Марина вийшла заміж рано, одразу після закінчення школи. Навіть колишні однокласники були здивовані. Тиха дівчинка, що згодом перетворилася на скромну дівчину, проводила вечори вдома, за уроками або за вишиванням, яким захоплювалася. Думали, що Маринка залишиться старою дівою. Однак у червні був випускний, а у серпні вже зіграли весілля.

Подробиці стали відомі через подругу Марини, Юлю. Виявляється, нареченого знайшли батьки. То був син їхніх знайомих, успішний юнак, який уже закінчував інститут. Борис отримав затребувану спеціальність програміста, а Марина пішла до педучилища, навчатися на вихователя дитячого садка. Диплом здобула. Але працювати їй не довелося. Через два роки народився син Дениска, і молода жінка весь час проводила вдома.

На щастя, вона могла собі це дозволити. На весілля батьки подарували молодятам квартиру. На той час Борис уже купив машину. Після інституту він почав працювати у великій фірмі, і сім’я його ні чого не потребувала.

Іншій жінці нудно було б сидіти вдома з малюком, але тільки не Марині. Виявилося, що у всіх цих дрібних домашніх турботах її покликання. Їй подобалося вставати рано-вранці, варити собі першу чашку міцної кави. Не поспішаючи готувати чоловікові сніданок. Сервірувати стіл. Вона любила гарний посуд, купувала його із запасом – і в магазинах, і на розпродажах. У вазі завжди стояли квіти. Накритий стіл мав вигляд – хоч на листівку фотографуй.

У фірмі чоловіка був дрес-код, Борис мав ходити на роботу у світлій сорочці, костюмі. А Марина знала, що чоловік страшенно незібраний і, дай йому волю, міг би вирушити на службу в старому светрі та шкарпетках різного кольору. Тому вона стежила, щоб він виглядав «як личить», і щоранку Бориса в спальні чекав приготований одяг.

До народження сина Марина багато займалася рукоділлям – вигадувала химерні штори, вишивала гладдю покривало на ліжко, шила дивані подушки, в’язала килимки. З появою Дениса вільних хвилин уже не залишалося, і молода жінка тільки зітхала, поглядаючи у бік шафи, де в неї зберігалися запаси, клубки пряжі, п’яльці, спиці та всяка дрібниця, потрібна майстрині.

Але, хоча Марина дуже втомлювалася, їй приносила радість кожна хвилина, проведена з сином. Вона годинами гуляла з ним, розмовляла, хоча він ще не міг бути для неї співрозмовником. Піднімала з землі і показувала синочку розписне осіннє листя, звертала його увагу на незвичайні хмари, складала цілі казки про собак і котів, що зустрічалися їм по дорозі.

Вона мріяла, що коли син стане старшим, вони всією сім’єю вирушать у подорож, побувають на морі. Скільки радості буде Денису – перебирати мушлі, милуватися рибками, плескатися у воді…

Свекор зі свекрухою в Марині душі не чули, готові були і гроші підкидати, і ділитися всякими домашніми соліннями та заготовками. Але Борис далеко не завжди почував себе щасливим, повертаючись додому.

Колись бабуся сказала Марині: «Жінки тільки гадають, що можуть прив’язати чоловіка дитиною. Насправді, ніщо не відлякує чоловіка так, як маленькі діти». Тоді внучка тільки посміялася з цих слів, тепер вона помітила, що Борис і справді ставиться до Дениска без особливої ​​ніжності.

Прийшовши додому та повечерявши, Борис сідав за улюблений комп’ютер і засиджувався за ним до ночі, працюючи, а іноді просто занурившись у гру. Або тяг Марину в компанію, до знайомих:

— Ходімо, у Едьки день народження сьогодні…

Марина і раніше не була особливо товариською, не любила галасливі компанії, а тепер і зовсім губилася:

— А як же Дениска? Він ще надто маленький, щоб із ним йти у гості. І потім, його о дев’ятій укладати треба…

Борис на мить замислювався:

— Ну… завеземо його до твоїх… чи до моїх… Хай посидять із онуком, спати покладуть. А вранці з’їздиш, забереш.

— Ні,— зітхала Марина.— Іди сам. Дати тобі свіжу сорочку?

Свекруха намагалася пояснити:

— Боронько молодий, ще не нагулявся… От побачиш, згодом він стане іншим.

Коли настало літо, молода сім’я зібралася все-таки до моря. Але буквально перед від’їздом Дениска захворів на вітрянку. Марина, звичайно, засмутилася – доведеться відкласти поїздку. Але Борис заявив:

— Маю відпустку за графіком у червні. У інший час не відпустять, як не проси. А я за рік так утомився, що просто не витримаю без відпочинку! Так що, коли така справа, залишайтеся вдома, поїду один, хоч відісплюся.

