Львів’янин Андрій із позивним “Позитив” у перші дні повномасштабного вторгнення повернувся в Україну з-за кордону. Каже, тоді були величезні черги на виїзд, а ось на в’їзд до України в пункті пропуску він був один.

Про це ветеран 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Андрій “Позитив” розповів у інтерв’ю Суспільному.

Андрія вперше мобілізували ще в четверту хвилю мобілізації у 2015 році.

“Мені регулярно приносили повістки. Я йшов у військкомат. Але я маю імплантат в одному коліні — вважаюся обмежено придатним. То мене не мобілізовували. А у 2015 році всупереч законодавству мене мобілізували. Відслужив своє, а потім ще двічі підписував контракт по півроку. Через два з половиною року, наприкінці 2017, я звільнився”, — каже Андрій.

За його словами, під час АТО він навчився ремонтувати зброю від стрілецької до артилерійського та реактивно-артилерійського озброєння. А також тривалий час працював інструктором з тактичної медицини. Тоді ж отримав свій перший позивний — “Козак”.

У 2021 році боєць виїхав працювати як інженер в одну з хорватських фірм. Повномасштабне вторгнення Андрія застало на одному з об’єктів у Німеччині.

“Я стежив за новинами. Але що це буде настільки масштабно, важко було передбачити. Я пам’ятаю, коли я служив в АТО, то як якась була двіжуха на кордоні, то проводили мобілізацію, на два місяці на тренування збирали резервістів. А тепер цього не відбувалося. Навпаки, нас заспокоювали”, — говорить десантник.

24 лютого 2022 року він прокинувся о 5 ранку, щоби о сьомій вже бути на роботі. У Андрія в кімнаті працював телевізор, який передавав новини з України. Так він дізнався про вторгнення.

“Я переговорив з керівництвом фірми. Там такі умови: якщо ти укладаєш контракт на рік, то фірма сплачує за тебе податки за рік; якщо ти розриваєш контракт достроково, то мусиш відшкодувати цю суму. Моя фірма не заперечувала, щоби я їхав в Україну. Вони навіть не обговорювали, чи я їду на місяць, чи невідомо на скільки. Я закрив об’єкт в Німеччині та повернувся в Хорватію”, — каже Андрій.

Оскільки на цій фірмі працювало багато українських чоловіків, то фірма вирішила забрати їхні родини, які евакуйовувалися, з-під кордону. Для цього надали спеціальні автобуси. Один з цих автобусів підвіз військовослужбовця до кордону з Україною.

“Я прораховував різні варіанти повернення в Україну. Порахував, що якщо я буду їхати попутками з Німеччини до Польщі, а потім – в Україну, то я потрачу більше коштів, часу та енергії, ніж якщо я повернуся в Загреб і фірма мене завезе до кордону”, — говорить він.

На кордоні його вразило, що він був єдиним, хто повертався додому. А назустріч йому – величезна черга з тих, хто виїжджали.

Повернення на війну

3 березня 2022 року десантник вже був у своїй частині та обійняв вільну на той час посаду — ротного медика.

“Я ходив туди, а мені казали, що нема місць. Тоді я сказав: “У мене імплант в одному коліні, друге теж болить. Але в мене є медичний наплічник”. Вони подивилися і кажуть: “Медики нам потрібні”. Я навіть медичної комісії не проходив. Мені потім прислали документи, що я все пройшов”, — розповідає Андрій.

Наступного дня він вже їхав в зону бойових дій.

“Я побачив руйнування. Зв’язку нема, води нема, електрики нема. Місцеві полишені самі на себе. Зрештою, я це й раніше бачив”, — каже військовослужбовець.

І додає, що бачив близько окуповану на той час Снігурівку.

Медик – це бойова одиниця

За словами Андрія, окрім того, що йому доводилося рятувати поранених, він також брав участь у боях як і інші бійці.

