Бабця перехрестилася і знову вклонилася в підлогу. Вона вже цілу годину стояла на колінах і ревно молилася, просила Бога за свою дочку.

Вона не розуміла чому, але, відтоді як донька поїхала жити до чоловіка в сусіднє село, жодного дня в бабці серце не було спокійним.

Так, дівка в неї засиділася, вже й заміж ніхто не брав, так і все життя ледве не просиділа з мамкою.

Та ось треба ж було в районі на ринку перетнутися з чоловʼягою. Вже він їм пожитки допомагав перетягувати та все на тиху її Галинку задивлявся.

Галинка прям розчервонілася від уваги чоловічої. Сам він непоказний, невисокий, але Галочці він привидівся красенем.

Мати зраділа, що за її донькою чоловік позалицявся, але…

При погляді в його очі губилася, і по серцю чорною хмарою пробігало занепокоєння, та клубок до горла підкочував.

А коли до них у хату завітали свати, і зовсім в грудях защемило.

Якимось нехорошим передчуттям наповнилося.

Ось уже другий місяць донька звісточку не слала, та й сама хоч разок-другий, а бувало з кимось і приїде матір провідати.

Розповідає, як добре їй у свекрушиному домі живеться.

А в самої сльози в очах стоять – матір не обдуриш.

Ось і стала бабця в тиші порожньої нічної хати на колінах просити Господа захистити і допомогти доньці, відвести біду від неї.

Наприкінці третього місяця приїхала донька. З новинами. Подружжя чекає дитину.

Мати зраділа, ось же… і онуків дочекалася.

Стали вони старенький гардероб перевіряти, щоб доньці підібрати просторіший, на «виріст».

Мати навіть тривогу свою забула, так зраділа: «Коли дитя намічається, отже, добре все між ними».

Галинка вибрала дві сукні. Вирішили поміряти. Зняла донька з себе кофтинку та штани.

А на боці синяка два, давніх, уже пожовклих.

Мати так і сіла… —Що ж це, донечко??

— Мамо, не переживай, нещодавно вдарилася я, незграбна стала!

Матуся було заспокоїлася і раптом розгледіла п’ятірню синю на стегні, наче схопила рука сильна та стиснула.

— А це що?» – ахнула мати.

Галинка швидко стягнула сукню і влізла в штани свої та кофтинку.

«Так кохаємося ми, мамо, от іноді й за рамки виходимо!»

Побула донька та поїхала до себе… до чоловіка.

А в матері серце неспокійне стало, ночами спати не дає.

Стара перехрестилася і знову вклонилася в підлогу головою. Вона вже цілу годину стояла на колінах і ревно молилася, просила Бога за свою дочку.

Ні, ніяк не відпускає нині… Ні молитва, ні заспокійливі.

Піднялася, пішла, постелила собі. Лягла на самий краєчок ліжка, поклала долоні під щоку.

До горла підкотив клубок, як не боролася, але все одно велика-велика сльоза викотилася з ока і впала в подушечку думкою. Вирішила для себе: поїде сама в гості, неочікувано, без попередження.

Надумала, так і ніби заспокоїлася, заснула.

Поїздка ніяк не складалася, то одне, то інше, господарство велике, а вона одна-самотня.

Усе думала: «Піти чи не піти?»

Внутрішній голос підказував: «Піти… піти…»

Нарешті зібралася, наважилася, хоч і надвечір, але вже надто тривожно на серці стало, вирішила піти-таки, а раптом до ночі встигне…

Прикрила двері, хвірточку, та й пішла…

Всього 15 кілометрів, і не відстань зовсім.

А для порядку взяла дещо з дитячого приданого, ну ніби як доньці передати та побачитися.

Вечори влітку довгі, світлі, ось баба дорогою йде, навколо ні душі, так щоб думки погані гнати від себе геть, то одну пісню затягне, то іншу, та й іти так не дуже нудно.

Коли сонце остаточно зникло, показалися вогні села.

Мати додала кроку і вже за годину підійшла до хати зятя.

На дворі вже ніч повноправна, на селищі вогнів у хатах і немає майже.

Стоїть бабця біля хвіртки і свариться на себе: «От тетеря стара, і чого потяглася в темну ніч?»

