— Ігоре, я вирішила, що настав час поговорити з тобою про дитину. – сказала я чоловіку, коли ми вже збиралися лягати спати, і я за звичкою зняла всі обручки і золотий браслет, прибравши їх у скриньку.

— Я теж хочу малюка, Оксано. Тим більше, моя мама нам допомагатиме. — відгукнувся чоловік. — Думаю, за три роки, які ми одружені, вже всім зрозуміло, наскільки ми один одному підходимо.

Я лагідно посміхнулася чоловіку і шмигнула до нього під ковдру, пригорнувшись до теплого боку. Спати хотілося неймовірно. Я й подумати не могла, чим обернеться завтрашній день.

Ми з Ігорем одружилися три роки тому і ще не разу не пошкодували про це. Ми й справді один одному підходили: він починав фразу – я закінчувала, ми обоє обожнювали активний відпочинок на природі і багато подорожували лісами та горами, читали одні й ті ж книги, слухали ту саму музику. Скандалів у нашому будинку майже не траплялося.

Наша квартира, куплена в іпотеку, відразу бралася з розрахунком на майбутніх дітей, тому й кімнати тут було дві. Одна поки порожня, ми якось звикли жити з чоловіком у залі, але якщо тепер він погодився на малюка, то незабаром будинок наповниться дитячим сміхом, і дитяча перестане простоювати без діла.

Я була впевнена, що Ігор стане чудовим батьком. Та й допомога свекрухи, про яку згадав Ігор, зайвою нам не буде. Я розуміла, що молодим батькам часом теж треба відпочивати, і на одних руках вирощувати дрібного буде дуже важко. Тим більше, що стосунки з Ганною Михайлівною у мене загалом були досить рівними. Не назвала їх теплими, але й ворожнечі між нами не бувало.

Ігор був єдиним сином у Ганни Михайлівни. Коли вона два роки тому залишилася однією, то почала частіше дзвонити, а ми намагалися запрошувати її до себе, щоб та не сумувала. Після відходу чоловіка, з яким у шлюбі жінка прожила майже три десятки років, Ганна Михайлівна сильно здала. Стала розсіяною, буркотливою, перестала стежити за собою. Раніше я ніколи не бачила її з брудною головою або без манікюру, тепер це стало звичайним її станом.

— Ганно Михайлівно, так не можна! – М’яко нарікала я їй.

— Оксано, а для кого мені чепуритися? Та й вік вже, вистачить рядитися та прикрашатися. Треба про бога думати.

Я зітхала, але сперечатися не наважувалася. Ігоря теж стан матері сильно засмучував і турбував. Після стільки років разом, втрата чоловіка стала для жінки справжнім переломним моментом, який не закінчувався. Вона різко постаріла, і, не знаючи чим себе зайняти, скаржилася синові:

– Вдень ще нічого, відволікаюся, начебто. А ввечері хоч вовком вий, не можу. Все мені здається, Аркаша в кухні кухоль на стіл ставить, шарудить газетою в кімнаті. Я поспішаю скоріше – увійду, а нема нікого. І знову горе накочує, я плачу і плачу, і де діти себе не знаю.

Ігор переказував мені це, і я намагалася частіше дзвонити, і сама приїжджала до свекрухи, щоб підбадьорити та підтримати бідну жінку. Але чим далі йшов час, тим жорстокішою ставала Ганна Михайлівна. Мабуть, від туги та нудьги вона стала все частіше втручатися в наше з Ігорем життя, що швидко почало мене дратувати.

— Чому ти борщ вариш у такій маленькій каструльці? Потрібно чоловіка добре годувати! — вимовляла мені свекруха, вкотре приїхавши до нас у вихідні.

— Нам вистачає, а більше просто стоїть і виллємо.

– Виллємо! — передражнила мене Ганна Михайлівна. — Ти, дивлюся, шикарна занадто, що їжу виливаєш. Продукти грошей коштують.

— І ми обоє нормально заробляємо з Ігорем.

Таких причіпок було все більше, і я менш охоче запрошувала свекруху додому.

Вранці після розмови про те, що настав час завести дитину, ми з Ігорем, як завжди, снідали разом. Сьогодні була субота, і попереду чекали чудові сонячні вихідні, які ми планували провести із чоловіком на природі.

– Моя мама переїжджає до нас назавжди, прибуде за годину – Заявив мені чоловік, не дізнавшись моєї думки

Я ошелешено поплескала віями і обережно уточнила:

— Тобто як переїжджає? У неї є своя квартира!

— Ти ж бачиш, як мати здала, втративши чоловіка. Батько пішов, і тепер вона сама не своя. Вона вирішила, що свою одинокімнатну поки що здаватиме, а житиме з нами.

