Сергій був парубком хоч куди. З юності у селі мав славу неабиякого розбишаки. Красень-жартівник крутив дівкам голови на всі боки. Змирилася з цим навіть мати. Син у неї виріс красенем.

Окрім нього, у неї ще два сини було: спокійні, гарні діти, от тільки середущий міг нерви витріпати не на жарт. Але й шкодувала його матір найдужче, і за сина готова була на все. Всіх дівок знала, на всіх очі закривала. Крім однієї… За матеріалами.

***

Вони вперше перетнулися, коли Сергій прийшов з армії. Гулянку тоді закотив на весь сільський клуб. Дівчата всі на нього дивилися з захопленням. Однак того вечора йому чомусь було не до них. Армія навчила: на першому місці – міцна чоловіча дружба.

Поки всі дівчата «шпацирували» туди-сюди, щоби зачепив хоч поглядом, він із нудьги взявся в теніс грати.

«А можна я?» – почув збоку. Довгокоса Юлька вправно взялася за ракетку і з першої подачі продемонструвала, що то тільки сільські дівки у тенісі – ні бум-бум. Сама ж вона приїздила сюди зрідка, до родичів, зустрічалася із Сергієвим однолітком уже років зо два й до всіх інших була абсолютно байдужою. Принципово.

«О, привіт! А де твій ненаглядний?» – блимнув зеленими бісиками у відповідь Сергій.

«В армії! Грай!..» – на чималих каблуках Юля його таки «взула». Потому естафету перехопив хтось із хлопців… А вона розчинилася у натовпі, наче й не було.

«Грай! Грай! Грай!..» – Сергієві думки крутилися тільки довкола цього слова. Він довго шукав її у клубі, десь помічав, потім знову губив серед людей. Зрештою і сам зник…

Уже небо сіріло, коли Юля таки дісталася до хати. Літом – ночі на диво короткі. Йшли додому гуртом: всі парами, вона – одна, але як завжди – в центрі уваги. Гримнула хвірткою і вже взялася за клямку, як помітила, що на лавці під виноградом хтось сидить.

«Не оригінально!» – хмикнула, впізнавши в сірому силуеті Сергія.

«Ну, привіт ще раз. Поговоримо, мала?»…

Отак усе й почалося. Мало хто знав про їхні справжні стосунки. Друзі щось помічали, десь бачили їх разом… Але хто повірить, що в них може бути щось спільне? Юлька – така вся «гонорова», «правильна». І він – дебошир та гультяй, який ніякими й ніколи не гребував. А їй, кажуть, …писав листи. А вона йому – вірші. А їй – він був на диво вірним. А вона його – любила, як нікого. А з нею – він був справжнім. А вона – бачила в ньому більше…

Сергій змінився, кидався у крайнощі, коли Юля була далеко. Не чув землі під ногами, коли та приїздила в село. А довго не їхала, мчав до неї сам: за кілометрів 70, автобусом із пересадками, щоб побачитися хоч на пів години. Десь роздобув її фото, поставив на тумбочці біля ліжка. Сергієву матір це злило. І може, то була звичайна жіноча ревність, але одного разу, коли надто розійшлася, випалила синові: «Всядься вже. Взяв собі в голову. Вона тобі не пара. Я її ніколи не прийму. Чуєш? Будь-яку бери, до хати веди, тільки не ту!».

«Як скажеш! Але ти не приймеш, а я – не забуду!» – віджартувався тоді Сергій.

“Сиди! Це – Марина…”

Про те, що колишній коханий прийшов з армії, а Сергій має проблеми з міліцією, Юля дізналася в один день. Серце стиснулося від другої новини не на жарт. «Ми не можемо бути разом. Ми – різні», – відповіла спантеличеному колишньому при першій зустрічі.

За тим і Сергій зник із її життя. Знала, що рік відсидів, що вийде й одружиться з дівчиною зі свого ж села. Його сусідкою. Настею. Юля і вірила в це, і не вірила. Змією в голові крутилася думка, про те, що Сергієва матір права: йому Настя – судилася долею, вона йому борщі варитиме, дітей народжуватиме, гріхи прощатиме… Така проста-простісінька.

