В Ірпені поховали трьох добровольців — Руслана Філіпенка, Артура Баранця та Олексія Ященка. Російські військові вбили їх та спалили тіла військових на території гостомельського аеропорту на початку повномасштабного вторгнення. 2 березня 2022 року хлопці зникли безвісти. Майже чотири роки рідні вважали їх живими й припускали, що вони в полоні. Про це розповідає МІПЛ.

Усі троє — жителі Ірпеня й пішли добровольцями в перші дні вторгнення: під обстрілами евакуйовували цивільних, чергували на блокпостах і розвозили гуманітарну допомогу.

Перепохованням історія не закінчилась. Рідні домагаються відновлення чесного імені синів та отримання належних виплат.

22-річний Руслан Філіпенкородом із Донеччини, закінчив Ірпінський ліцей № 1, навчався в Академії внутрішніх справ, з жовтня 2018 року служив у поліції. На момент повномасштабного вторгнення працював поліціянтом сектору реагування патрульної поліції. У березні 2022 року Руслан мав отримати диплом, але цього не сталося.

«Група автоматом здала держіспити, а мені зателефонували та сказали, що його відрахували через неявку. Відрахували і з поліції, бо не виходив на зв’язок», — розповідає Валерія Філіпенко, мати Руслана.

22-річний Артур Баранець також служив у поліції й мав звання сержанта. Вони з Русланом були колегами. 24 лютого Артур вийшов на роботу у Капітанівці, але їх відпустили додому. Жодних чітких інструкцій від керівництва чоловіки не отримали, їм лише сказали бути на телефоні. Зв’язок постійно зникав, а ситуація стрімко погіршувалася.

26 лютого Філіпенко, Баранець та друг Артура Олексій Ященко приєдналися до Сил спротиву й вступили до добровольчого формування Ірпінської міської територіальної громади № 1, щоб охороняти громадський порядок. Того ж дня хлопці кількома машинами вивезли своїх рідних на Закарпаття.

20-річний Олексій Ященко виріс в Ірпені, навчався у ліцеї № 2, згодом — у Київському фаховому коледжі зв’язку. До повномасштабного вторгнення працював в «Епіцентрі». За кілька років до війни в нього помер батько, який брав участь в АТО. Рідні припускають, що під час перевірок російські військові могли з’ясувати цю інформацію.

Після евакуації родин на Закарпаття чоловіки повернулися на Київщину. На той момент уже тривали бої за звільнення Ірпеня. Дорогою додому разом із військовими хлопці намагалися зупинити російську колону та розвантажували зброю з вантажівки РФ із позначкою V — це зафіксували на відео.

«А потім вони на Фастів їхали, бо житомирська траса була перекрита. Через Фастів дістались Києва, далі в Романівці пішки перейшли міст, дійшли додому, вступили у добровольчий батальйон», — розповідає Леся Баранець, мати Артура.

Від місцевого штабу ДФТГ хлопці отримали завдання, спрямовані на захист України. Також вони розвозили гуманітарну допомогу, займалися евакуацією населення. У цьому їм допомагав Денис Дерев’янчук, на автівці якого вони й пересувалися.

Останній день на зв’язку

Родини збирають інформацію по крихтах, відновлюючи картину тих днів зі слів свідків. Як стало відомо, 2 березня 2022 року чоловіків відправили до вагітної жінки в одне із сіл, звідки вони планували їхати за місцем служби Філіпенка та Баранця до селища Капітанівка, куди їм наказувало прибути керівництво поліції.

«Капітанівка не була окупована, але дістатися до неї було майже неможливо, оскільки всюди були окупанти. Хлопці вирішили їхали через Ворзель, де в районі станції Кічеєве натрапили на колону з російською технікою»,  — розповідає Валерія Філіпенко.

Автомобіль обстріляли з автоматичної зброї та усіх чотирьох захопили в полон. Обшукавши авто військові РФ знайшли зброю та боєприпаси, після чого затриманих сильно побили, Дерев’янчуку  проткнули штик-ножем ногу. Захоплені чоловіки разом з двома іншими раніше захопленими цивільними ночували в полі на колінах, будучи зв’язаними між собою та прив’язаними до танку. Покривалом їм служив шматок брезенту.

Зранку наступного дня всіх привезли до Немішаєвського технікуму, допитали, а потім вивезли до Мироцького лісу, де зв’язаними поклали на землю обличчям донизу та по-одному забирали на допит. Допитували в лісі біля ями, після чого імітували розстріл та наказували спуститися в яму і не рухатись.

Потім чоловіків перевезли на територію Гостомельського аеропорту, де утримували в холодильних камерах. З того часу зв’язку з хлопцями не було.

