– Докласти на квартиру нам точно не вистачить, втомимося збирати, – засмучено сказав дружині Микола.

– Та я й сама зрозуміла, як трохи відкладеш, тут же щось одразу відбувається. То Іван черевики порвав, то Катя спортивний одяг загубила. Я вже про себе мовчу, який рік у цьому пуховику ходжу, та й ти теж, – кивнула чоловікові Рита. – Не бачити нам видно в цьому житті ні великої квартири, ні машини і взагалі нічого не бачити!

– Перестань, чуєш? Є варіант, давай будинок твій у селі продамо. Все одно нам туди їздити нема на чому.

– З чого це мій дім продавати, туди електричкою доїхати можна! Хоча… Напевно ти маєш рацію, Микольцю. Все одно ми там чужі, як не приїдемо – вже жодного обличчя знайомого немає. Та й будинок скоро розвалиться, а на ремонт грошей теж немає, – сумно погодилася Рита.

– Та вже ж, комусь прямо з неба все падає, не дарма кажуть, що гроші до грошей. А тут з ранку до ночі працюєш, а толку нема, давай продавати і все! – твердо вирішив Микола.

– Добре, давай поїдемо в село, подивимося, в якому стані будинок, і дамо оголошення про продаж, – ухвалила остаточне рішення Рита.

Їхати вирішили у вихідні, дві години електричкою, потім автобусом. І ось вони в тому самому селі, де колись жили її бабуся з дідом.
Мама у Рити вийшла вдруге заміж і поїхала в інше місто. Старий будинок бабці виявився нікому не потрібен.

– Яка все-таки тут, краса. А пам’ятаєш, як ти зрадів, коли вперше почув, що село це Миколаївка називається? Сказав, що це твоє село, ми хотіли тут дачу зробити. Але мрії не справдилися, шкода.

– Та мені й самому шкода, але що робити? Ходімо краще хату дивитися, – обійняв дружину Микола.

Здалеку вже було видно, що паркан біля будинку зовсім похилився, та й бур’яном усе заросло, ледве до хати пролізли.

Маргариті начебто було не шкода продавати будинок. А як приїхали на місце, одразу спогади дитячі нахлинули.

Бабуся розповідала, як її маленьку в візочку спати під цією грушкою вкладали. І вона дивилася, як її листочки на вітрі хитаються, і солодко засинала.

До хати підійшли – веранду ще сам дідусь добудовував.

Та й у самому будинку дуже багато руками дідуся було зроблено.

Маргарита ходила по хаті, як зачарована, а рука сама тяглася до бабусиних мереживних серветок. Шторки з вишивкою на вікнах розсунула і розгублено до чоловіка обернулася – зворушилася від побаченого.

Раптом почулися чиїсь кроки і незнайомий голос:

– Агов, хто це тут хазяйнує?!

На порозі стояв якийсь чоловік. Рита глянула на нього й застигла від здивування.

Вона не одразу впізнала сусіда Мишка, з яким вони в дитинстві гралися. Давно вони тут не були, відколи бабусі з дідусем не стало. Та й Мишко як поїхав вчитися, потім одружився, і вони не зустрічалися.

– Оце так зустріч, Рито, радий тебе бачити, а ви чого приїхали, теж вирішили пожити в селі? – поставив несподіване запитання Мишко.

– Ні, Мишко, ось хочемо дім наш продати, а то дарма пустує. Не знаєш, може хтось купити хоче? – поцікавилася Рита.

– Та годі вам! Невже від такої краси хочете відмовитися? А в тут дуже гарно! Ми ось із дружиною навіть і не думали, а рішення саме прийшло.

Приїхали п’ять років тому та й вирішили залишитися. Син тепер у сільській школі навчається, дружина там вчителькою працює. Свою квартиру в місті здають в оренду, а тут дивись який будинок вибудували! – і Михайло розсунув фіранки.

– Бачиш який палац прямо поряд з вами? А ти продавати вирішила, подумай гарненько!

Микола з Ритою перезирнулися, а Мишко прямо завівся, мабуть для нього це була важлива тема.

– Рито, ти тільки згадай, як ми в дитинстві тут влітку жили? А діти наші в місті неба не бачать. Тепер моя кохана мені другого синочка народила, он, дивися під нашою грушкою візочок вивезла й поставила. Це ж у нас священна грушка, вся наша рідня під нею в дитинстві засинала…

– Та не залишилося у мене тут рідні, ти про що, Мишко? – здивувалася Рита.

– Та у селі нашому всі рідні виходить, як подумати. Хоч і далека тут рідня, але своя. Немає кращого для мене місця на землі тепер, я правда не одразу це зрозумів, а як зрозумів, ми сюди й переїхали!

Ну я побіг, ми з моєю Ніною до вас ще зайдемо, а ти Рито подумай, може, не треба вам будинок продавати?

Мишко пішов, а Рита з Миколою мовчали під враженням від його слів.

– Слухай, а може й нам спробувати тут влаштуватися? – раптом сказав Микола. – Дуже мені тут все до душі, навіть назва села – Миколаївка!

– Думаєш вийде? – спитала Рита, але було видно, що і їй такий варіант дуже сподобався.

Вдома вони все прикинули, дітям про свої плани розповіли. Іванко й Катя одразу ж почали:

– Ми хочемо в селі жити, а там річка є? Чудово!

І як буває, коли прийнято правильне рішення, все одразу в них почало ладнатися.

Квартиру вони свою теж здали в оренду. Мешканці надовго захотіли орендувати, заплатили одразу за пів року. І навесні всією родиною Рита з Миколою переїхали в село.

Мишко їх підтримав і на час ремонту вдома в себе поселив.

Та й інші люди теж були раді, що знову оживає їхнє село, свої повертаються потихеньку.

Рита у сусідньому селі влаштувалася працювати бухгалтеркою.

Микола до Михайла в будівельники пішов. Раз багато хто почав повертатися, так і будуватися теж багато хто буде.

Ось так і повернула доля їх на рідну землю.

Де народилися, там і згодилися, на своїй землі і щастя знайшли…