— Мамо, що ти їм доводиш? — із кімнати вийшов сімнадцятирічний син. — Чула б ти, що вони кажуть, коли тебе немає вдома!

Ах, точно! Я ж записав на телефон!

— Заспокойтеся, грошей ви не отримаєте, — з усмішкою сказала Ксенія.

— А я не в тебе прошу! — скривилася Лариса Михайлівна. — Я у сина свого прошу!

— І він не дасть! — відповіла Ксенія.

— Що це ти таке верзеш? Щоб рідний син матері грошей у борг не дав? Такого ніколи не було!

— І, щоб ти знала, ніколи не буде! — прокричала Лариса Михайлівна невістці в обличчя.

— Серйозно? — усміхнулася Ксенія. — Ну, спитайте ще раз!

— Ксю, ну, чого ти починаєш? — пробурмотів Микита. — Це ж моя мама! Ну, вона ж не в подарунок просить, а в борг! Як я можу не дати?

— Ні, дати ти можеш, — кивнула Ксенія. — Тільки де ти їх візьмеш?

— А чого це ти гроші мого сина рахуєш? — обурилася Лариса Михайлівна. — Він працює! Заробляє! От зі своєї зарплати мені й дасть!

— Гарний жарт! — посміхнулася Ксенія. — Чи ви не жартуєте?

— Микито, як ти живеш із цією неможливою жінкою? — вигукнула Лариса Михайлівна. — Вона ні мене не поважає, ні тебе не цінує!

— Поваги в мене вистачає, — відповіла Ксенія, — а ось нахабства я терпіти не буду!

— А де ж нахабство? Де ти його побачила? — обурювалася Лариса Михайлівна. — Мати до сина прийшла по допомогу в скрутну хвилину! А ти тут за мого сина відповідаєш!

І хто тут нахаба?

— Я відповідаю за нашу сім’ю, до якої ви зачастили по гроші, — відповіла Ксенія. — І цікаво, а куди дівається ваша пенсія у сорок тисяч? Щось забагато у вас стало «скрутних хвилин»!

— У мене витрати! — важливо заявила Лариса Михайлівна.

— Так і ми не повітрям харчуємося! — парирувала Ксенія. — Та й крім вас, до нас ще й ваша дочка заходить!

— Я за Валерію не відповідаю! — фиркнула Лариса Михайлівна. — І її проблеми мене не стосуються!

— І з якого це часу? — усміхнулася Ксенія. — Живете в одній квартирі, їсте з одного холодильника, рахунки не розділяли, покупки робите разом! А тут — «я за неї не відповідаю»!

— Ксю, але ж це рідна сестра, — подав голос Микита.

— Микито, — Ксенія розвернулася до чоловіка, — у тебе одні й ті самі виправдання! «Це ж мама», «це ж сестра»! І гроші ти їм даєш у борг, ніби у тебе десь скарбниця із золотими монетами закопана!

— Він працює! — зойкнула Лариса Михайлівна.

— Розберемося ми ще, як він працює, — гримнула Ксенія на свекруху, — я хочу від чоловіка відповідь отримати! Микито!

— Ксюша, та я ж не просто так даю, я в борг! А коли зможуть, то повернуть! — закивав Микита.

— Мене дивує твоя наївна впевненість, що вони повернуть, — сказала Ксенія. — Скільки вони вже до тебе по гроші ходять?

— Ну-у, — протягнув Микита.

— Навіть якщо врахувати тільки те, що я знаю напевне, то пів року! А скільки до цього ти приховував витрати? — Ксенія уважно подивилася на чоловіка.

— Ну, це…

— А я можу поручитися за півтора року, бо сама тобі зарплату плачу, а ось цих грошей у нашому сімейному бюджеті я не бачу!

Микито, я не дурна і не відстала, у мене успішний бізнес уже п’ятнадцять років! І що-що, а гроші рахувати я вмію!

— Ти його ще докори, що він нам останні гроші віддає! — крикнула Лариса Михайлівна.

— А я не кажу, що останні, я кажу, що вам апетити пора стримати! За тиждень я вас і вашу дочку бачу по разу.

