– Якби не моя мама, ваш син досі б копійку до копійки збирав на власну квартиру! А тепер живе спокійно, має трикімнатне житло, де все вже готове. А від вас – жодної допомоги, – дорікнула мені невістка.

– Я не допомогла? А те, що я вже пів року як у вас із дитиною сиджу – це не рахується? – відповідаю мало не крізь сльози.

– То ви ж у нас жили! І пів року за наш рахунок! – відрубала невістка.

– Жила. Тому що ви мене самі покликали! Але в мене є власний будинок, я не безхатченко.

Уся ця ситуація виникла після того, як невістка дізналася, що я продала город і передала гроші своїй доньці. Вона впевнена, що я вчинила несправедливо.

У мене двоє дітей: донька живе з родиною в Празі, а син після весілля переїхав у місто до своєї дружини.

Нещодавно в них народилася дитина, і син став мене благати переїхати до них.

– Мамо, Юля хоче вийти на роботу. Ми боїмося чужу людину до дитини пускати. Бабуся – це ж найкраща няня. Тобі буде у нас добре, не відмовляйся, – просив син.

Я подумала, що допомогти дітям буде правильно. До того ж, сваха з Італії допомогла їм немало – подарувала квартиру, за що я їй дуже вдячна.

Я погодилася й переїхала. Невістка виділила мені кімнату, схожу на комірчину, де стояв старий маленький диванчик. Але я нічого не сказала – сама ж погодилася.

Пів дня я доглядала дитину, а потім іще допомагала з прибиранням, пранням і приготуванням їжі. І все це – без жодного “дякую”.

А тепер невістка закидає, що я пів року жила на їхній шиї. Отака подяка за все, що я для них зробила!

Грошей їй іще заманулося! Та навіщо вони їй? У них і квартира простора є, а моя донька живе на орендованій квартирі в Празі й ледве збирає гроші. Тому я й продала свою землю, бо вона дорога – село приміське, виручила добрячу суму.

Нещодавно говорила з донькою телефоном, вона подякувала й розповіла, що вже розглядає варіанти купівлі власного житла. І ось цю розмову почула невістка.

Юля відразу ж розхвилювалася так, що син ледь її заспокоїв.

– Ти що, не бачиш? Мама тебе обділила! Наче ти їй нерідний. Чому вона не поділила гроші порівну між вами обома? – не вгавала вона.

І син став на її сторону. Тепер і він вважає, що я зробила неправильно.

– Але ж у тебе є житло, а в сестри немає, – намагалася я виправдатися.

Я навіть пообіцяла, що в майбутньому свій будинок поділю між ними порівну. Син не залишиться з порожніми руками.

А те, що я цілих шість місяців їм із дитиною допомагала – це хіба не підтримка? Скільки вони няні заплатили б за такий час? А я працювала цілодобово, фактично за тарілку супу! І тепер ще й винна їм щось.

Я б і далі залишилася, бо вдома зараз зимова пора й роботи особливо немає. Але невістка своєю поведінкою усе зіпсувала.

І взагалі, до чого тут вона? Це справа між мною й моїм сином.

Та Юля впевнена, що раз вона забезпечила мого сина й тепер мене дахом над головою, то має право влізати у фінансові питання та претендувати на гроші.

Зрештою, я образилася, зібрала речі й повернулася додому. У мене є своя хата, мені чужого не потрібно. А вони нехай самі вирішують, із ким дитину залишати. Можливо, тепер нарешті оцінять мою допомогу й те, що я для них зробила.

Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила?