Вона жила там із чоловіком і двома дітьми, а я вірила, що все буде тимчасово, що скоро повернуся, зароблю і куплю їм щось краще. 

Ну і до того, наше виробництво закрили. Просто прийшов директор та сказав, що це останній робочий день на фірмі. А я вже людина не молода, 54 роки – ніхто не хоче у такому віці наймати працівників, навпаки, тільки молодь шукають до роботи. 

Однак час минав, а я залишилася за кордоном і вирішила, що краще ті кошти витрачу на квартиру собі. Бо Сашко та Ангелінка вже звикли до школи в нашому районі, та й донька зробила вдома гарний ремонт. 

Мріяла про власну домівку і в нормальних умовах. Працювала в Італії на заводі кераміки, потім доглядала за літньою італійкою. Робота була важка: вставала о 5 ранку, часто не мала вихідних. А ще й сеньйора така капризна була, то жах! Чай не такий теплий, сонце не так світить, подушка не так стоїть на дивані. 

За ці роки спина й коліна нагадували про себе частіше дедалі. Такі вже вени, що влітку доводиться одягати довгі сукні або ж спідниці чи штани, бо соромно людям показуватися. 

Але я терпіла, бо хотіла допомогти дітям. Щомісяця висилала гроші дочці: то на ремонт у квартирі, щоб жили в кращих умовах, то на машину, бо зять казав, що їм нарешті потрібна, то онукам на гостинці та одяг. Ну і так помалу ще й відкладала і назбирати досить хорошу суму. Звісно, там, в Італії, не могла купити філіжанку кави чи якусь хустину – бо інакше б нічого не залишилося на житло.

Цього разу я приїхала на Новий рік до доньки. На зібрані заощадження придбала квартиру у вже обжитому районі. Це була двокімнатна квартира в хрущовці , на околиці Львова – Рясне. Мене вона цілком влаштовувала, планувала зробити ще косметичний ремонт і не могла повірити, що маю місце, де почну нове життя.Після свят якраз попросила Оксану поїхати зі мною в магазин, аби вибрати плитку та ще деякі меблі у ванній. Заодно і хотіла їй зробити такий невеличкий “сюрприз”, поділитися радісною новиною

Але коли Оксана побачила нове житло, то реакція була, м’яко кажучи, дивною:

– Мамо, ти що, жартуєш? На заробітках стільки часу, а повертаєшся із халупою? Я думала, що купиш щось нормальне – у ЖК, у центрі, для нас! А сама могла б і в своїй старій залишитися.

– Як це для вас? А хіба мало того, що віддала ту квартиру вам?

– Та кому вона потрібна, ця стара хата! Якби не змарнувала гроші на це Рясне, ти б могла купити щось краще для нас, – говорила вона, вже навіть не приховуючи роздратування.

Але коли Оксана побачила нове житло, то реакція була, м’яко кажучи, дивною:

– Мамо, ти що, жартуєш? На заробітках стільки часу, а повертаєшся із халупою? Я думала, що купиш щось нормальне – у ЖК, у центрі, для нас! А сама могла б і в своїй старій залишитися.

– Як це для вас? А хіба мало того, що віддала ту квартиру вам?

– Та кому вона потрібна, ця стара хата! Якби не змарнувала гроші на це Рясне, ти б могла купити щось краще для нас, – говорила вона, вже навіть не приховуючи роздратування.

Скільки б не пояснювала, Оксана бачила тільки те, що хотіла:

– То раз ти так любиш свою нову стару квартиру, святкуй Новий рік тут сама! Нам не потрібна така егоїстична гостя!, – випалила вона, схрестивши руки на грудях.

– Що ти таке кажеш? Це ж твої діти хочуть, щоб я була разом з вами!

– Мені байдуже. Якщо ти не вмієш правильно розставляти пріоритети, то не треба й приходити.

Ці слова боляче ранили мене. За вікном палали вогні, люди готувалися до свята, а в мені назавжди оселилась порожнеча. Не знаю, що далі робити. Може, я дійсно поспішила з цією квартирою?