І щоразу у вас біда вселенського масштабу! І терміново потрібні гроші! І ось тільки Микита вам може допомогти, бо він син і брат!

А самі ви свої проблеми вирішувати не хочете?

— Це ти просто не знаєш, що рідним допомагати треба, — сказав Микита після того, як мати штовхнула його ліктем у бік. — Ти ж із дитбудинку!

— А я все думала, коли ти почнеш мені це докоряти! — вигукнула Ксенія. — Я ж без роду, без племені, а ти у нас дворянин із родоводом!

— Не дворянин, — відповів Микита.

— Ну, князів Ливневих я не знаю, — кинула Ксенія.

— А коли ти починала, саме я годував сім’ю! — заявив Микита. — І не питав, коли ти вкладала гроші у свій бізнес! Просто працював!

А зараз, коли моїй мамі потрібна допомога чи у сестри скрута, я зобов’язаний допомагати! Я ж не вдома сиджу! Я працюю!

Ксенія одразу зрозуміла, що Лариса Михайлівна періодично промиває синові мізки. І виступ Микити саме зараз — це накопичений резонанс.

Та й прийшла Лариса Михайлівна не за п’ятьма чи десятьма тисячами, як раніше.

Зараз їй потрібно було сто тисяч, бо кредит все ж таки зажадали повернути. От вона й спустила Микиту з ланцюга.

А сто тисяч — це було вдвічі більше, ніж Микита отримував на місяць. Саме отримував, не заробляв.

У Ксенії такі гроші були. Їх навіть із бізнесу виводити не треба було. Вони спокійно лежали на рахунку. Але дістатися до них Микита без дозволу дружини не міг.

— А скажи мені, любий мій чоловіче, — Ксенія натягнула усмішку, — скільки твоя сестра й мама витягли у нас грошей за останній місяць?

— Та, там… — Микита такого питання не очікував.

Він чекав, що Ксенія здасться, кричати почне, скандал здійме. Але усмішки й спокійного запитання він точно не передбачав.

І спеціально ж уколов дитбудинком, а ще нагадав той час, коли саме Ксенія сиділа у нього на шиї.

— Ну, не знаю, — замислився Микита. — Напевно, тисяч двадцять.

— Вісімдесят три! — впевнено заявила Ксенія. — Вісімдесят три тисячі! І це тільки те, що ти давав у руки, стоячи в коридорі!

— Звідки ти знаєш? — жахнувся Микита.

— Камера спостереження над дверима, — Ксенія вказала на майже непомітний об’єктив. — Система безпеки від несанкціонованого проникнення.

Роздільна здатність така, що номінал купюр визначає миттєво!

— За власним чоловіком шпигує, ..! — випалила Лариса Михайлівна.

— Ну, так збіглося, — Ксенія усміхнулася. — А тепер до суті! Ти позичив більше грошей, ніж заробив! Тобто ти взяв їх із мого гаманця!

Це крадіжка! І ще питання до тих грошей, які ти нібито заробляєш: а ти їх справді заробляєш?

Коли Ксенія випустилася з дитячого будинку, то розраховувати їй було ні на кого. Видали їй ключі та документи на двокімнатну квартиру бабусі й постаралися про неї забути.

Сама бабуся померла, коли Ксенії було п’ять років. А батьків позбавили батьківських прав через асоціальний спосіб життя, а потім вони взагалі зникли в місцях не таких віддалених.

Родичів у Ксенії не було, а жити якось треба.

Вона вже вступила на маркетинг в університет, але об’єктивно розуміла, що на стипендію не проживе. Почала шукати роботу, але тут її одногрупниця попросилася в сусідки.

— Я зі своїми батьками взагалі спільної мови не знаходжу! — казала Альона. — Лізуть зі своїми правилами та порядками! Навіть сказали: знайдеш житло — будемо оплачувати! А у тебе ж дві кімнати?

Сусідкою по квартирі Альона була так собі. Прибирати не хотіла, готувала жахливо, та найчастіше зачинялася з якимось хлопцем у кімнаті, і «слухали музику».

