Сьогодні ми знайомимося з медиком, який і провів ту унікальну операцію. Це головний хірург ЗСУ, полковник медичної служби Костянтин Гуменюк.

«У мене був вибір: переходити на відкриту операцію або продовжувати лапароскопічно. Я не азартна людина, і то був точно не азарт, я завжди все дуже зважую і враховую всі ризики… Але я просто сказав собі, що я зможу. І з божою поміччю — все склалося. Операція тривала майже півтори години. Нині такі випадки ми відпрацьовуємо до години», — говорить офіцер.

У 2017 році він був головним хірургом АТО, у 2018-2019 роках — головним хірургом ООС. Широкомасштабне вторгнення зустрів на фронті — і відтоді чимало часу проводить у районі проведення бойових дій, у безпосередньому контакті з медиками мобільних шпиталів і передових хірургічних груп.

А ще — чимало працює з партнерами, маючи низку закордонних відряджень. Під час одного з таких, у США, Костянтину Гуменюку (а, відтак, і всій хірургічній службі ЗСУ) аплодували стоячи, побачивши лише частину і фрагменти роботи наших військових медиків з порятунку життів захисників і захисниць.

Далі — інтерв’ю АрміяInform із Костянтином Гуменюком.

— Якою була ваша зона відповідальності з початком повномасштабного вторгнення росіян у 2022 році і якою вона є зараз?

— Вся хірургічна служба ЗСУ є зоною моєї відповідальності, починаючи від всіх передових хірургічних груп, військово-мобільних госпіталів, військово-медичних клінічних центрів, розташованих у різних містах України. І відповідно всі поранені, травмовані та хворі хірургічного профілю — у моїй відповідальності. З початком війни, безумовно, їх кількість значно збільшилась і навантаження на всю хірургічну службу відповідно також.

Війну зустрів на Донеччині, куди виїхав за кілька днів до вторгнення — тоді в Часовому Яру дислокувався 65 військово-мобільний госпіталь. О 5-й ранку прокинувся робити традиційну ранкову зарядку — але приблизно в той же час був атакований штаб ООС.

Відтоді й почалося: безупинний потік карет швидких, багато поранених із сучасною бойовою травмою, зокрема й у важкому стані — з ампутаціями нижніх і верхніх кінцівок. Багато прийшлось оперувати в різних мобільних госпіталях в Лисичанську, Бахмуті, Дружківці, Покровську, Дніпрі, Харкові; займатись організаційними питаннями щодо потоку поранених та змінювати маршрути їх евакуації, враховуючи що тоді вже Харків обстрілювали. Важливими були і питання медичного забезпечення препаратами крові та медикаментами.

Згодом займався переміщенням одеського військового шпиталю в інший регіон, після цього — повернувся на фронт. Чимало довелося працювати в операційних у Дніпрі — великий потік поранених прийняла лікарня Мечникова, військово-медичний клінічний центр та інші цивільні лікарні, за що дякую цивільним хірургам та всім іншим лікарям та медичному персоналу, які рятували наших поранених.

Я, як головний хірург, відповідаю за пораненого з моменту його надходження до передової хірургічної групи. Це моя найперша ланка.

— Війна, на жаль, стала поштовхом прогресу для різних сфер. Як це відобразилося у військовій хірургії? Що, на вашу думку, стало квантовим стрибком для військової медицини з моменту початку повномасштабного вторгнення? Що стало зміною змін для військової хірургії?

— Варто розуміти, що чим більше є оперативних втручань — тим більший досвід здобувають хірурги. Чим більше хірург працює із сучасною бойовою травмою, тим більше він розуміє всі складні моменти, які загрожують життю, якими є наслідки, котрі виникають при цій бойовій травмі, і, відповідно, зростає майстерність оперативних втручань, це дуже важливо.

Так, з 2014 року, з часу АТО/ООС, ми теж набували свій досвід. Тоді була порівняно невелика кількість поранених. Так, були поранені від різних видів зброї і снайперського вогню, тоді ми могли швидше доставляти поранених до мобільних госпіталів, дотримувалась «золота година», яка дуже є важливою.

Після широкомасштабного вторгнення ми маємо велику кількість поранених на всю хірургічну службу ЗСУ.