“Це вже під Лиманом було. Я пішов в гості на іншу позицію до сусідньої частини. На позиціях залишалося четверо людей. Інші пішли за продуктами. І тут на їхні позиції виїжджає ворожий БТР та 30 людей. Хлопці починають відстрілюватися. Замовкають. І починаю стріляти я. А в мене на автоматі – глушник. Ніхто не чує, що стріляє, але вороги падають. Це на них психологічно вплинуло. А я відстріляв два магазини. Ось так в гості сходив”, — говорить десантник.

Хлопці, які вижили

Звісно, якщо були поранені, то Андрій надавав їм допомогу. І, каже, для себе нотував: цей виживе, а цей – ні.

“Тоді я зрозумів, наскільки хибними є мої висновки. Хлопці, які, за моїми прогнозами, мали б померти, дуже часто виживали і ходили. Був хлопець, якому дуже сильно посікло ноги. Постріл танку потрапив в окоп. Я оглядав його і бачив, як там ноги посічені. Я взяв саперну лопатку, склав йому ноги і з лопатки зробив величезну шину. Я пам’ятаю цього хлопчину. Я думав, що він втратить ноги. Але він зараз ходить. Поки що на милицях, але — ходить”, — згадує медик.

Іншим разом прилетіло у бліндаж. Один поранений і кілька контужених.

“Евакуацію організували так, що першим біг розвідник, який керував нашим шляхом. Тому що по лісу дуже рясно поливали ворожі міномет і танк. Розвідник читав вибухи. А я біг біля голови пораненого, стежив за його станом, щось там дотягую та добинтовую. Дивлюся стан інших, контужених. Декого мало чи не за шнурочок веду. Контужений може бігти, його не треба нести. Але треба ним керувати”, — розповідає він.

І додає, що приємно спілкуватися згодом з побратимами, яких він рятував.

Андрій із коробками у яких медикаменти для бійців. З архіву Андрія “Позитива”

Док, ти що, ранений?

Андрій каже, що у підрозділі побратими так вірили у його невразливість, що коли його поранило, то це їх шокувало.

Це сталося у травні 2022 році на напрямку між Попасною та Бахмутом. Того дня десантники планували одну операцію за принципом “можеш нашкодити ворогу – нашкодь йому”.

“Задача на ранок була одна. Але поки ми збиралися, все змінилося. Прибігає розвідник і каже: “На наші позиції йдуть танки. Хто зібраний, поїхали відбивати ті танки”. А зібраним був тільки я”, — говорить медик.

Взяв з собою протитанкову зброю, закинув її в авто і поїхав разом з розвідником. Але до танків вони не доїхали. Дорогою зустріли командира одного підрозділу, який біг на позиції іншого підрозділу.

“Поле і посадки почали обстрілювати з “граду”. Ми тільки від’їхали, чуємо – постріл з “граду”. Озираюся, а він – лежить. Ми повертаємося. Я його оглянув: осколкові поранення та вивих руки. Я його заклеїв, ми його поклали в машину. В рацію чую як наші кричать: “У нас поранені”. Я їм відповідаю: “Поки стріляють – не бігайте”. Їм так кажу, а сам – бігаю. Розумію, що частота прильотів зростає. Пригинаючись, починаю рухатися. І тут в це місце, де я сидів, прилітає. Скоріш за все, це був “град”. Відчуття було таким, ніби хтось дав мені сильного соковитого піддупника. Я впав на живіт. Спину мені прикривав медичний наплічник, у правій руці тримав автомат. Осколки мені потрапили в руку, в ноги, в задницю, в грудну клітину. Лежу, ногою порухати не можу, рукою не можу, ліва рука – складена”, — згадує ветеран.

У праву руку прилетів осколок. Андрій, навіть не думаючи, витягнув цей осколок з руки зубами. Каже, в той момент думав, щоб тільки не пошкодило вени. Про те, що осколок гарячий, зрозумів тільки тоді, коли відчув припалені губи, язик і зуби.

