Свою доньку Тетяну я виховував сам. Коли донечка закінчила перший клас, дружина пішла від мене і я більше її не бачив. Я не осуджував Іру, бо це був її вибір. Вона навіть з дочкою обірвала зв’язки, хоч, без сумніву, я б їм дозволив бачитись, як тільки б вона попросила. Та видно Ірині було байдуже.

Відтоді минуло 20 років. Мені здається, що я гарно виховав дочку, хоч ми й не жили в багатстві, та мали все необхідне. Великою радістю стало те, що моя Таня поступила на державне, а мріяла вона про професію хореографа. Окрім того, вона паралельно вчилась на психолога. А в майбутньому хотіла поєднати терапію з танцями. “Це було б чудово для моїх клієнтів!” – говорила вона.

Нещодавно Таня познайомилась з Захаром. Вони разом ходили на курси віденського вальсу. Я завжди боявся цього моменту. Знав, що моя дівчинка красуня, тож мусить комусь сподобатись. Але не хотів її відпускати, бо Таня була для мене єдиною радістю. 

Захар мені дуже сподобався. Але насторожило те, що він був з багатої сім’ї. Його тато – власник значної компанії мобільного зв’язку. І з часом, коли Захар освідчився моїй Танічці, я хвилювався, як її приймуть у цій сім’ї, бо й близько не мав таких грошей. А коли побачив своїх сватів, зрозумів – на весілля прийдеться розкопотитись!

Я позичив коштів у свого друга, взяв кредит у банку. Таким чином вдалось оплатити свою частку у ресторані. Напередодні весілля я попередив дочку, що хочу переїхати в село. 

Коли свати говорили промову, мені довелось неабияк червоніти, бо вони підготували молодятам розкішний відпочинок у Карпатах. Та коли черга дійшла до мене, я вручив їм ключі від своєї квартири. Пів року я ходив, мов ошпарений, хвилюючись про те, що подарую своїй дочці. Я найняв найкращих майстрів, щоб навели лад у моїй квартирі. 

– Любі діти, відпочивати вам не все життя! – сказав я. – Бо треба десь жити, – і вручив їм ключі.

– Тату, але це твоя квартира.

– Але ж це старий район, радянська забудова, а не нова квартира. Там навіть сусіди – або пенсіонери, або ж якісь пияки!

Пів ночі я не міг знайти собі спочинку, а на ранок поїхав до молодих. Зять ходить у халаті, як у себе вдома. Я й радію:

– Ну як освоїлись?

– Дарованому коневі в зуби не дивляться! – такою була його відповідь.

І де вдячність за мою щедрість та самопожертву? І дочка заявила, що я її осоромив перед новою ріднею:

– Ми і так збираємося продавати цю розвалюху та купимо щось краще!

– Краще б ти нічого не дарував, тату…

Не розумію, чим я рідній дитині не догодив. Порадьте, що робити.