Це був натяк на те, що кілька ночей поспіль хворий Дениска вередував, і його батькові не вдавалося «повноцінно відпочити».

У душі Марині було дуже прикро. Щоправда, вона не стала висловлювати це Борису, але чи не вперше за все їхнє сімейне життя підібгала губи і замовкла, надавши йому самому збирати  сумку.

Два тижні пролетіли непомітно. Спочатку всі сили забирали турботи про дитину, а потім, коли Денис став одужувати, Марина сама засинала, щойно видавалася вільна хвилинка.

Вона вже почала чекати чоловіка додому, коли їй зателефонувала свекруха і неживим голосом повідомила зі скорботою:

— Борюшка втопився, тіло знайти не можуть.

Світ буквально звалився для Марини. Дізнатися вдалося небагато. Чоловік пішов купатися на дикому пляжі, на морі того дня був легкий шторм. Певне, переоцінив свої сили і не виплив. Можливо, підводна течія…

Минали дні. Тіло Бориса так і не виявили. Свекор зі свекрухою почали цуратися, не приїжджали до Марини. Вона була впевнена, що вони звинувачують її в тому, що трапилося. Потрібно було або відмовити чоловіка від поїздки, або залишити Дениску рідним та їхати разом із ним. Тоді б вони засмагали на цьому чортовому пляжі вдвох. Марина могла б покликати на допомогу. Бориса витягли б з води, врятували. Крім того, молодій жінці не давала спокою думка – як погано вона розлучилася з чоловіком. Навіть не поцілувала його на прощання.

Мати з батьком, звичайно, допомагали, але Марині довелося тепер самій замислитися над заробітком. Раніше вона не могла уявити собі, як залишить на цілий день сина, будинок. Наразі вибору не було. Марина влаштувалася вихователькою до дитячого садка. Туди ж у молодшу групу віддала і Дениску. Рік видався дуже важким. Маля часто хворіло, але Марина не могла щоразу довго сидіти з ним, доводилося просити маму. Свекруха, яка раніше намагалася частіше приїжджати до онука, тепер ніби забула дорогу до їхнього будинку.

Про якесь нове кохання, про влаштування особистого життя, Марина навіть не думала – не залишалося ні часу, ні сил. Хоча в цей нелегкий час її підтримав колишній однокласник Павло. Вони жили в одному дворі, і Паша постійно намагався надати Марині якісь послуги – то допоможе донести з магазину важкі  сумки, то викличе відремонтувати пральну машинку. На подяку молода жінка запрошувала його випити чаю, сумно посміхалася:

Найкращі подарунки для близьких

— Дивно, у школі ми з тобою не дружили, а тепер ти нас із Дениською так часто відвідуєш…

— У школі я до тебе підійти боявся, — Паша відкладав викрутку, — Ти вся така відмінниця, а мені світило в кращому разі зварником стати… Ну ось, давай спробуємо включити… Бачиш, працює твоя машинка.

Наступного літа Марина вирішила поїхати все-таки з Дениською до Геленджика. Хлопчику, який усю зиму майже був застуджений, місяць, проведений на морі, допоможе зміцніти. Сама ж Марина сподівалася все-таки дізнатися про чоловіка, або хоча б з’їздити на той дикий пляж і пустити по хвилях квіти, попрощатися з Борисом.

Павло дуже хотів поїхати з ними, але на роботі його не відпускали: літо у комунальників – гаряча пора.

— Ти до Юльки зайди, – порадив він, – Здається, вона тепер там живе. Щось я чув таке від спільних знайомих.

— Та невже, — здивувалася Марина, — А я з нею зовсім втратила зв’язок.

І буквально за пару днів до поїздки їй вдалося дізнатися адресу Юлі. Просити подругу про гостинність Марина не збиралася. Вона вже забронювала номер у скромному готелі поряд із морем.

І, якщо чесно, перші дні їй було зовсім не до подруги. Стільки нових вражень у Дениса! Вони ходили на пляж вранці і ближче до вечора, щоб малюк не обгорів. Хлопчик навчався плавати, будував замки з піску, шукав гарні камінчики. Вечорами вони гуляли сяючою вогнями набережною, каталися на атракціонах.

Але потім, коли видався прохолодний день, Марина таки вирішила побачитися з подругою. Неділя, де Юлька не працювала, вона майже напевно вдома. Марина купила цукерки, пляшку гарного вина та пояснила синові, що зараз вони сходять у гості. Дениска хотів би вирушити до парку, але мама пообіцяла йому, що у тітки Юлі вони пробудуть зовсім трохи, а потім – відразу на каруселі.

Юлька була вдома. Але коли вона відчинила двері, Марині здалося, що подруга обімліла.

— Як ти мене знайшла? – Видихнула вона, збліднувши.