“Кажу собі: боєць, поки ти не помер, ти повинен накласти на себе турнікети. І я автоматично накладаю один турнікет на руку, другий – на ногу. З руки – фонтан крові, з ноги – так само. Треба накласти турнікет на іншу ногу. Я витягаю підсумок з дуже модним турнікетом, але самого турнікету з підсумку дістати не можу. Намагаюся зубами відкрити підсумок, а не можу. Тоді я знаходжу ще один турнікет”, — говорить медик.

Турнікетів, за його словами, у нього було дуже багато. Кожного разу перед сном він знову і знову перевіряв наявність турнікетів, де розташовані гранати, патрони, щось медичне і як він це все діставатиме в разі поранення.

“Може я і параноїк, але це все мені допомогло. Де я дістав третій турнікет, я досі не знаю. Але я його дістав і наклав собі на ногу”, — каже Андрій.

Наступним завданням для нього стало якось повідомити, що він живий. Обстріли продовжуються, гукати когось марно, бо не чути, та й не доберуться. Мобільного зв’язку нема. Отже треба було доповзти метрів 50 до іншого пораненого, який мав рацію.

“Я собі розбив цей шлях на три етапи. Але повзти я не можу. Ноги не робочі, ліва рука не робоча. Я встав на коліна, сперся на автомат і так почав повзти. Проповз трохи і розумію, що зупинятися не можна, бо я втрачаю сили. Доповз. Сил не мав, але чув як хтось кричить в рації. Це давало мені сили”, — згадує він.

Добравшись до рації, Андрій почав керувати процесом: знов нагадав побратимам, щоби не бігали під обстрілами, бо це призведе до втрат. А також зв’язався з розвідником, який привів за собою медика.

“Дивлюся, а це машина L200, яку пригнали мені мої учні. Я такий: уууу, супер, мене забере моя бойова машина”, — говорить десантник.

І пояснює, що до 2006 року він викладав історію у Лінгвістичній гімназії Львова. Увесь час підтримував зв’язок зі своїми учнями, які стали вже дорослими. Вони активно допомагали його підрозділу. А дехто з тих учнів також мобілізувався.

“Приїхали, роздивляються навколо, що сильно прилітає. А потім дивляться на мене і кажуть: “Док, так ти ж поранений!”. Мене поклали в багажник. Тут прилітає поруч з машиною. Поранено одного побратима. Він кричить: “Док, мене поранено!” Я керую: “Затискай собі рану, сідай за кермо і їдемо”. А він: “Я не можу кермувати”. Я кажу: “То не страшно, хай інший сідає за кермо”. Ось тільки я не спитав, чи той інший вміє кермувати”, — сміється ветеран.

Боєць після поранення у лікарні. З архіву Андрія “Позитива”

Батьки за місяць посивіли

Вдома Андрія та його брата, який зараз продовжує виконувати завдання у зоні бойових дій, чекають старенькі батьки.

“У 2015 році нас з братом майже одночасно мобілізували. Ми приїхали на кілька днів додому через місяць, то за цей час батьки посивіли”, — згадує він.

Про поранення сина батьки дізналися від його побратимів.

“Батьки мене побачили вже у червні, коли я був у шпиталі у Львові. Батьки тоді так плакали. Мама особливо. Батьків у шпиталь привезли знайомі. Але їм сказали, що всім разом до мене не можна, їдуть по черзі. Коли я через кілька місяців лежав у цьому ж відділенні, робив операцію, то медсестри, які мене доглядали, впізнали мене. Сказали: ми тебе запам’ятали, бо мама твоя так плакала, так плакала”, — каже ветеран.

Андрій пережив багато операцій, пересадку шкіри та реабілітаційні процедури. На сьогодні він ходить сам на своїх ногах, права рука працює. А ось ліву ще треба розробляти. Окрім того, він очікує на наступні оперативні втручання.

А опісля, за його словами, планує повернутися до війська. Для цього зараз, поруч з реабілітацією, вивчає нові технології озброєння.