Присіла на лавочку біля хвіртки, поклала торбинку з нашитим приданим для онука на коліна… мерзлякувато на вулиці вже, закуталася в хустку краще, сидить, не знає, що робити, будити сім’ю доньчину чи до ранку на лавочці посидіти.

Вирішила не будити, бо ночі літні швидкі, до світанку полежить під хусточкою, а на світанку, як півні заспівають, то й хата прокинеться.

Прилягла, торбинку під голову поклала, під хусткою тепло стало, прикрила очі.

Лежить, коників слухає та від комарів відмахується.

От начебто засинати почала, і чує, як до цвіркунця начебто схлипування чиїсь домішуються; ох примарилося, вирішила.

А ні, точно плаче хтось.

«Донька!» – тут же подумала бабця.

Заметалася туди-сюди. Потім прислухалася, пішла на схлипування вздовж паркану.

Будинок на відшибі, ні з ким із сусідів парканом не змикається.

У кінці ділянки новий дерев’яний сарайчик, чисто струганий, запашний.

Встала бабця біля нього, прислухалася, точно, звідти хлюпають. Підтягнулася на паркані та й крикнула приглушено: «Гей! Хто є там?»

Схлипи затихли…

У сараї якийсь рух виявився, незабаром у маленьке віконце визирнуло обличчя.

«Хто тут?»

Бабця придивляючись у темряві, помахала рукою: «Я це, Анастасія Степанівна! До доньки прийшла в гості, та ось запізнилася сильно!»

«Матусю?! Як же ти пішки, далеко ж!»

Виявивши, що в сараї її донька, Анастасія зовсім розхвилювалася, серце застукало біля самого горла.

— Доню, що ж ти в сараї вночі, чи сталося щось?

— Замкнена я, матусю, чоловік мене вчити надумав, я суп зіпсувала сіллю.

— Фух ти, яка біда, навіщо ж у сарай на ніч?

Бабця потопталася біля паркану та й почала шукати дощечку слабку, знайшла…

Смикнула на себе, палиця хряснула і відірвалася, мати в полізла, р-раз – і вже ось вона біля сарайчику новенького струганого. Зняла засув, та й усередину пірнула спритно.

Обійнялися вони з донькою, міцно захлюпали носами.

Бабця на радощах як затискала донечку, а та тільки: ой-ой-ой-ой.

— Та що ж таке? Тебе за який бік не візьми – все «ой»? Ось що… а пішли додому, дівко! Не було чоловіка, та й такий не потрібен! Що, ми дитинку не піднімемо, бо як піднімемо, то добре!

Вони вийшли з сараю і пролізли в щербатий тепер уже паркан.

Прихопили з крамнички торбинку з дитячим приданим і потопали до хати, а як хати селища з очей сховалися, тут і сонце ледве-ледве замерехтіло. Хоч і втомилися жінки неабияк, але на обличчях усмішки, і…

Як затягли вони пісню на все поле, нічне, самотнє, тихе, і так їм стало привільно й радісно, ніби з ув’язнення втекли.

Вдома впали по ліжках, виспалися аж до наступного вечора.

А ввечері бабця все й дізналася, які знущання зять витворяв.

Непристойності всілякі творив із донькою і по животу лупцював…

Вирішили, нізащо назад повертатися не стане Галинка, і без чоловіків жінки живуть, не пропадають.

А через кілька днів зять завітав із візитом, ніби як дізнатися про зниклу дружину, чи не з’являлася.

«Іди, голубчику, нічого не здобрієш ти тут, доньку тобі більше не віддам, так і знай, негіднику! А будеш буянити, я знайду на тебе управу!»

Так не пішов одразу, то погрожував, то вибачення просив.

Жінки на своєму вперлися, мовляв, не потрібен він їм ні в якому вигляді.

А потім люди казали, знайшов він собі нову жінку.

Бабця ні-ні, та й перехреститься за жінку нову його: «Господи, допоможи рабі божій від супостата рукатого!»

А вчасно покладений термін зʼявився у Галинки хлопчика, вилитий як матуся, от уже радості було!

Дні заповнилися турботами та радощами.

Галя то так і залишилася знову незаміжньою, та зате з дитиною, хоч і через синці та стусани здобутим.

А не дарма приказочка в людях гуляє:

Не страшно женитися, а страшно журитися!