Але батьки Альони справно оплачували її проживання, а сама вона чесно скидалася на їжу.

Хоч це було не найкраще сусідство, проте воно дозволило Ксенії вивчитися та влаштуватися на роботу.

А Альона, щойно отримавши диплом, з’їхала і більше в житті Ксенії не з’являлася.

Знайомство з Микитою сталося радше кумедно, ніж цікаво.

Ксенія їхала трамваєм додому з роботи й заснула. А Микита, працюючи водієм трамвая, не помітив її та завіз у ДЕПО. А потім, поки вибачався та виводив за територію, познайомилися.

Він був старший за Ксенію на п’ять років і здавався таким серйозним, упевненим у собі, що її серце затріпотіло. А Микита закохався в її тендітну фігуру, спокійний голос і внутрішню силу, яку відчув у дівчині.

А ось відсутність родини в Ксенії та квартира у власності — стали немаловажним бонусом у розвитку стосунків.

Так і мати Микити була рада, що її хлопчику не доведеться бігати по орендованих квартирах. Бо на свою кухню вона б усе одно нікого не пустила.

Одружилися тихо-мирно, зажили щасливо.

Ксенія працювала, поки дозволяв стан і вагітність. А потім вдалося перейти на дистанційну роботу. Але й це було тимчасове рішення.

Офіційна декретна відпустка, а на роботу взагалі не залишалося часу. А в перший рік після народження сина Ксенія ледве знаходила сили стояти на ногах від втоми.

Звісно, Микита забезпечував сім’ю і не нарікав.

Коли Петі виповнилося півтора року, і стало трохи легше, Ксенія замислилася над тим, що чекати завершення декрету — нерозумно. Треба працювати.

Але це було більше внутрішнє переконання, яке залишилося ще з дитбудинку, коли можна було розраховувати лише на себе. Так, був чоловік, так, були державні виплати, але їй хотілося мати впевненість, що якщо все це раптом зникне, вона не залишиться ні з чим.

Мама у декреті з маленькою дитиною роботодавців не надто тішила. А на місці роботи, куди вона мала повернутися після відпустки, їй прямо сказали:

— Ксеніє, ви досидите свій декрет, віддасте дитину в садок, а тоді вже говоритимемо про роботу! Ви ж зараз в офіс не зможете вийти, а дистанційно, ну, яка може бути робота з дитиною?

І який сенс нам ще й вас у команду вводити, якщо це буде не одразу, з об’єктивних причин? Навіщо?

Загалом, робота маркетолога передбачає доволі широке поле діяльності. Де не глянь, а в торгівлі без маркетолога не обійтися. І мова не про великі мережі, а про невеликі виробництва та магазини.

Ксенія прикинула, що який би бізнес маленьким не був, а порада маркетолога ніколи не буде зайвою.

Вона організувала себе як спеціалістку для малого бізнесу. Шукала клієнтів, оцінювала їхні потреби, розробляла стратегії покращення роботи й продавала свої ідеї.

І це чудово поєднувалося з декретом.

Спочатку вона вела один проєкт, потім два, а згодом і більше. Звичайно, доводилося витрачатися на няню, поки Ксенія виїжджала на зустрічі.

І на таксі доводилося роз’їжджати, щоб швидше. Прибутку в перший рік не було, але Ксенія не здавалася.

Микита, працюючи водієм трамвая, покривав деякі витрати дружини.

Коли Петя пішов у садок, стало легше. У Ксенії вдома вже був справжній офіс. Але на самоокупність вона вийшла лише через два роки. А потім прибуток почав зростати!

І не просто зростати: Ксенія орендувала офіс і навіть найняла чотирьох співробітників. Вона заробила собі репутацію, а окрім реклами добре працювало «сарафанне радіо».

Ксенія досягла рівня зарплати чоловіка, а потім залишила її далеко позаду. І згодом узагалі перестала її враховувати. Навіть не розглядала її як прибуток для сім’ї.

І ось що важливо: Ксенія ніколи не дорікала чоловікові, що він заробляє мало. А Микита ніколи не комплексував через те, що фактично живе за рахунок дружини.

