– Що ж ти на собі все тягнеш, Лесю? Хіба такий мужик має бути? Ти глянь який здоровий, а ти його бережеш. Себе берегти треба! А він у тебе тільки сміття виносить…

– Мамо, ми про це вже говорили. Нічого я не тягну на собі. Кохаємо ми один одного, та й гроші він теж заробляє.

– А не про гроші питання! Він тобі по господарству зовсім не допомагає.

– Мамо, а що допомагати? У нас квартира, тим паче маленька. Прийшов і на диван ліг. Нема що робити.

– А іншу коли купите? Дві крихітні кімнати маєте.

– Не знаю, – з тугою відповіла Леся. – Наче хотіли, а тепер думаємо. І гроші вже є…

Віка після школи вступати на навчання зібралася. А через рік випускний.

Та й не подобається мені місто, давно б у село поїхала. Все чуже. Давно живемо, а не можу звикнути. Вийшла б на вулицю, посиділа на лавці, подихала повітрям, а там тільки бабці одні. Пліткарки. Повз ідеш, а вже чуєш, як тебе обговорюють.

Про свою хату ми думаємо.

– У селі теж вистачає таких пліткарок. Ви б у гості приїхали.

– Приїдемо. Віка здасть іспити та й приїдемо всі разом. Микола теж збирається. Він же ж раніше в село до своїх їздив, але як їх не стало, то ні ногою. Навіть чути не хоче.

– Як це?! В нього ж там брати, сестри. Могилки батьків.

– Не любить він про це говорити. Ти йому не нагадуй потім. На могилки ми їздимо, але на один день, не заходимо до рідні. Вони посварилися всі.

Микола молодший у них. Їздив у кожну відпустку, та й на вихідні іноді.

Допомагав батькам, будинок ремонтував, гараж збудував, інструментів батькові різних накупив.

Гроші на все батьки давали, але часто сам доплачував.

Батьків не стало, інструменти одразу після поминок розтягли брати.

Йому в місті не потрібні – так і сказали. Все, що краще з дому, одразу зникло. Йому хотілося на згадку хоч щось взяти, а він розгубився, побачивши порожній будинок.

Не меблі ж везти старі в місто?

У серванті лежав великий набір мельхіорових столових і чайних приборів, виделки, ложки, ножі.

Півсотні предметів, а то й більше.

Усі вже почорніли, а коробка, як нова. Ніхто око не поклав на неї. Привіз Микола це все додому.

Я промовчала, все ж таки пам’ять про батьків…

– А з будинком що? Адже дім на всіх ділити мали би.

– А ось і ні! У хату вже племінник із сім’єю заселилися. Заповіт є. Мій поїхав, сперечатися не став, а після нього там ледь до грандіозної сварки справа не дійшла. Тепер вони в одному селі, як чужі, живуть.

– А ложки, виделки? Так і лежать чорні?

– Я їх почистила. Микола як дитина зрадів. Він їх тільки в дитинстві такими бачив. Хтось подарував батькам, а вони не користувалися, берегли…

…У тещі на селі було добре, тихо, спокійно. Микола пройшовся по подвірʼю, оцінив масштаб робіт. Ніхто не заважав, не ліз із порадами.

А то раніше брати тільки вказували, що куди і як. Самі нічого не робили, бо ж бачте мають своє господарство.

– Лесю. А що якщо ми огорожу зробимо, мати твоя не буде проти? У нас гроші є, не будемо ж у неї брати? – тихо перед сном спитав Микола.

– Про паркан я спитаю.

– Там, звісно, і з літньою кухнею роботи багато. Та й ще дещо…

– І на дивані не лежатимеш?

– Не в місті ж. Свій будинок це краще.

– Спи, розмріявся.

…Теща зраділа, що зять вирішив огорожу робити. Вона про це й не мріяла, думала на її вік вистачить. А як за літню кухню взявся, то й узагалі розквітла.

– А навіщо вам хату купувати? Ось готова є, від міста недалеко. Мені вже трохи тут лишилося, слаба вся вже…

– Мамо, у нас же ж Віка. Працювати нам треба.

– Віка у вас уже не маленька, та й серйозна. Їй би тільки навчання. Усі дні сидить із книгами. Все вміє, її й одну не страшно залишити.

Місто поряд, хоч щодня їзди. А робота знайдеться, мужиків небагато є без роботи, а новий наш фермер платить добре. Техніки багато має. В нього й теплиці, й поля…

– Не знаю… Це серйозний крок.

– Будинок у мене великий, заважати вам не буду. Та чи багато мені зараз треба? У мене й немає більше нікого. Племінниця тільки забігає іноді грошей взяти…

– Грошей?

– Грядку прополола, звісно, ​​не безкоштовно. А я не просила, але заплатити довелося. До хати не пускаю, а вона б і хотіла. Сама її знаєш. Що погано лежить, те й піде.

А тут вона мені запропонувала оформити догляд за мною, щоб гроші їй платили. А я ж не слаба офіційно, і вік не підійшов. Та й ти завжди їздиш.

Жаль, що Микола рідко був у мене. Беру про нього усі слова назад. Я вас не кваплю, думайте про переїзд до мене

– Тітко, а звідки у тебе паркан? Ти ж говорила, пенсії ледве вистачає. Що, грошей мені шкода за допомогу? – почувся голос племінниці Ольги.

– Ось і вона, тільки згадала… – сказала мати.

– Сама з нею поговорю, – відповіла Леся. – Привіт, сестро. Чого галасуєш?!

– Так цей…

– Цей! Ми тепер тут живемо. Допомагати не треба.

– Зрозуміла, більше не прийду, – сказала сестра.

Минув рік. Микола з нетерпінням чекав на переїзд. Випускний у дочки, вступ. Домовились із роботою, з машиною. Якщо не сподобається, завжди можна повернутися, але про це вони не думали. Переїхали.

Набір з мельхіору теща запропонувала поставити в сервант, там якраз знайшлося місце.

Вона нарешті перенесла звідти на кухню сервіз. Цінності він не мав, а місце займав.

Прожила вона ще десять років. Про заповіт не думали, дочка ж тут живе одна. Зять уже як господар, все робить, ремонтує.

Коли настав час ділити спадщину, то раптом зʼявився заповіт. Донька й зять отримали по половині будинку!

«Пробач, дочко. Так буде правильно. Ви ж разом, все спільне. А його і так життя обділило. Ти знаєш про що я» – було в записці.

Микола був зворушений. Не очікував він такого від тещі.

За цей час у Миколи з Лесею народився онук.

А коли дочка сказала про другу вагітність, то було вирішено допомогти сім’ї з розширенням житла.

Бо ж вони пам’ятають і знають, як тісно було в квартирі навіть із однією дитиною.

Тому й на другу не наважилися.

Сім’я дочки часто приїжджає в село. А інших родичів вони не мають.

Набір із мельхіору стоїть і сяє – пам’ять про батьків з дитинства…