Стоячи на порозі рідного дому, стискаючи валізи в руках, і не могла повірити, що це відбувається зі мною. Переді мною була жінка, яка поспіхом збирала свої речі, і чоловік, що повторював одне й те саме: “Ти все неправильно зрозуміла”. У голові лунав голос моєї італійської подруги: “Жанно, без попередження додому не їдуть…”

Але я поїхала. Хотіла зробити сюрприз, а в підсумку сюрприз підготували для мене.

Все почалося п’ятнадцять років тому, коли я вирішила поїхати на заробітки до Італії. Тоді мені здавалося, що це єдиний спосіб забезпечити краще життя для моєї родини. Остання ніч перед від’їздом була найважчою – я обіймала маленьку доньку, Настю, і не могла заснути. Зранку, поки вона ще спала, тихенько вислизнула з кімнати.

Мій чоловік запевнив, що все буде добре, і я йому повірила. Ми були щасливі разом, і я навіть не могла уявити, що наша сім’я може зруйнуватися.

Мій план змінився після випадкової зустрічі з однокласницею Іриною. На ринку я її майже не впізнала – вона виглядала розкішно, як модель із подіуму. Виявилося, що Ірина вже шість років працює в Італії й дуже задоволена своїм життям. Вона поділилася своїм досвідом, і це змусило мене замислитися: а чому б і мені не спробувати?

Наступного дня я зателефонувала Ірині, попросила допомогти знайти роботу за кордоном. І вже через місяць я була в Римі, де вона зустріла мене на вокзалі.

Початок був складним: нова мова, незнайомі люди, інше життя. Але з часом я освоїлася і працювала заради майбутнього. Заради того, щоб моя Настя мала все, чого потребує.

Роки минали. Я відправляла додому гроші, будувала будинок, купила квартиру для доньки. Мені здавалося, що це компенсує мою відсутність.

А тепер, через п’ятнадцять років, я повернулася додому. Моя маленька дівчинка виросла – стала красивою, розумною і самостійною. Вона повідомила мені, що виходить заміж. Я була дуже щаслива, але донька сказала, що весілля не планує – лише розпис. Тому навіть не наполягала на моїй присутності, але попросила грошей на церемонію.

Спочатку я хотіла просто передати гроші, але вирішила, що маю приїхати. Уявляла, як усі зрадіють, коли побачать мене.

Однак вдома на мене чекав шок. Мій чоловік був не сам – із молодою жінкою, яка зникла, ледь побачивши мене. Чоловік спробував уникнути пояснень, залишивши мене саму в хаті.

Я вирішила поїхати до доньки, але там мене теж не зустріли з теплом. Виявилося, що у квартирі доньки вже живе її наречений, хоча ми домовлялися, що до весілля вони житимуть окремо. Донька лише спитала, чи я привезла гроші, навіть не обійнявши мене.

Я відчула, як сильно мене зрадили найближчі люди. Чоловікові я заявила, що подаю на розлучення. Пробачити зраду я не змогла.

Можливо, це ціна життя на заробітках – відсутність поруч у важливі моменти, розрив емоційних зв’язків. Можливо, це моя помилка. Але тепер я дивлюся на все по-іншому.

Цікаво, чи є хоч одна заробітчанка, яка повністю задоволена своїм вибором і не втратила близьких через роки відсутності?