Коли Дмитро запросив Вероніку на пікнік, вона зраділа. І не так можливості провести вихідний день на природі, скільки тому, що Дмитро нарешті вирішив познайомити Вероніку зі своїми друзями. Вона вважала це хорошим знаком. Значить, їхні стосунки виходять на новий рівень!

Вероніка зустрічалася з Дмитром вже майже два місяці, і молодик подобався їй все більше. Він був цікавим і начитаним співрозмовником, багато знав, постійно цитував класиків, що особливо подобалося Вероніці, студентці філологічного факультету. Крім того, Дмитро був веселим і Вероніці з ним ніколи не було нудно.

– Ми знаємо одне чудове місце неподалік міста, – сказав він Вероніці. – Там і озеро, і галявина є. Завжди там із друзями відпочиваємо. Думаю, тобі теж сподобається.

– Звісно, ​​сподобається! Люблю природу, але не часто вдається вибратися із міста. Дякую тобі за запрошення.

– Тоді у суботу ми за тобою заїдемо.

– А що взяти з собою? – запитала Вероніка. – Я маю на увазі продукти…

– Про це не турбуйся, я тебе запросив і про все подбаю… Головне, теплий одяг захопи, ввечері може бути прохолодно, тим більше біля води.

– Дмитре, а хто ще буде окрім нас з тобою? Вибач, але я трохи хвилююся… Все-таки це моя перша зустріч із твоїми друзями… Може, розповіси мені трохи про них, щоб я мала хоч якесь уявлення…

– Вероніко, хвилюватися зовсім нема про що. Мої друзі тобі точно сподобаються… – засміявся Дмитро. – Вони чудові люди! Будуть мої найкращі друзі Володя та Артем із дружинами. І Сашко ще. Двоюрідний брат Артема. У нього нещодавно лихо трапилося, мами не стало, ось Артем і запросив його з нами на природу, щоб Сашко розвіявся хоч трохи. На нього, до речі, взагалі можеш особливо не звертати уваги…

– Так? А чому?

– Та дивний він якийсь … – знизав плечима Дмитро. – Мені, якщо чесно, не подобається… Мовчазний, замкнутий… І дівчини в нього досі немає, що теж здається підозрілим.

– Може, просто не зустрів ту саму…

– Може, але поки що час втрачає? Зустрічався б з кимось, а там, може, й та сама з’явиться… – сказав Дмитро, і його слова чомусь неприємно зачепили Вероніку, але вона постаралася відкинути погані думки.

– Хоча іноді добре мати такого брата, як Сашко, – продовжив розмірковувати Дмитро. – Він же ж не гульбанить, Артем йому довірить кермо свого мікроавтобуса, а сам зможе розслабитися на природі… Ти, до речі, що будеш? Ігристе чи що міцніше?

– Дмитре, я ж не люблю таке зовсім, ти забув?

– Так, але я думав, що на свіжому повітрі гріх не хильнути скляночку…

– Так, але нехай це буде скляночка чаю.

– Гаразд, значить, окрім Сашка, ще будуть серйозні люди…

---

Настала субота. Рівно о десятій ранку до будинку Вероніки під’їхав мікроавтобус. З нього одразу вискочив Дмитро, і взявши Вероніку за руку, підвів її до машини і представив дівчину друзям. Після чого компанія вирушила в дорогу.

Всю дорогу Дмитро та його друзі розважали жіночу половину компанії анекдотами та різними жартиками, викликаючи у тих все нові й нові хвилі сміху. І тільки Олександр весь час мовчав, уважно спостерігаючи за дорогою.

Місце, куди вони приїхали, виявилося дуже мальовничим… Красива природа, соковита зелень, а неподалік виднілося озеро…

Але, коли всі вийшла з мікроавтобуса, то так і застигли від побаченого.

Виявилося, що там уже хтось встиг побувати.

І цей хтось, хоч це явно була не одна людина, залишив за собою повний безлад. Навколо валялися пластикові та скляні пляшки, деякі з яких були розбиті, порожні консервні банки, упаковки з-під чіпсів та сухариків і багато іншого сміття.

Складалося відчуття, що тут провели не один день, швидше за все, приїжджали з ночівлею, бо мотлоху було дуже багато…

– Нічого собі! Весілля тут чи що гуляли, – свиснув Артем, підчепивши ногою шматок якоїсь тканини, що нагадувала фату нареченої.

– Фу, як бурдно! – вигукнула його дружина Олена. – Артеме, куди ви нас привезли?

– Фу! Я не хочу сидіти в такому бруді, давайте знайдемо інше місце, – скривилася дружина Володимира Оля.

– Та без проблем, дівчата, – сказав Дмитро. – Ходімо он до того дерева, там теж цілком непогане місце. А якщо й там хтось залишив за собою сміття, то проїдемо трохи далі, пошукаємо чисте місце. Ліс великий, щось знайдемо.

– Послухайте, навіщо кудись іти чи їхати, якщо можна просто взяти і тут прибрати, – сказала Вероніка. – Я захопила з дому кілька великих пакетів, зараз приберемо, а по дорозі назад викинемо сміття.

– Що-о-о? – змахнула довгими нарощеними віями Олена. – Ти цілком серйозно пропонуєш нам прибирати цей безлад?

– Хіба ми його влаштували? – підтримала Олену Ольга.

– Вероніко, справді, ти чого? – здивовано запитав Дмитро. – Ти справді готова прибирати тут все незрозуміло за ким?

– Готова, – відповіла Вероніка. – Навіть якщо ми тут не залишимося, я все одно пропоную прибрати все сміття.

– А я згоден з Веронікою, – раптом підтримав дівчину Сашко.