Про потрапляння хлопців в полон їхні рідні дізналися в середині березня 2022 року після того, як росіяни виклали у соцмережі відео допиту Руслана Філіпенка. На записі він згадував і про Олексія, і про Артура.

Наприкінці березня з’явилося також відео допиту Баранця, фрагмент якого показали в ефірі російського державного телеканалу “Росія 1”. На обох відео хлопці перебувають у лісі, а на їхніх обличчях видно сліди побоїв. Оскільки під час відступу з Київщини російські військові вивозили частину захоплених українців із собою, ці записи дали рідним надію, що хлопці живі і в полоні.

Люди замість матраців та імітація розстрілів

Згодом чоловік, який теж перебував у російському полоні і якого звільнили в середині квітня 2022-го, розповів, що був свідком затримання хлопців: попри завʼязані очі, чув, що відбувалося. 2 березня він разом із тестем виїжджав із Бородянки, коли їх зупинила російська колона. Чоловіка витягли з автомобіля, забрали документи й гроші, після чого посадили на танк і повезли на допит у ліс. Згодом також затримали Олександра Ковальчука, його забрали з власного дому у селі Микуличі. А потім росіяни захопили ще чотирьох хлопців, які їхали на машині — Руслана Філіпенка, Артура Баранця, Олексія Ященка та Дениса Дерев’янчука.

«Ми стояли на полі, виїхала машина, вони її розстріляли. Там було четверо людей: двоє поліцейських і двоє цивільних. Вони повантажили їх до нас і ми поїхали разом», —розповів свідок.

Усіх привезли в ліс. Упродовж кількох днів чоловіків утримували без води й їжі, допитували, били, процес фіксували на камеру. Чоловіків по черзі відводили від дороги, допитували, погрожували й кидали назад у яму. У перервах між допитами людей зв’язаними перевозили на танку, використовуючи їх як «матраци». Серед військових були буряти та російські офіцери, допити проводили десантники і спецпризначенці в чорній формі.

Свідок також пригадує, що над ямою весь час літали дрони, позиції обстрілювали, тож росіяни ховалися в окопах. Після прильотів окупанти змушували бранців вантажити тіла своїх загиблих побратимів.

Пізніше затриманих перевезли на територію гостомельського аеропорту, де помістили у холодильні камери, продовживши допитувати і катувати. Свідка за той час годували лише раз: принесли коробку з-під взуття з невеликою кількістю гречки. Однак через поранення й кайданки він майже не міг їсти. Згодом чоловіка вивезли до Чорнобиля, потім у Білорусь у Гомель, а ще пізніше — у Курську область Росії.

Слід обірвався, надія залишилась

Слід Руслана Філіпенка, Артура Баранця та Олексія Ященка обірвався ще на гостомельському аеродромі. Олександр Ковальчук припускав, що російські військові могли розстріляти хлопців, адже більше їх не бачив. За його словами, під час вивезення з аеродрому військові РФ витягли з машини ще двох людей, серед яких був Денис Дерев’янчук. Ковальчук думав, що, можливо, хлопцям не вистачило місця в машині, коли інших садили в камази.

Після з’являлася уривчаста інформація: хтось казав, що бачив схожих на них людей у Севастополі, хтось — що одного з хлопців нібито утримували в СІЗО № 2 у Новозибкові. Як можливе місце утримання називали Оленівку на Донеччині.

Матері Руслана Філіпенка телефонували з луганського номера: невідомий чоловік назвав імена чотирьох затриманих із датами народження й запитав, хто з них їй найближчий. Вона відповіла і отримала повідомлення, що всі вони живі. Після цього номер більше не виходив на зв’язок.

«Кожен давав надію. Чіплялися за те, що хлопці в полоні. Версію, що їх вбили, ми відкидали», — каже Леся Баранець.

У 2023 році матері Руслана зателефонувала невідома жінка й розповіла про записку, яку виклали в одній із груп пошуку. У ній згадувався чоловік, переведений із колонії № 7 у Пакіно Володимирської області до СІЗО м. Донецька, який передав дружині список співкамерників. Серед них був і Руслан 2000 року народження з Київщини:

«Я вчепилась за цю бумажку, як за якусь надію і намагалася встановити будь-яку інформацію. «2000-й, Київська область» — так було написано кривим почерком. Та скільки не намагалися перевіряти цю інформацію, результатів не було, —  розповідає Валерія. — Ми ж на відео бачимо, що Русік звертається до Льоші, до Артура. Розуміємо, що вони всі живі, і чекаємо їх з полону. Нам було боляче, але ж ніхто собі навіть уявити не міг, що їх так по-звірячому вбили».

«Ви витримаєте це?»