Просто жили й раділи життю. Ні, грошима не розкидалися, але дрібниці не рахували. Гроші завжди були вдома, і кожен, кому потрібно, брав із тумбочки. А туди ж складали зарплати.

А потім сталося нещастя.

Коли Микита був на маршруті, йому під колеса раптово вийшов чоловік. Пізніше встановили, що той був у неадекватному стані й страждав на глибоку депресію. Але Микиті від цього легше не стало.

Він більше не зміг сісти за кермо трамвая. Хоча мав права і на легковий, і на вантажний автомобіль, водити він більше не міг.

У 38 років Микита залишився без роботи. Два роки намагався знайти себе, але в 40 кар’єру не починають. У підсумку він сидів удома, поки Ксенія не запропонувала:

— Підеш працювати до мене. Будеш приймати дзвінки, записувати інформацію й передавати у відділ.

— Секретарем у тебе? — обурився Микита.

— Разом із тобою на прийомі ще вісім людей! Але вони працюють за відрядну оплату, а тобі я зроблю оклад. Звісно, одразу всьому навчитися не вийде, але це робота, і я платитиму за неї добре!

Якби Ксенія не зібралася купувати синові для навчання та ігор потужний комп’ютер, вона б не побачила, що з «домашнього сейфа» постійно зникають гроші.

А встановлена над дверима камера показала, куди вони зникають. Просто в руки «гостей» – свекрухи та золовки.

Ксенія спустошила тумбочку, перемістивши гроші в придбаний сейф, а сама чекала чергового візиту тих, кому «терміново» потрібні були гроші в «борг».

Саме так! Камера записувала зі звуком, і Ксенія прослухала всі розмови. Але ось чого вона жодного разу не бачила – так це того, щоб хтось хоч раз додумався повернути позичені гроші.

— Я заробляю! – зло кинув Микита.

— Твоя наївність просто вражає! – Ксенія похитала головою. – Якщо у мене вдома камера, ти думаєш, що в мене в офісі їх немає?

Я бачила, о котрій ти приходиш і о котрій ідеш! Особливо мені подобається, як ти «працюєш»! Ти за тиждень максимум три дзвінки приймаєш!

Ти не заробляєш, ти отримуєш! Від мене! А якщо ти хочеш хизуватися тим, що підтримував мене на початку, то я ці гроші тобі вже повернула! І не один раз!

Навіть якщо порахувати, скільки ти «позичив» мамі та сестрі, це вже покриває всі твої витрати, поки я розвивала бізнес!

— Мамо, навіщо ти їм щось доводиш? – із кімнати вийшов сімнадцятирічний Петро. – Ти б почула, що вони говорять, коли тебе немає вдома!

Ах, так! Я ж записав усе на телефон!

«… — Мамо, я ніяк не можу підкопатися, щоб віджати в неї фірму! Вона мене не підпускає!

— А квартиру? Квартиру ти вже на себе переписав?

— Ні! Вона впирається! Але я сказав, що дачу треба купувати! Так ось її точно на себе оформлю! Вона ж вічно зайнята!

А потім ти туди Лєрку з дітьми поселиш! І ще машину буду просити! І теж на себе!

— А як у тебе з кермом?

— Ой, давно вже все пройшло! Та й навіщо воно мені, щоб працювати?

— Значить, коли будеш розлучатися, забирай половину фірми без вагань! А ще квартиру навпіл!

Тільки до цього треба буде оформити дачу і машину на мене! …»

Лариса Михайлівна вилетіла з квартири Ксенії з чарівного стусана одразу, як Петро вимкнув запис.

А Микита – через двадцять хвилин, коли Ксенія викликала охорону.

Ніяких половин, ані квартири, ані бізнесу він не отримав. А от за планування шахрайських дій у складі групи ледь не сів за ґрати.

— Ай, які молодці! – на прощання сказала Ксенія. – Пригріли сирітку, щоб потім обібрати! Але не на ту напали!

Я сама вирішуватиму, як і з ким проживати своє життя! І найголовніше – щоб вас у ньому більше не було!