– Ну вже ні, я прибирати сміття за кимось не збираюся, – вигукнула Ольга. – Тим паче просто руками! Тут і скло, та й взагалі, мало хто тут був… До того ж у мене дорогий манікюр.

– Ідемо звідси, – сказала Олена. – Ми сюди навіщо приїхали? Відпочивати чи смітники розгрібати?

– Звичайно ж, відпочивати, дівчата! – весело відповів Дмитро. – Все, йдемо звідси… Вероніко, Сашко, ви йдете, треба вам це чуже сміття…

Вероніка мовчки дістала з сумки великі пакети, які вона завбачливо захопила з дому, і почала збирати сміття. Олександр одразу до неї приєднався.

– Та облиште ви нісенітницею займатися! – вигукнув Володимир. – Може, ще по всьому лісі пройдетеся?

– Може й пройдемося, – спокійно відповів Сашко.

– Гаразд, якщо хочуть, нехай прибирають, – сказав Артем. – Давайте поки що знайдемо інше місце для пікніка. Теж мені… Ековолонтери…

– Вероніко, можна тебе на хвилиночку, – Дмитро відвів Вероніку убік. – Ти навіщо це робиш?

– Дмитре, а що тебе дивує? По-твоєму, краще лишити все як є? На мою думку, це абсолютно нормально. Ти б краще допоміг нам із Сашком, щоб ми швидше впоралися…

– Ну ні, я сюди не для цього приїхав… І я не збираюся забруднити руки об чужий мотлох… – гидливо скривився Дмитро.

– Тоді просто не відволікай мене, – зітхнула Вероніка і продовжила очищати галявину від залишеного кимось сміття.

– Ти розумієш, що зараз ганьбиш мене перед друзями? – запитав Дмитро.

У цей момент він дуже шкодував, що запросив Вероніку на пікнік.

– Ганьблю тебе?! – здивовано вигукнула Вероніка. – Чим же ж це?

Дмитро нічого не відповів Вероніці, повернувшись до друзів, які його чекали.

– Ось дивні, – сказала Оля, коли вони всі, окрім Вероніки та Сашка, перебралися на інше місце і почали побачивши, виявивши, що там немає чужого сміття.

– Ага. Дмитре, ти де таку відкопав? – усміхнулася Олена. – Одружуватися з нею не збираєшся, випадково?

– Взагалі не збирався. А що? – невдоволено спитав Дмитро.

– Ти дивися, така, як вона обов’язково почне додому всіх собак та кішок з вулиці тягати й виходжувати… – захихотіла Оля.

– А, точно, – підтримала подругу Олена. – Артемчику, адже ти не збираєшся на нашій машині вивозити ці мішки зі сміттям? Я проти, раптом що.

– Не збираюся, звісно. Хай тут залишаються… Хочуть якщо, нехай на собі тягнуть… Я свою машину чужим мотлохом бруднити не збираюся.

– Ну що, хлопчики, шашличок сьогодні буде? – запитала Ольга. – Я так зголодніла.

– Звичайно, зараз мангал дістану, – заметушився Володя.

Поки Вероніка та Олександр прибирали галявину від сміття, вони розговорилися. Сашко трохи розповів про свою маму, яку нещодавно втратив.

Вероніка висловила молодику співчуття і запитала, чим він займається. Сашко розповів про свою роботу та захоплення, а Вероніка поділилася своїми успіхами в навчанні та планами на майбутнє. Незабаром її чекав захист диплома, після чого дівчина збиралася влаштуватися на роботу до школи.

Коли все сміття було зібрано в мішки, і Вероніка, і Сашко відчули приблизно одне й те саме.

«Ніякий він не дивний, – подумала про Олександра Вероніка, згадуючи слова Дмитра. – Цікавий та добрий хлопець».

«Яка хороша дівчина, – подумав Сашко. – Не часто зустрічаються дівчата, у яких, крім яскравої зовнішності, ще й гарна, наповнена добром душа… Не те, що ці пусті: Оля й Олена…»

– Чомусь мені зовсім не хочеться йти туди, – зізналася Вероніка, кивнувши в той бік, де був Дмитро з друзями та їхніми дружинами.

– А знаєш, мені теж… – відповів Сашко.

– І ще я дещо сьогодні зрозуміла: я не хочу бути з Дмитром. Нічого з ним не вийде…

– Якщо хочеш, ми можемо вийти на дорогу і спробувати впіймати машину…– запропонував Олександр. – Тут досить жвава траса, хтось точно зупиниться і підкине нас до міста. А завтра я приїду сюди своєю машиною і вивезу пакети зі сміттям. Артем цим займатися точно не стане, Оленка йому не дозволить.

– А можна я з тобою завтра сюди приїду? – запитала Вероніка.

– Звісно. Так, що, йдемо?

– Йдемо. А їм скажемо про це?

– Вирішуй сама, але я думаю, що вони не засмутяться. Хіба що Артем, який не зможе погульбанити, бо тепер йому доведеться самому сісти за кермо.

Сашко з Веронікою пішли в бік головної дороги… Ніхто не став їх наздоганяти та зупиняти, хоч і Дмитро, і його друзі з дружинами чудово все бачили…

– Та й нехай, – махнув рукою Дмитро, якому все стало зрозуміло – Вероніка більше не його дівчина.

Втім, не дуже його це й засмутило… Серйозних планів щодо Вероніки він все одно не мав… Так, просто проводив з нею час в очікуванні більш відповідної пари…

А Олександр з Веронікою з того дня більше не розлучалися.

Через півроку після знайомства закохані зіграли весілля. Артем та Олена на нього не прийшли, хоч і були запрошені…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Джерело