Навесні 2022 року — одразу після деокупації Київщини — правоохоронці знайшли на території гостомельського аеродрому обгорілі рештки тіл. З них відібрали зразки ДНК, після чого поховали на Гостомельському кладовищі як неідентифікованих. Родичі зниклих чоловіків також здавали зразки ДНК у 2022 році, однак про збіги їм не повідомляли. Чи були серед знайдених загиблих Руслан Філіпенко, Артур Баранець та Олексій Ященко, рідні тоді не знали. У 2025 році Валерія Філіпенко дізналася, що зразки її ДНК так і не були долучені до єдиної бази, а отже не було й результатів експертизи. Після неодноразових звернень матеріали все ж внесли до бази й майже одразу встановили збіг із рештками тіла, яке ще три роки тому знайшли на аеродромі. Родичі Артура Баранця та Олексія Ященка також вкотре звернулися до поліції щодо результатів ДНК-досліджень. З’ясувалося, що з їхніми ДНК також є збіги.

Виявилося, що збіги встановили ще у 2022 році, але їм про це не повідомили. Після додаткових досліджень підтвердилось, що насправді увесь цей час Артур, Руслан і Олексій поховані на краю цвинтаря в Гостомелі поруч із іншими неідентифікованими тілами під номерними хрестами.

— Ви справді хочете це побачити? Ви витримаєте це? — запитав слідчий, коли рідні просили показати фото решток, які весь час із 2022 року були у нього.

Рештки були дуже обгорілими, тому ідентифікувати загиблих було надзвичайно складно. Через сильне обгорання не вдавалося визначити навіть стать. Рештки Артура Баранця поховали у двох різних могилах, адже було незрозуміло, чи належать вони одній людині. Лише після проведення ДНК-експертизи з’ясувалося, що фрагменти збігаються між собою.

25 листопада 2025-го Руслана Філіпенка, Артура Баранця та Олексія Ященка перепоховали в Ірпені на Алеї Слави.

Родини обурені тим, що про результати ДНК-експертиз, проведених ще у 2022-му, їм не повідомили. Ба більше, один зі зразків правоохоронці взагалі втратили і про це також не повідомили.

Поки рідні розшукували хлопців, вони стикалися й з іншими випробуваннями. Баранця та Філіпенка звільнили зі служби. В поліції рідним пояснили, що причиною звільнення стало неприбуття на вимогу керівництва відділу поліції № 4 до місця служби в селі Капітанівка й «порушення присяги». Той факт, що чоловіки вступили до ДФТГ і потрапили в полон, до уваги не взяли. Водночас, як наголошують родини, хлопців полонили ще 2 березня 2022-го, тоді як накази про звільнення датовані 9 березня. На думку родин, обставини, зазначені у службовому розслідуванні, не відповідають дійсності.

«Ми хочемо відновити їх чесне, добре ім’я», — каже Валерія Філіпенко.

Окрім того, родині Артура Баранця прийшло судове розпорядження — поліція вимагала відшкодувати вартість службової форми, а навчальний заклад Руслана Філіпенка, незважаючи на статус зниклого безвісти, подав на нього до суду щодо компенсації витрат за перший рік навчання після відрахування за те, що не з’явився на іспити.

«Я для сина хочу добитися статусу захисника Вітчизни», — каже Людмила Машкова, мати Олексія Ященка.

Нині всі три родини працюють над отриманням статусу членів сім’ї загиблого Захисника України, однак процес ускладнює те, що добровольче формування, до якого приєдналися чоловіки, фактично діяло ще до його офіційного оформлення.

Окремим викликом для родин стала ексгумація тіл. Від них вимагали оплатити розкопку могил. Це питання вдалося врегулювати лише після розголосу та звернень до державних органів.
Затримка з ідентифікацією тіл потягнула за собою й бюрократичні наслідки: без свідоцтв про смерть родини роками не могли оформити частину державних програм допомоги. Сімʼя Артура Баранця не може оформити допомогу на відновлення житла:

«Живемо в квартирі з побитими вікнами. Балкони зробили, тоді як на заміну вікон у нас грошей немає. А «єВідновлення» каже, що «немає згоди третьої сторони». Я кажу, що вже є свідоцтво про смерть, а мені знов відмова: кажуть, що не минуло пів року, ви не вступили у права». Прогалини в процедурах і статусах фактично залишають сім’ї без частини гарантій і підтримки, передбачених для родин загиблих. Перепоховання не стало фінальною точкою цієї історії, тож родини продовжують боротьбу за відновлення честі й гідності загиблих.

Читайте також:  «Ми стали однією родиною»: в Ірпені вшанували пам’ять добровольців, які першими стали на захист міста

Фото: МІПЛ

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.