— Та подзвонила Черепановій Наталці, у неї записана твоя адреса. Вона ж, здається, відпочивала в тебе.

— Ну, заходь, — схаменулась Юля, — Ти… без речей?

— Звісно, ​​— засміялася Марина. — Ми ж не жити до тебе приїхали. У мене не вистачило б нахабства ось так, як сніг на голову… Але ми тут недалеко влаштувалися. Ще десять днів у Геленджику будемо. Можна погуляти разом, сходити кудись.

Їй хотілося обійняти подругу, адже стільки років вони були майже нерозлучні: готувалися разом до іспитів, обговорювали переглянуті фільми, ділилися найпотаємнішим. Але щось Юлю утримувало її від цього.

Виглядала подруга чудово. Засмагла, струнка, в маєчку та шортиках, на зап’ясті дзвенять браслети.

— Ходімо на кухню, каву пити, — енергійно запропонувала Юля, — У мене торт є. Малюк, а як тебе звуть?

Вони сиділи, згадували спільних знайомих, Марина розповідала про горе, яке затьмарило її життя. Юля слухала, підперши рукою щоку, кивала. Через деякий час Марина звернула увагу, що Дениски немає поруч.

— Я його приведу, — схопилася Юля.

Але Марина пішла за нею. Раптом, малюк зацікавився якоюсь дрібничкою? Схопить, розіб’є…

Вона за Юлею увійшла до кімнати, і відразу побачила… Так, Денис був тут, відкрив журнал з картинками. Але Марина зараз дивилася не на сина, а на велику фотографію, що висіла на стіні. Юля у весільній сукні, а поряд… Борис. Збентежено усміхнений, у суворому костюмі… З тією самою стрижкою, яку він зробив перед поїздкою на море.

— А ось з цього місця детальніше, — за кілька секунд неживим голосом промовила Марина.

Юлька одразу заплакала, і почала плутано розповідати. Так, вона закохалася в Борю, коли Марина познайомила її зі своїм нареченим ще до весілля. І болісно заздрила подрузі кілька років. Надія з’явилася лише тоді, коли Марина народила сина. Борис почав шукати будь-яку можливість «відпочити від цього немовляти». Вони з Борею зустрілися у спільній компанії, потім кілька разів сходили до ресторану… Потім…

— Та гаразд, — усміхнулася Марина. — Я ж не маленька. Потім Борис став жити на два будинки.

— Ну так… — Юлька шмигнула носом, — А коли ви зібралися на море… Мені ця квартира дісталася від бабусі. Раніше я її здавала. А торік сказала квартирантам, щоби з’їхали. І вирішила, що якщо ви до Геленджика приїдете, то і я буду поблизу, все одно ми з Борею знайдемо хвилини для зустрічей. Але ти поїхати не змогла. І Боря просто всі ці дні провів зі мною. А потім ми вже не зуміли розлучитися, і тоді…

— Вигадали цей план. Сказали мені, що він загинув.

— Розумієш, він якось не міг наважитися просто розлучитись… Ви ж ніколи не сварилися, і раптом він тебе кидає, та з маленькою дитиною. Не добре. Усі засудять. А якщо загинув – що ж, то доля. Нічого не поробиш. Батькам своїм він, щоправда, розповів. Вони з ним спілкуватись тепер не хочуть, але дали слово, що тобі нічого не розкажуть.

— Але як же ви побралися? У нього ж штамп у паспорті… Був…

— А ми офіційно не розписувалися, — пояснила Юлька, — просто у церкві повінчалися. Там теж зазвичай вінчають лише після РАГСу, але в мене священик знайомий, пішов на поступки. Я вирішила – нехай у мене все-таки буде справжнє весілля, з білою сукнею.

— І де він зараз? — спитала Марина, маючи на увазі Бориса.

— А до клієнта пішов. Підробляє. Тому треба якусь програму встановити на комп’ютер. Ти хочеш побачити його?

— Ну ні, — усміхнулася Марина, — Вважай, що я його оплакала і поховала.

Щоправда, спокій був напускним. Дениска, який нічого не розуміє, зажадав, щоб мама таки відвела його до парку і покатала на каруселях. Але Марина на запитання сина відповідала невпопад, а коли він осідлав дерев’яну конячку, дістала мобільник і зателефонувала до Павла. Вона хотіла розповісти йому про все, що трапилося, але він ніби чекав на її дзвінок:

— Маринко, як добре, що ти мені зателефонувала… Я таки домовився – відпускають мене на роботі на тиждень. Так що беру квиток на літак – і завтра я у вас. Де зустрінемося?

— У готелі, у нашому номері, — тихо сказала Марина.

І їй уже не хотілося нічого розповідати, вона лише усміхалася, слухаючи голос, який став за останні місяці дуже близьким та рідним.

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело