила вона. У мене ледь вистачило сил не зірватися. У той момент я вже шукав вихід із ситуації.

– Ти серйозно? – сказав я того вечора, коли Віталик влаштував у ванній півторагодинну спа-сесію. – Дано, ти усвідомлюєш, що я оплачую все це? Світло, воду, газ? Чому я повинен платити за ваші послуги?

– Борисе, не драматизуй, – відповіла вона, відмахуючись. – Я ж твоя сестра. Хіба тобі важко допомогти?

Важко? Мені це обійшлося в цілий статок і купу нервів.

У якийсь момент я вирішив діяти. Ні, я не хотів сваритися, але потрібно було встановити чіткі межі. Ми сіли за стіл, і я виклав усе, як є: “Дано, або ти починаєш платити за себе, або шукай інше житло”. Її відповідь була передбачуваною: “Якщо ти виганяєш мене, мама все дізнається, і вся родина буде на моєму боці”.

Того вечора я зателефонував мамі й розповів їй усе. Спочатку вона була здивована, потім обурена, але зрештою зрозуміла, що я не перебільшую. – Не хвилюйся, я переговорю зі своєю сестрою, мамою Дани.

Наступного дня Дана зібрала свої речі і виїхала. Її останні слова були сповнені образи: “Ти ніколи не зрозумієш, як це – бути самотньою в чужому місті”. Але я вже був настільки виснажений, що просто мовчав.

Тепер, коли це все позаду, я запитую себе: чи правильно я вчинив? Чи міг я якось інакше вирішити цю ситуацію? Чи варто було терпіти заради родини, чи я зробив правильно, поставивши себе на перше місце?

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!