А Настя часу не втрачала. Поки Сергія дома не було, стала в його хаті «за свою». Біля матері припадала, в городі помагала. І навіть Сергієві передачі возила… Тим часом селом поповзли чутки, що мусить Сергій її взяти, як вийде, бо чекають дитину. Коли вийшов – справді таки з Настею одружився, понад рік дітей у них не було… Але це вже було не так важливо.

Він жив із нею, як міг. Дочку любив дуже. Гроші заробляв. От тільки хати ніяк не тримався. Тиждень «на шабашках» у місті десь поробить, а всі вихідні в селі – гуляє. Перші роки Настя тим не дуже переймалася: тішилася тим, що чоловік у неї – душа компанії. Сама за хазяйство сільське не дуже то й бралася. А геть із розуму сходив – бігла до свекрухи, щоб та допомогла.

З роками Сергій поводився зухваліше. Не раз і не два бачили його у довколишніх барах у жіночому товаристві. Настя вже звикла, що в його телефоні мирно вживалися всілякі «Ксюхи, Наташі, Наді…». Заспокоювала себе тим, що він же все одно рано чи пізно втихомириться.

А одного разу взагалі подався на заробітки за кордон, а повернувся – не сам. Рипнули двері в хаті. Настя схопилася з ліжка: «Все. Приїхав, – аж зраділа. – Може, буде спокій…». З порога понесло міцним перегаром. Сергій сперся рукою на одвірок, а іншою рукою тримав за плече дебелу рудоволосу жінку: «Сиди! Це – Марина. І вона буде тут жити»…

Настя голосила три дні. Марина із Сергієм у сусідній кімнаті тим часом вживали оковиту. Привезли із собою – «сувеніри». Аж доки якось поріг Сергієвої хати не переступила матір…

«Що?..» – зиркнув на неї  нетверезий син.

Ненька мовчала. Серце стискалося від того, що вона бачила.

«Що?. Що!?..» – все повторював він.

Ненька мовчала.

«Ну?… Ну?! То ж ми – пара…» – кивнув на Настю, яка хлипала в сінях.

Кажуть люди…

Сергія вона забрала додому. Хай, мовляв, невістці легше стане. Марині віддала всі гроші, які з осені відкладала, – на дорогу додому. Внучку із собою теж – поки канікули. Може, відігріє батькове серце. Придумувала йому роботу біля дому, щоб різні думки в голову не лізли: то подвір’я прибрати, то паркан полагодити, то двері в хліві похилилися… Він робив. Радо спілкувався з донькою. А до всіх інших – більше відмовчувався.

Напередодні Великодня, тільки-но звечоріло Сергієва мати подалася до церкви. Завше ревно ходила до храму, а тієї весни – особливо. У молитві шукала підтримки. Просила, щоби діти жили в злагоді й мирі, щоби всі були щасливі, а думка линула лише до одного з трьох синів – до Сергія: «Чим йому зарадити? Як його втихомирити?..»

Людей до церкви набилося – ніде кроку ступити, а вона – нікого не бачила й не чула. Зоставила кошика невісткам біля храму, щоб самі посвятили, а сама впала навколішки перед образом Божої Матері – й заклякла. Скільки так стояла, не відала. Аж поки не почула за плечима тихе: «Христос Воскрес!». Озирнулася. Юля?

Піднялася, вирівнялася з нею – гарно вбраною жінкою, яка дивилася їй просто в очі – спокійно й лагідно. «Пробач мені, дитино. Ти його любила. І я його люблю. Але то я вас розвела… Думаю, то – я. Прости. І може, Бог над ним змилується», – мовила ненька.

Все у Сергія склалося гарно. Повернувся додому. На заробітки більше не їздив. Знайшов роботу в місті. Гарну. Перестав вживати оковиту. Став заробляти. І Настя наче ожила. А люди говорили, що робить він на заводі. А начальником у нього – Юля. Але – то люди. Вони всяке кажуть. Хоча хто його знає, як воно є насправді.