Нехай нас з тобою розсудить Всевишній.

Про те, що Ігор завів собі коханку, Поліна не хотіла навіть чути.

Та «доброзичливі» жінки, де тільки не стрінуть, намагалися донести їй про перелюб. Цікаво, як вдавалося вивідати все, до найменших дрібниць? Подробиці шoкували.

– Ми пізно ввечері з сусідкою поверталися з роботи і бачила твого з Оленою, – говорила тихим голосом Марія.

– Вони цілувалися. Другий свідок, що стояв неподалік, на знак підтвердження факту кивав головою. Щось заперечувати було зайвим.

– Все село гуде про сімейну зраду, – доливала масла у вогонь очевидиця, – а тобі хоч би що. – Ніби воно тебе не стосується.

Якщо начистоту, то Поліна таки зауважила, що Ігор останнім часом став інакшим. Ніби переродився. Зміни торкнулися, перш за все, подружніх стосунків. Між ними повіяв прохолодний вітер і остудив почуття. Саме від того вони спали окремо. Осиротіло ложе, котре донедавна було місцем палких поцілунків, гарячих обіймів і пристрасних слів.

Дружина все списувала на важку роботу чоловіка. Вправний будівельник, щодня чимало тратив сил на зведенні будинків для заможних людей. Отож йому ввечері, певно, було не до любoщів. Як-не-як вони не вчора побралися. Он дочка виросла, хоч нині під вінець. Та й двоє молодших дітей наздоганяють сестру.

Ceкc – не хліб – можна прожити. В селі є жінки, котрі ніколи не виходили заміж, не знають чоловічої ласки і не рвуть на собі коси. Обходяться. Певно, вже звикли до власної долі. Не чекають якихось змін. Але все таки

Хоч здавалося, що почуте про походеньки Ігоря Поліна пропустила мимо вух, неприємна новина таки вкoлола серце. Щоб пересвідчитися в правдивості Маріїних слів, вона пішла на місце побачень коханців. Вже добре стемніло, коли чоловік, безбоязно прибув до крислатої верби. Не минуло й п’яти хвилин, як почулася хода його пасії. Обнялися, ніби не бачилися багато років. В тиші добре було чути, як цілуються. Шепіт. Зітхання. Ідилія любові. Потім зашелестіли папірці.

– Ось візьми трохи грошей, – сказав Ігор. – Сьогодні отримав розрахунок. Закінчив штукатурити дачу. Моя однаково не дізнається, скільки я заробив. Їй вистачить і решти.

– Коли ти вже розлучишся і перейдеш до мене? – запитала Олена і обвила руками шию свого «дoнжуана».

– Скоро. Май терпець. Я ж нікуди не втікаю. Про нас ніхто не знає.

З-за хмари виглянув місяць, освітив пару. Враз сховався, йому, мабуть, було соромно за них. Поки Ігор милувався з Оленою, Поліна виклала його речі з шафи. Не маючи бажання посеред ночі влаштовувати сцен ревнощів, пішла спати. Діти давно відпочивали. Поки що вони не здогадувалися, що ранком осиротіють.

Батько, прийшовши до хати і вгледівши посеред кімнати свої штани, сорочки і черевики, не мовивши жодного слова, «евакуювався» з господарства. Через кілька днів коханці покинули село. Одні говорили, що вони поїхали в Білорусію, на тваринницьку ферму. Інші твердили, буцім влаштувалися в сусідньому районі.

Майбутнім Ігоря не переймалася ні дружина, ні діти. День за днем сім’я забувала його, стирала зі своєї пам’яті: колись дорогий і коханий ставав чужим і небажаним гостем в хаті.

Збігали роки, Поліна вдруге вийшла заміж. Вдало. Бо до цього часу має поруч надійного чоловіка. Він щирий і працьовитий, старається в усьому, навіть бере на себе жіночі обов’язки. Діти подорослішали і тішать бабусю внуками.

На цій позитивній ноті можна було б і закінчити розповідь. Але в ній є інша сторінка, котра донесе до читача найголовнішу рису характеру Поліни. Це її людяність, пошанування християнських чеснот. Походеньки Ігоря мали надто сумні наслідки. Через років п’ять, після того як він залишив родину, коханка знюхалася з циганом-пройдисвітом. Як непотріб, вони силоміць викинули чоловіка з хати. Виявився зайвим.

Отож колишній втікач, немічний і хворобливий, опинився в будинку для престарілих. Недовго ще нудив світом, бо якось перед Різдвом відійшов за межу вічності.

Про нове місце перебування першого чоловіка Поліна дізналася від всюдисущої Марії. Щоб не давати приводу для пересудів, зраджена дружина, потай поїхала до нього. Тоді слабий і розгублений дід Ігор, не соромлячись, плакав, мов маленька дитина, що загубила дорогу іграшку. Просив пробачення, хотів цiлувати руки. Розпитував про дітей і внуків. Згадав нарешті! До цих пір вони для нього не існували. А може, шкодував, що змарнував літа молоді. Невдовзі до сільської ради прийшла звістка, що чоловік відійшов до Господа Бога.

Постало питання: «Хто хoватиме? Хто проведе в оcтанній путь?» Поліна не хотіла, щоб цим займалася громада. Разом з родиною вона вчинила так, як підказувала совість.

От дивакувата, – говорили люди. – Хіба він вартий того, щоб тратитися?

– Та не кажіть так. Грішно. Людина все таки, – заперечували інші.

Селяни забували, що про покiйників говорять добре або нічого. Ніхто з базік не хотів думати про свою долю.

– Нехай нас розсудить Всевишній, – відповідала тоді Поліна. – Тільки він може справедливо оцінити мій вчинок.

Люди розходились по домівках. Йшли мовчазні, бо прагнули відгадати причину Поліниного дивного вчинку. Хтось твердив, що всьому були рештки любові, котрі ледь жевріли, на денці жіночого серця. Деякі запевняли, що то все від жалю і щирості душі. Напевно, всі мали рацію. Як би там не було, ми повинні прощати великі і малі провини близьким і далеким людям. Цим самим зможемо вивершитися над собою.

Михайло СОЛОВЧУК