Нам з чоловіком по сорок п’ять років і ми живемо окремо у місті у власній квартирі. Чоловік на неї заробив сам, ніхто з родичів ні з його боку, ні з мого нам нічим не допомагали і не допомагають. У нас двоє дітей і ми наче забезпечені люди і все тому, що плануємо все наперед, а не живемо одним днем, а завтра якось буде.

Оце «та якось буде» дуже притаманне чоловіковим родичам, вони живуть так, ніби за свічку в церкві Бог має їм насипати пів хати золота.

Вони живуть в гірському селі і не переймаються нічим, бо наче хата є, там живуть батько й мати і сестра мого чоловіка привела туди зятя та вже є троє діток і вони не планують спинятися, бо «Бог дає діти і дає на діти».

Якось ми були в них в гостях і обговорювали закони та й батьки його прохопилися, що хата їхня не приватизована, як і земля на якій вона стоїть. Я очі витріщила, адже добре знаю, що те все треба приватизувати, бо ж усякі є люди.

– Я роки на ній господарюю, – каже батько, – то ще моїх діда й баби, ніхто на неї не має права.

– Але держава дивиться на цю землю, як на свою, поки ви її не приватизуєте, – пояснювала я їм, але вони ще й реготали: «Кому тут щось треба, коли у нас і газу нема, і дороги».

Коли мій чоловік те пустив попри вуха, то я задумалася і кажу йому:

– У вас там є поле, давай ми його приватизуємо, бо всяке може бути з часом, може курорт робитимуть і воно вже наше буде.

Я як у воду дивилася. Ми пішли в сільську раду і виробили документи, батько не був проти, лише сміявся в вус, що ми маємо лишні гроші.

Скажу, що кожного року десять років поспіль він жартома питався:

– Чи можна, паноньки, на вашій землі картоплю садити чи засіяти? Чи ви вже курорт там робите?

За столом аж лягали, а я вся паленіла, бо чоловік вже потім мені казав, що краще б ті гроші ми прогуляли.

Аж ось новина по селу – будуть будувати відпочинкову базу для спортсменів і так, що частина того поля піде під дорогу. Люди кинулися приватизовувати свої поля, але вже в таку копійку влітали, далі мали не знаходили в сільській раді потрібних документів і треба було помастити…

Так, що ми за ту ділянку отримали кругленьку суму і вже на наступних відвідинах мова пішла геть про інше.

– Поле наше, сину, то ми маємо мати від того частку. Галина вже четвертим при надії і Бог так дає нам прогодувати наших онуків. А у вас все є, то буде гріхом, коли ви все собі заберете.

– Гріх, то жити одним днем, – кажу я на те, – а ми маємо, бо думаємо наперед і Бог дав нам винагороду за нашу мудрість, тату, чи ви забули, як ви нам роки те поле згадували? А тепер Бог вам закрив роти.

Вони й справді заніміли, але вирішили діяти через мого чоловіка.

– Синку, то гріхом сестру без нічого лишати, ти ж бачиш, як ми живемо, а ви в розкошах. Бог все бачить і як ти не поступиш милосердно, то все забере. Вік у вас ще довгий, – казала мати.

– Як не віддаси гроші, то я тебе знати не хочу, – казав батько.

Я бачу, що для чоловіка такі слова, то аргумент, але не для мене. Чого я маю віддавати гроші? Вони нам нічим за наше сімейне життя не помогли, навіть, онуків на літо не брали, а тепер он як заговорили. Що порадите робити в цій ситуації?