Коли мій син Ростислав уперше привів Ксенію до нас додому, я була в захваті. “Нарешті, – подумала я, – знайшов собі чудову дівчину”. Вона здалася мені ідеалом: елегантна, розумна, з приємною усмішкою та гарним почуттям гумору. Але з часом у мене з’явилися сумніви, які не давали спокою.

Під час одного з обідів Ксенія, здавалося, невимушено промовила:

— Ростику, а що як цього літа ми знову поїдемо до Іспанії? Там було так чудово! І, будь ласка, не забудь, що я люблю лише п’ятизіркові готелі.

Ростислав тільки усміхнувся й ніжно торкнувся її щоки:

— Звісно, кохана, все для тебе.

А я мовчки сиділа за столом, і моє серце защеміло. Вона не подякувала, навіть не глянула в мій бік. У той момент я вперше подумала, що це не кохання, а, можливо, звичайна користь.

Я вирішила поговорити з сином наодинці. Того вечора, коли ми залишилися на кухні, я обережно почала:

— Ростиславе, мені здається, що твоя дівчина занадто вимоглива. Ти працюєш без упину, а вона, здається, думає лише про подарунки й подорожі. Може, ти не помічаєш цього через своє кохання?

Його обличчя раптом стало жорстким, а очі запалали обуренням:

— Мамо, ти знову починаєш? Ксенія – це моє життя. Я кохаю її і хочу зробити щасливою. Ти не розумієш, скільки вона для мене значить.

Я спробувала заспокоїтися й відповіла:

— Ростиславе, але вона нічого не робить для тебе. Ти працюєш день і ніч, а вона тільки насолоджується плодами твоєї праці. Хіба це справедливо?

Відповідь сина приголомшила мене:

— Якщо ти й далі будеш втручатися в моє життя, – сказав він холодно, – ми будемо спілкуватися лише за потреби. Я вже вирішив. Ми одружуємося.

Його слова прозвучали як вирок. Я пожалкувала, що почала цю розмову.

— Я ж хочу тобі лише найкращого, – прошепотіла я.

Ростислав лише мовчки подивився на мене й пішов із кімнати.

Наступного дня він зателефонував і сказав, що вони з Ксенією готуються до весілля. Але ті його слова, що прозвучали напередодні, боліли в моєму серці, наче гострі шипи.

Минуло три роки. Ми майже не спілкуємося. Син зрідка надсилає фотографії та трохи грошей, але його життя для мене стало закритою книгою. Мої запрошення додому він відкидає, виправдовуючись браком часу.

Одного дня я випадково побачила його машину біля супермаркету й вирішила почекати. Через деякий час із квіткового магазину вийшов Ростислав із розкішним букетом, але одягнений у старі речі. За мить під’їхало таксі, з якого вийшла його дружина – вся вбрана з голочки, у дорогій сукні, з прикрасами. Вони зайшли в кав’ярню разом, а я залишилася стояти й думати про несправедливість.

Мій син працює не покладаючи рук, а Ксенія витрачає все на себе. Мене це обурює, але я боюся сказати йому про свої переживання, щоб не зруйнувати рештки нашого спілкування. Що мені робити в такій ситуації? Як знайти вихід?