— Мтак… А зі мною радитись не треба було? Відразу перед фактом ставити про ваше з матір’ю рішення?

— Ну, вибач, Оксан, я був певен просто, що ти зрозумієш усе і будеш не проти.

Розвивати конфлікт сенсу я не бачила жодного. У сварці не народиться істини, приїзд свекрухи справа вирішена, і, як любила говорити моя бабуся: “Хитрістю мужика бери, хитрістю!”

Я замовкла, допиваючи свою каву і помішуючи вилкою розбитий на пишні шматочки ароматний омлет із зеленню. У моїй голові металися думки, як усе обставити так, щоб і з чоловіком стосунки зберегти, і від непрошеної гості скоріше позбутися.

— Слухай, а раз вона приїжджає за дві години, то, мабуть, треба щось приготувати. – сказала я.

– Ти в мене золото! Якось я навіть не подумав про це. Ти прекрасна господиня та ідеальна дружина. Займешся тоді? А я мати зустрічати поїду, їй же треба речі допомогти перекласти.

Я кивнула, посміхнувшись до чоловіка.

Свекруха жила на іншому кінці міста, а отже, в запасі в мене було години зо три. Я чудово знала, що Ганна Михайлівна терпіти не може три продукти – горіхи, буряки та часник. Коли чоловік пішов, я побігла в магазин і купила більше. Вдома відварила буряк і зробила з ним і з горіхами цілих три салати, а також нашвидкуруч налагодила холодного буряка. Буряк, горіхи та часник були у всіх стравах, що я приготувала для зустрічі «дорогої» гості.

Ганна Михайлівна з Ігорем приїхали майже за чотири години, зібравши дорогою всі пробки.

– Вітаю! А мені Ігор сказав тільки сьогодні, що ви переїжджаєте, і я весь ранок спеціально для вас готувала святковий стіл, коли вже у нас новосілля сьогодні.

Чоловік вніс кілька сумок, зачинивши за собою двері, обійняв мене і поцілував у вилицю.

— Ой, Оксано, не треба було стільки клопоту заради мене. Ми ж рідні люди.

— Звичайно, і мені хотілося порадувати вас тому. Мийте руки, і йдіть швидше за стіл!

Коли ми сіли, я виставила твір рук своїх, і посміхалася так широко, ніби й справді була рада нової постоялиці вдома.

— Ігор, я не люблю буряки. Ой, тут горіхи, і за запахом часник ще, та так багато. Я таке не їм. — жахнулася жінка.

— Та як же! Я весь ранок біля плити стояла, сподіваючись вам догодити. Це ж дуже корисно, кажуть. Адже буряк дуже корисний і смачний.

– Мені не смачно. Забери від мене цей салат, від нього пахне так, що я навіть поруч із ним сидіти не можу! — обурювалася Ганна Михайлівна. — Ігор не казав хіба, що я не їм такі продукти?

— Ні, чи я забула. — озвалася я, і не подумавши відсунути салат від свекрухи.

— Оксано, приготуй мені щось інше.

— «І ні тобі будь ласка, і ні тобі дякую, — подумала я, посміхнувшись про себе.

Ні, зі свекрухою я точно не вживу під одним дахом, та ще й на одній кухні.

Я просто проігнорувала прохання свекрухи, а потім пішла у душ. Чоловіка викликали на роботу, і він спішно вдягся і пішов. Бувало у нього таке навіть у вихідні дні – аврал, коли доводилося зриватися з відпочинку та бігти на поклик начальства. Ми з Ганною Михайлівною залишилися самі. Перше що я зробила, включила сильніше кондиціонер.

— Оксано, що так холодно! — сказала свекруха, шукаючи теплі шкарпетки у своїй сумці, яку саме розбирала.

– Хіба? Та на вулиці ж спека, а я спеку не переношу, от і включила сильніше кондер. Ну, накиньте кофту чи шаль.

Свекруха стиснула губи невдоволено, але промовчала. А я твердо намірилася зробити її життя в моєму будинку нестерпним. Дні пішли днями. У розкладі сніданків, обідів та вечерь у нас обов’язково були присутні буряк, горіхи та часник. Обурення свекрухи я в розрахунок не брала, наголошуючи на тому, що це і смачно, і корисно.

Благо, Ігор все це любив, їв із задоволенням і не здогадувався про каверзу. Крім того Ганна Михайлівна постійно мерзла настільки, що навіть запал постійно чіплятися до мене по дрібницях у ній вичерпався. Вона ходила по хаті похмурою тінню в трьох в’язаних светрах з величезними горловинами, в пухових шкарпетках, та ще й пледом плечі вкривала. Я на диво добре переносила прохолоду, та й працювала у будні.