І тоді ми чітко розуміли, що для того, щоб врятувати цих всіх поранених, має бути тактика Damage control surgery. Це спеціальна тактика, яка була запроваджена нашими партнерами-американцями, вони її використовували у В’єтнамі, Іраку, Афганістані. Її сенс у тому, що хірург під час оперативного втручання має зробити скорочений етап операції саме на порятунок життя, без виконання повного обсягу операцій. Особливо це стосується нестабільних важких поранених. Після стабілізації стану виконується заключний етап операції. І така тактика довела свою ефективність при важких пораненнях майже всіх локалізацій, особливо органів черевної порожнини, як найважчої у війні.

І саме під час широкомасштабного вторгнення ми побачили, що коли використовуємо Damage control surgery, то результати є кращими. Зараз ми застосовуємо цю тактику майже до всіх поранень.

Крайній випадок був, коли поранений з осколком у серці , ознаками гемоперикарду та тампонадою серця, що є загрозливим для життя, був оперований у мобільному госпіталі, усунута тампонада, і за 9 годин поранений був евакуйований в Інститут Амосова. Там висококласні хірурги на високоякісному обладнанні провели операцію, видалили осколок і врятували життя. Це стосується будь-яких інших складних оперативних втручань. У разі поранення завдання хірурга в мобільному госпіталі — врятувати життя. Пріоритет — врятоване життя! Відновлення крововтрати починається вже зі стабілізаційного пункту бригади, далі — швидка евакуація.

І саме ось ця тактика у взаємодії з чітким та професійним на всіх етапах наданням допомоги дозволяє мати якісні результати, і виживаність поранених бійців набагато більша.

Крім того, є й інша складність: усі вогнепальні рани — інфіковані. Маємо і проблему антибіотикорезистентності в лікуванні бійців, важко боротися із сепсисом, починаються важкі пневмонії як ускладнення бойової травми. Трапляються випадки, де хірурги роблять унікальні операції, але поранений може загинути від двобічної пневмонії чи поліорганної недостатності. Саме такі ускладнення є частими і можуть призвести до летальних випадків, на жаль.

— Коли був пік з надходження поранених на передові хірургічні групи? Про яку інтенсивність ідеться і який це етап війни?

— Весна 2022 року. Але якщо брати загалом, то фронт — мінливий. На Донеччині може бути трохи тихіше, а на Запорізькому напрямку — загострення. Потім на цьому напрямку все втихло, але зросла кількість поранених на Харківщині. Це все дуже локально відбувається.

— Навантаження і на передові хірургічні групи, і на госпіталі через повномасштабне вторгнення росії було колосальним. Як справилися із цим викликом?

— За рахунок професіоналізму керівників всіх ланок. Це і керівники мобільних госпіталів, і провідні хірурги… От якщо говорити про хірургічну службу — всі виконували свої функціональні обов’язки, свою роботу, і завдяки цьому нам і вдалося вистояти.

Крім того, до війська тоді за мобілізацією прийшло багато і хірургів, і операційних медичних сестер. Це теж врятувало ситуацію, особливо тоді, коли пішов великий потік поранених 24/7, коли хірурги могли не спати дві-три доби.

— Яку динаміку ви спостерігаєте в контексті частоти летальних випадків у разі бойової травми, якщо порівнювати весну 2022 року і початок 2025 року? 

— Сезонність дуже впливає на виживаність наших хлопців. Так, переохолодження, обмороження, наприклад, обтяжують бойову травму. Якщо поранений військовослужбовець провів 2-3 години в якомусь бліндажі холодному, то ось це загальне переохолодження теж впливатиме на виживаність бійця.

Те, що ми побачили за цей час: чим швидше поранені з поля бою доставляються на етап стабілізаційного пункту бригади або передової хірургічної групи — тим виживаність краща.

Ми зараз часто говоримо про «золоту годину» — що військовий з моменту поранення протягом години має доставлятися до хірурга. У такому разі результати лікування і виживаності будуть кращими.

У нас наразі витрачається на це понад годину — інколи 6, 12 і більше. Часто, під час виступів на конференціях, колеги іноземні мене запитують: «Як же так?!». Доводиться пояснювати, що поранений може накласти собі турнікет, але протягом кількох годин не відбувається його евакуація з поля бою, і бойовий медик до нього не може дістатися — тривають обстріли, дрони над головою тощо. Отже, евакуація поранених до передової хірургічної групи або стабілізаційного пункту бригади відбувається у нічний або вечірній час, коли дронів менше і є можливість під’їхати броньованою технікою.

— Власне, у продовження теми. Згідно з протоколом НАТО, поранений має протягом години бути вже в шпиталі. У наших реаліях війни ця «золота година» втрачається. Чи адаптовуємо ми ці протоколи якось під свою війну? Чи розробляємо власні? Розкажіть, будь ласка, як із цим у нас справи.

