Сашко намагався зробити двома руками все і одразу якось. Тут помішував піджарку на плиті, тут же ухопивши віник пішов знімати невидиму павутину і тут же сідав чистити картоплю. Хто б подумав – діти їдуть. На очі сльози. І радісно, і тривожно. Уже ж пів року як не стало Лідії, що скажуть йому?

Та от як тільки у гостинно відчинені ворота заїхало одразу три авто і з них висипалась галаслива юрба, яка одразу обступила Сашка і всі разом радісно намагались його обійняти, кожен щось говорив, а онуки тут же на руки просились, старому відлягло.

— А де Дуса, дідо? – Питає у Сашка менший онук що саме був на руках – Мама казала Дуса на небі. Ти до неї не підеш? Будеш із Даньою, дідо?

Якось врапт усі замовкли. Колись оте “дуса” замість бабуся всіх смішило, тепер віддавало гіркотою.

— Куди ж дідо піде? – каже старша донька, – Як залишить нас усіх? Дуса пішла, а дідо тепер не може нас залишити. Ну як ми без нього? Правда Саш? – поглянула в саму душу.

А Сашко втирає широкою зашерклою долонею непрохану сльозу і цілує Ніну у лоб, так завжди робив, коли доньку зустрічав.

— Ото вже мокроти на діда нагнали. То бабуся пішла не запитавши дозволу ,а я не можу. Я ж ще на твоєму весіллі, – підкинув онука вгору, – буду танцювати, не забув?

— Ой, а що то там дим із вікна кухонного? Саш, ти щось готував? – і вже всі біжать на кухню рятувати піджарку сміються і щось дістають із сумок, адже добре знають, що Сашко лиш яєчню смажити вміє.

А старий іде позаду в оточенні онуків і посміхається у широкі вуса. А казали люди, що його виженуть, що дім продадуть, що він не потрібен тепер нікому.

Молодим механізатором прийшов Сашко у місцевий колгосп. Руки у хлопця були золотими а голова світла, та й до чарки був байдужим, тож швидко став центром уваги не тільки місцевих незаміжніх дівчат, а й їхніх матерів. Усі придивлялись, а деякі, відверто сватались.

А Сашко ніби й не помічав ні тих поглядів, ні слів двозначних. Працював, ішов до гуртожитку після зміни і вже там брався щось ремонтувати і майструвати, все, аби руки не були без діла.

А потім от, пішла селом чутка, що став все частіше до Лідії, що через дорогу від гуртожитку жила, заходити. Бачили люди, що хазяйнує у неї: двері лагодив, вікно склив, що діти м’ячем розбили.

— Нащо тобі вона? – аж ногами тупотіла Іллівна, яка вже в думках свою доньку за Сашка віддала, – Старша на 15 років, та ще й дітей двоє. Тобі сім’ю свою створювати треба, а ти молоді роки на що хочеш витратити? На дітей чужих? Та вони тобі і дякую не скажуть.

А Сашко якось врапт в обличчі змінився, посірів, губи ниткою:

— Не смійте так про Ліду. Та там така сім’я, такі люди. Не смійте такого казати, чули?

Іллівна аж відсахнулась.

— Ти що блаженний? Теж мені кавалер? Та кому ти треба і твоя Ліда разом узяті?

А в Лідії теж доля не проста. Двоє діток з чоловіком ростили, жили душа в душу, аж тут приїхала сестра на гостину до батьків. Як то вийшло у них, що ніхто і не помітив, та поїхала сестра, а за нею і чоловік Лідії:

— Кохаю, жити без неї не можу. Прости Лідо, побажай щастя.

— Про дітей хоч не забувай. – тільки і змогла сказати. – Ти тато їхній.

Відтоді діти жили на два будинки – батьків і тітчин, і мамин. Лідія поплакала, посумувала, а жити далі треба. Вісім років уже сама собі, аж тут молодший на 15 років Сашко почав залицятись.

Не одразу прийняла, не вірила у його почуття. Та й як повіриш, як їй 37 а йому 22. Навіть серйозно не сприймала.

— Та люди засміють, ти ж мені, як син.

Відтоді і понині Сашко носить пишну бороду, що додавала років і поважності. Діти вітчима прийняли радо, та й він був із тих, що швидко знаходить спільну мову з усіма.

Ліда сувора, її діти побоювались от і йшли з печалями і радощами до Сашка.

— Ой, Лідо, – починає той, – маю таку новину що ти повинна сісти.

— Що вже наробили? – гарячкує та, – Машка, Машка вчудила? А я відчувала, відчувала, – заводилась з-пів оберту.

Сашко заспокоює, пояснює, говорить довго із жінкою своєю і вже вона ладна балакати і слухати, і вже вона до дітей добра:

— Дякуйте Сашку, що не маєте на горіхи, – буркне ввечері. Та й все на тому.

Разом із Сашком і весілля обом дітям ладнали і перших онуків діждали. Саме Сашко і доглядав свою Лідію цілих вісім років.

— Я маму до себе заберу. – каже донька Сашку одного разу. – Не гоже так, що вона лежить, а вам допомоги ніякої.

— То ж моя Лідочка, як то “заберу”? – ледь не плаче Сашко. – Важко мені, але ж то моя Лідочка. Ви краще частіше приїжджайте, бо вона вас коли бачить то веселіша стає. То тобі видається, що вона не реагує і нічого не розуміє, а я добре бачу, як вона змінюється, коли ви поруч.

— Поки Лідія жива, доти ти і потрібен їм, – переконували Сашка “доброзичливці”, – Не стане її, будеш шукати притулку, бо діти швидко дім продадуть і тебе ф-ю-і-ть, за ворота.

— Не такі як у мами, звісно. – діставала донька із сумки пакети із замороженими котлетами і голубцями, – Але думаю що мої кулінарні здібності вам смакуватимуть. Тут на зо два тижні, а потім ще привезу. Воно як довго морозиться, то не смачне, тож їжте, не шкодуйте собі.

— Доречі, дідо, – протягнув старший онук. – я маю для тебе сюрприз. З першої зарплатні придбав – і протягнув коробку із телефоном. – Ми три дні будем удома я тебе навчу ним користуватись, будем потім зідзвонюватись. Там і відео зв’язок є, тож будеш Дані його казки улюблені читати на ніч. Ти не уявляєш, як важко цього малого вереду вкласти: “Цитай, як дідо, цитай як дідо”. Та й мені по роботі часто твій досвід потрібен. Можна буду телефонувати?

Сашко посміхається і намагається з усіма поговорити, бо й скучив, і новин у них багато, та й самому сумно, а тут повна хата.

— Чули? – гомоніли люди в магазині. – Лідкині до Сашка приїхали трьома машинами. І хто він їм ,що оце їздять і їздять?

А й справді, хто ж він їм?

Автор Анна К