Свекруха рада була зменшити кондиціонер, але не знала як, і залишалася, поки ми з Ігорем працювала в затишній квартирі, явно згадуючи мене не добрим словом. Продукти вона купувала собі тепер окремо, бо приготовлені мною їсти не могла. Кривилася від одного часникового запаху. А часнику я бухала стільки, що біля самої часом очі сльозилися.

Крім того, Ганна Михайлівна була буквально схиблена на порядку, у мене ж зазвичай панував творчий безлад. З приїздом непроханої гості я довела будинок до стану просто зразкового бардака, що просто деморалізувало свекруху.

— Оксано, я прибираюсь і прибираюся, а ти знову розводиш безлад! — скаржилася мені свекруха.

– Так? А в нас завжди так, мене все влаштовує, Ігоря теж, — демонстративно кидаючи на диван зім’яту футболку, відповіла я.

Свекруха намагалася підступитися до сина:

— Ігоре, я не можу так! Підлоги брудні, я намагалася мити, але толку ніякого, та й мої сили вже не ті. Речі всі розкидані, у холодильнику один буряк із часником, а вдома так холодно, що я немов у холодильнику тут у вас замкнена. Вдень гуляти намагаюся виходити, а як повертаюся, то неможливо просто.

— Мам, але ж ти сама хотіла до нас перебратися.

— Так, але твоя Оксана мені справжнє пекло тут влаштувала! Я сподівалася, що поживу, а потім ви народите, і я внучками втішуся. А тут, чую, раніше терміну за чоловіком піду. Він уже снився мені. Стоїть на ромашковому полі, каже: «Іди до мене, Аннушка, я ж бачу, як погано тобі там».

— Мамо, не драматизуй, будь ласка. Це лише сон.

— Але погано мені наяву. Оксана явно мені не рада.

— Та що ти, мамо! Вона ж з усією душею тебе зустріла, слова поганого не промовила.

Розмови із сином ні до чого не привели, і Ганна Михайлівна моїми стараннями продовжила страждати від різного роду навмисно організованого для неї дискомфорту.

Остаточно втомившись від неї, я організувала тренування перед сном у вечірні години – клала музику, голосніше включала музику. Причому неодмінно ту, яку свекруха терпіти не могла, і тренувалася.

— Оксано, невже в інший час це не можна робити? — щиро обурювалася Ганна Михайлівна. — Або хоч би під нормальну музику. Тут же ніби зграя собак гавкає і виє у труби. Це не можна слухати!

Так, у мене, зрозуміло, були навушники, але ж моя мета була видворити свекруху з дому. І до цієї мети я швидко наближалася.

— Ігорю, Оксано, я хотіла з вами поговорити, — якось увечері сказала Ганна Михайлівна, коли ми всі зібралися на вечерю, — Синку, прибери від мене цей пиріг з горіхами, я не можу просто… Я вирішила, що переїду назад до себе. Внучка народите, приїжджатиму іноді допомагати, або ви до мене заглядайте. Але жити разом із вами я не можу. Роки не ті, щоб підлаштовуватися під порядки в новому будинку, настав час мені прибратися і жити так, як я звикла. Чоловіка немає давно, так що я впораюсь і сама. Що ж робити, якщо все так склалося.

— Дивіться, Ганно Михайлівно, справа ваша, звичайно, але пам’ятайте, що ви не одна. Ми завжди вам раді будемо, тож приїжджайте у будь-який час! — одразу ж люб’язно сказала я, і чоловік вдячно подивився на мене.

– Мам, тебе відвезти, коли зберешся?

— Так, синку, будь ласка. Завтра якраз субота, ти вихідний, ось я і з’їду.

На тому ми вирішили і розійшлися своїми кімнатами. Вранці Ганна Михайлівна збиралася, я допомагала їй. Вдень Ігор відвіз матір додому, а я пішла до аптеки. Останні два тижні, що жила у нас Ганна Михайлівна, я мучилася нудотою. Я рятувалась мінеральною водою, але чим далі йшов час, тим більше я сумнівалася, що справа у проблемі із травленням.

Тестів на вагітність я купила відразу три штуки, і тепер сиділа, поклавши їх на пральну машинку у ванній кімнаті, вдивляючись, як проявляються на всіх трьох по другій яскраво-рожевій смужці. Видихнувши, набрала Ігорю.

– Вітання. Ти маму відвіз?

– Так, а що таке?

– Уф. Купи, будь ласка, бочкових солоних огірків, у нас в овочевому біля будинку продають. Добре?

– Добре. Буряки за два тижні добігли кінця? — засміявся чоловік.

– Типу того. І поспішай додому, на тебе чекає дуже приємний сюрприз.

Я відключила виклик, і притиснула долоню до живота, пошепки промовивши:

— Ну, привіт, мій маленький коханий чоловічок!