— Так, ще з досвіду АТО/ООС ми побачили, що якщо поранений протягом години вже у хірурга — то виживаність вища, кількість ампутацій з приводу турнікетів значно була б меншою. Але ж зараз у нас так складається, що військовий накладає турнікет, минає певний час, і він не може його послабити, наприклад, бо триває бій чи немає бойового медика, чи він загинув… Тоді вже немає можливості зберегти кінцівку, виконуємо ампутації.

— У цьому контексті інше запитання: яким ви вбачаєте реальний обсяг втручань для парамедика? Чи планується розширена підготовка медиків, дозвіл їм на певні втручання? Адже непоодинокими є випадки, коли людина добу і більше не може бути евакуйована з поля бою…

— Наразі в Україні є дуже багато центрів, які проводять підготовку з тактичної медицини, готують бойових медиків, старших бойових медиків. На базі Української військово-медичної академії такі курси теж проводять.

Плюс є тренінгові центри, громадські організації, які займаються цією підготовкою.

Нині ця підготовка кваліфікована та якісна. Але зрозуміло, що не вистачає фахівців, щоб навчити таку кількість людей.

Та моя особиста думка: кожен українець, починаючи від середньої школи, має володіти навичками надання першої медичної допомоги — і собі, і оточуючим. Ці заняття в Україні мають починатися зі школи. Люди мають знати, як накласти турнікет чи зупинити кровотечу. Людина має бути психологічно готова до екстремальних умов — у нас щодня обстріли міст, інколи, на жаль, з великою кількістю поранених. Людина має знати, що робити, якщо немає під рукою турнікета (отже, є ремінь чи шнурки), як зупинити артеріальну кровотечу або зробити так, щоб звільнити верхні дихальні шляхи та надати якісну реанімацію.

Тому я, як головний хірург ЗСУ, вважаю, що в межах держави питання надання першої медичної допомоги має починатися зі школи.

— В одному з ваших інтерв’ю ви говорили, що військові хірурги Збройних Сил України впроваджують і розвивають сучасні техніки оперування, особливо в малоінвазивних хірургічних втручаннях. У травні 2022 року у військовому мобільному госпіталі ви вперше в Україні виконали сучасну лапароскопічну операцію з видалення нирки при вогнепальному пораненні з руйнацією органу. Судячи з відкритих джерел, така операція тоді не мала аналогів у світі. Розкажіть докладніше.

— Зазвичай сучасна бойова травма — це великі розрізи, коли хірург робить лапаротомію (розрізає, наприклад, живіт, і оперує внутрішні органи) чи торакотомію (розрізає грудну клітку та оперує).

Ми ж почали впроваджувати малоінвазивну хірургію — коли робиться не розріз, а маленький прокол, і хірург, спостерігаючи за ситуацією через відеокамеру на моніторі, оперує мікроінструментами.

Відтак ми впровадили малоінвазивну хірургію (лапароскопію, торакоскопію) при сучасній бойовій травмі. І ми є піонерами у світі, тому що саме ми вперше у бойових умовах це виконали.

У травні 2022 року я був в одному з військових госпіталів на східному напрямку. Тоді зробив лапароскопічну нефректомію — лапароскопічно видалив нирку, яка була зруйнована, з кровотечею.

Раніше робився б розріз на животі й хірург руками діставав нирку, перев’язуючи судини тощо. Мені це вдалося зробити лапароскопічно: лише маленькі проколи в животі— і я на моніторі бачив усі внутрішні органи. Я знайшов ту нирку, зупинив кровотечу, видалив її та врятував життя бійцю.

І знаєте: наступного дня надійшов такий самий поранений зі зруйнованою ниркою. Маючи вже за спиною досвід, другу операцію зробив набагато швидше, адже знав усі технічні моменти.

Така операція була проведена вперше у світі, бо я потім передивився всю фахову профільну літературу — але прикладів не знайшов. Я тоді запитував себе, чому мені в академії чи університетах не розповідали, що так можна робити (усміхається).

Тому саме військові хірурги ЗСУ є піонерами впровадження сучасних операцій.

Уже зараз, коли я приїжджаю до мобільного шпиталю, і там є обладнання відповідне, і хірурги вже виконують багато таких оперативних втручань при сучасній бойовій травмі — саме лапароскопічно і торакоскопічно.

Під час однієї з конференцій за кордоном, коли розповідав про такий наш досвід, колеги просто не розуміли, як так можна робити. Тому що вони, якщо роблять такі оперативні втручання — то лише у великих базових госпіталях, де є обладнання і великий колектив. А в нас же це робиться в бойових умовах, де хірурги, лапароскопічно оперують пораненого.

— Що вами керувало, коли робили першу у світі таку операцію?

— Я тоді почав цю операцію лапароскопічну — зайшов, побачив велику гематому. І в мене був вибір: переходити на відкриту операцію або продовжувати лапароскопічно. Я не азартна людина, і то був точно не азарт, я завжди все дуже зважую і враховую всі ризики… Але я просто сказав собі, що я зможу. І з божою поміччю — все склалося. Операція тривала майже півтори години. Тепер такі випадки ми відпрацьовуємо до години.

— Розкажіть про три унікальні операції ваші особисто.

— Не те щоб унікальні — розповім про найпам’ятніші. Якось у мобільний госпіталь надійшов поранений з вогнепальним ушкодженням черевної порожнини, і анестезіологи якраз мали йому давати наркоз. А він розплющує очі і каже: «Костянтине Віталійовичу, а ви мене оперували в 2017 році, от подивіться, збоку на стегні шрам, кулю мені діставали». А я зовсім не пам’ятав його, навіть в якому госпіталі оперував. Так доля склалася, що він до мене вдруге потрапив на операцію… Нині продовжує служити на передовій.

Із пам’ятного ще… Знаєте, коли йде великий потік поранених, то хірурги роблять сортування: визначають, хто перший іде на операцію, хто другий і так далі. І в цивільних поліклініках завжди суперечки та сварки, хто першим потрапить до лікаря. А от серед поранених (важких поранених!) такого немає — вони лежать тихо. Ніхто не каже, щоб його врятували першим. Жодного такого випадку не було. А я бував на багатьох сортуваннях. Вони лаконічні: «Док, як скажете, вам видніше». Хоча розумію, що чекати, коли тебе візьмуть на операцію — психологічно дуже важко.

У багатьох хлопців, які прокидаються після наркозу, я не бачу в очах страху щодо того, що в нього немає, наприклад, кінцівки. Він просто каже: «Ампутація? І нічого не можна було зробити?.. Ну, протез буде». Це не передати словами… Вони підтримують самого мене і допомагають, значною мірою, повідомити цю важку новину.

Багато військових з протезами продовжують служити. Я бачив, як в одного військового титановий протез був пробитий осколком… Такі випадки також бувають.

— А про трійку найунікальніших операцій у війську з моменту початку повномасштабного вторгнення розповісте?

— Перша операція — це торакоскопічна операція при вогнепальному пораненні серця і наявності гемоперикарду і тампонади серця. Осколок потрапив у серце і виник крововилив в оболонку серця. Як наслідок, серце починає погано працювати, тому що не має можливості скорочуватись, кров накопичується в серцевій сумці.

Поранений задихається, в нього набухають вени шиї. І в цей час треба швидко зробити операцію. І ми пішли торакоскопічно — зробили маленькі проколи в грудній клітці, встановили відеокамеру, розрізали перикард, кров із серця вийшла, і воно почало нормально функціонувати.

Стан пораненого стабілізувався, і ми його вертольотом відправили в Амосова, де його прооперували та врятували життя. Це була теж перша така операція у світі.

Друга операція — це видалення нирки, про яке я вже розповідав.

Третя — коли осколок потрапляє у великі кровоносні судини, нижню порожнисту вену, або в аорту. Це — великі кровоносні судини і якщо вчасно не зупинити кровотечу, то людина швидко стікає кров’ю.

Був такий випадок, коли осколок потрапив у нижню порожнисту вену і застряг в її стінці. Хірурги це побачили і запитали мене, що робити. А це мобільний госпіталь, і я розумію, що треба професійний досвід, і щоб не було загрозливої кровотечі — треба мати достатню кількість крові, до того ж  надходять інші поранені. Військовий був стабільний, і ми ухвалили важливе рішення: зробили тампонаду, поставили дренажі, швидко відправили в Інститут Шалімова, де він був прооперований. Життя — врятоване.

Це — унікальні операції, але і правильно ухвалене рішення — теж дуже важливо. Можна було сказати, що оперуємо там, у мобільному госпіталі. Але я як , головний хірург, розумію, що ризик кровотечі був дуже високий. І я розумів, що хірурги на тому рівні могли б не справитися, і ми б втратили життя.

Правильне рішення = врятоване життя, і це найголовніше.

— Як триває робота з партнерами? Чи приїздять і чи переймають досвід? Які їхні емоції, коли ви розповідаєте про досвід наших бойових медиків?

— Нещодавно в мене була велика поїздка до США, у Флориду, на Всесвітній з’їзд військових медиків, 2024 рік. Близько 12 тисяч учасників. Я мав виступ у дуже великому залі, дуже коротко розповів про наші хірургічні можливості й те, як ми рятуємо наших хлопців. Зал аплодував. І це я зараз не хвалю себе — аплодували не мені, а всій хірургічній службі ЗСУ. Я просто поклав руку на серце і вклонився.

Чимало знайомств нових. Партнери з інших країн дуже підтримували — Ізраїль, наприклад. Розповідали про власні виклики та обсяги роботи. Але коли я розповів, що в нас може бути до 100-150 операцій за добу лише на одному напрямку фронту — на мене дивилися із широко розплющеними очима. Так, ми оперуємо поранених і з легкими пораненнями, і з середніми, і з важкими, і з вкрай важкими. Але сам факт. Розумієте?..

— Яку найскладнішу операцію ви провели?

— За тривалістю найдовша операція була не пов’язана з бойовими діями, а із захворюванням шлунка у військового. Тривала сім годин. Успішно.

Що стосується поранених… Коли оперую хлопців, то не дозволяю собі думки, що ми десь не справимося. Я чітко знаю, що ми все зробимо. Так, бувають складні випадки, коли я бачу: 50 на 50, запитую себе, як правильно зробити… У такі моменти я ніколи не соромлюсь і телефоную своїм старшим колегам, академікам — і мені завжди підкажуть.

Так і я зараз кажу хірургам — телефонуйте і запитуйте. Вони телефонують навіть вночі, просять вибачення, що розбудили, але радяться, що робити при тому чи іншому пораненні. Часто буває, що їм треба підтримка чи підказка. І вони її від мене завжди отримують.

І я пишаюся, що керую на сьогодні такою потужною професійною хірургічною службою ЗСУ.

— Що б ви радили військовим медикам для профілактики підтримання ментального стану? Оскільки розуміємо, що таке навантаження витримати важко…

— Коли приїжджаю до своїх колег, то завжди їх запитую, що вони роблять у вільний час. Сміючись відповідають, що вільного часу немає. А якщо є — то відсипаються.

Так, одноманітна праця і постійне навантаження призводять до психоемоційного вигорання. Я прошу їх дивитися гарні фільми. Обов’язково займатися спортом — обов’язково! Іноді хлопці навіть замовляють собі маленькі експандери, тренажери, гантелі, ставлять тенісні столи. Спорт трішки відволікає, а розумова і фізична діяльність мають бути поєднані. Раджу стежити за вебінарами, новими операціями в усьому світу. Якщо є можливість — прогулятися на свіжому повітрі. Ну і ключове — спілкування з рідними та близькими.

— Який особисто ваш рецепт того, щоб зберегти себе психічно під час цієї війни?

Вміти відокремлюватись від основної роботи і порятунку. Вміти знаходити радість в маленькому: у гарній музиці, гарному спілкуванні, гарній книжці, гарному фільмі. Спорт. Це все в загальному призводить до того, що людина відволікається і немає психоемоційного і фізичного вигорання.

— Що для вас стане завершенням російсько-української війни?

Коли не буде поранених і вбитих — тоді я зрозумію, що це вже точно кінець. Розумію, що варіанти (завершення війни. — Ред.) можуть бути дуже різні. Дуже хочеться нашої перемоги. Але для мене особисто завершенням війни буде той момент, коли я отримаю таку інформацію: «Костянтине Віталійовичу, немає 200-х, немає 300-х». Ось це і буде для мене зупинка війни, однозначно. От тоді будемо оперувати у хлопців грижі, апендицити, холецистити чи поламані ноги (сміється). Ми і надалі будемо рятувати і військових, і цивільне населення — але то все будуть небойові травми.

— Що ви зробите найпершим після завершення війни?

Я не був у відпустці вже дуже багато років — дуже люблю море, дуже люблю плавати. Навіть не в морі — а в будь-якій річці: просто поплавати, просто посидіти на березі тихої та мирної України.

Фото Олени Худякової та з особистого архіву Костянтина Гуменюка

Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-01-18 07:05:00