Наталці було десять років, коли батьки розлучилися. Вона була вражена, коли дізналася, що у батька в місті, куди він їздив працювати з їхнього села, була друга родина.

– Не було б там теж другої доньки, Мишко б не розлучився, – говорила бабуся Надя, мати Михайла, батька Наталі, – і вже третій рік їй, ну, як він її покине?

Наталя, чуючи такі слова, йшла у свою кімнату і думала зі сльозами на очах, що ту дівчинку батько не покине, а її, десятирічну Наталю – значить, вже можна кидати.

Мати спочатку теж переживала зраду чоловіка, і брехню, але, як не дивно, вже через рік вийшла заміж за старого знайомого, вдівця. Наталці від цієї зміни стало ще гірше на душі. Вона розуміла, що так треба, так буває, але почувала себе самотньою, покинутою обома батьками.

Мати була зайнята новим коханням. Наталя ж частіше жила в бабусі, де її на вулиці зазвичай чекав однокласник Сашко, її друг і вічний супутник по дорозі до школи.

Наталя знала, що Сашку вона подобається, але стійка настороженість до кохання, шлюбу, переживання, що тепло й прихильність може раптом обернутися зрадою, засіла в її голові.

Тому як не намагався Сашко показувати їй, що вона йому подобається, Наталка відмахувалася, від нього мовчала. А тим часом, до бабусі Наді іноді привозили й другу сестричку, заради якої тато пішов із першої родини.

Настя, так звали дівчинку, була гарненькою дівчинкою, і була вся в батька, як і Наталка.

– От дівок наробив, як на підбір, – по-доброму бурчала бабуся Надя, наливаючи дитині козячого молочка.

Наталя спочатку відверталася від Насті, зітхала, але потім почала гратися з нею, щоб допомогти бабусі. Проте дівчата не відчували теплих стосунків один до одного: давалася взнаки різниця у віці – вісім років. До того ж Настю привозили все рідше, а потім батько взагалі поїхав до іншого міста зі своєю родиною.

Наталя закінчила дев’ять класів і вступила на навчання, щоб не заважати матері. Так і не звикла дівчинка до вітчима.

Сашко закінчував старші класи і засмучувався, що Наталя все рідше приїжджає в село, все менше зустрічаються вони біля будинку бабуси, хоч Сашко і жив по сусідству.

А коли він пішов служити, то й не сподівався, що Наталя дочекається його.

Однак, він перед службою, все ж таки просив її:

– Ти б не поспішала заміж виходити в місті, Наталко … Знаємо ми, як поспішні шлюби закінчуються. Почекала б мене…

– Чого це мені тебе чекати, Сашко? – засміялася Наталка, – ми з тобою тільки друзі. І взагалі, звідки я знаю, що буде зі мною завтра?

Вона посміхалася, а Сашко вкотре з переживанням сприймав її слова.

Так і минула його служба. Скільки він не писав Наталі, вона відповіла тільки привітанням на його день народження. І на тому спасибі… А потім мама Сашка сказала йому, що Наталя вийшла заміж у місті й щаслива.

Сашко передчував, що так і станеться. Тому тримав себе в руках, хоч і гірко йому було через те, що дівчина, яку він любив, не розділила його почуття…

– Нічого, хлопче, – заспокоювала Наталчина бабуся Сашка, коли він повернувся додому, – і твоя доля знайдеться. Ще закохаєшся і будеш як на крилах літати. Такий симпатичний чоловік став!

Сашко кивнув головою. Він вирішив теж поїхати у місто. Так він хотів довести Наталці, що теж може і хорошу роботу знайти, і заробляти, щоб сім’ю створити. І все в нього буде гаразд!

Так налаштовували його і батьки, і рідна бабуся із дідом. І Сашко, закінчивши навчання, почав працювати у будівельній фірмі.

Справи його просувалися добре. Він винаймав квартиру, і збирав гроші, щоб побудувати на околиці міста свій будинок.

– Ми тебе повністю підтримуємо, синку, – раділи батьки, – є у нас заощадження, до твого весілля збирали. Але, якщо надумаєш будуватися, то одразу гроші віддамо. Чого їм лежати? Треба своє гніздечко, вірно все робиш.

Так Сашко став будуватися потихеньку. У вільний час і друзі допомагали, і наймав іноді майстрів, і батько з матір’ю приїжджали допомагати.

У село Сашко приїжджав тепер не часто. Але якось він приїхав на свій день народження, так захотіли мати з батьком.

– Треба й відпочивати. Посидимо і поговоримо хоч за столом. Не все ж весь час працювати…

Сашко вирішив покликати на свої посиденьки й сусідів. Пішов і до Наталчиної бабусі. Коли він зайшов до них на подвір’я, то обімлів від побаченого.

На ґанку сиділа й перебирала чорниці Наталя. Тільки не теперішня, а зовсім юна, молода, ніжна і гарна…

– Наталя… – сказав Сашко і відразу зрозумів, що помилився.

Він уже вибачався, коли дівчина розсміялася.

– Настя… Настя я! Так, ми такі схожі, що можна і сплутати. Ось тільки Наталя стала повненькою після пологів. А так – ми немов близнюки.

– Так, вони ж дочки одного батька, – сказала баба Надя, що вийшла на ґанок.

Вона обійняла Сашка:

– Ох, давно ти не приїжджав, і не заходив до мене. Скільки ж тобі вже?

– Двадцять шість, – відповів Сашко, все ще дивлячись на Настю, – а тобі скільки?

– Вісімнадцять, – усміхнулася дівчина, – недавно було…

– Приходьте до нас. Ми в саду посидимо, в альтанці. Обов’язково приходьте! – наполягав Сашко, звертаючись до Насті й бабусі.

– А що ж тобі подарувати? – запитала дівчина, – у мене і подарунка немає. Так несподівано…

– Нічого не треба. Так приходьте, по-сусідськи, по-свійськи. А потім і я до вас зазирну наступного дня на чай. Давно не сидів я у вас на кухні… Скучив. Покличте на чай з варенням? – заздалегідь напрошувався Сашко.

Настя дзвінко засміялася і згідно кивнула. Сашко пішов.

– Ох, тримайся, дівко… – сказала бабуся, – хлопець з тебе очей не зводив. Відразу ти йому сподобалася. Я так і думала.

– Чому? – здивувалася Настя.

– Час його настав одружуватися. А ось тобі зарано, якщо чесно. Хіба що… – розмірковувала бабуся і замислилась.

– Хіба що? – хотіла уточнити Настя, але бабуся пішла в будинок, щоб переодягнутися в ошатну сукню, яку так рідко вдавалося вдягнути з особливого випадку.

Компанія сиділа в саду. Сашко не зводив очей з Насті, і їй це подобалося. Незабаром вони пішли гуляти до річки, і всі люди, що залишилися, багатозначно перезирнулися. Батьки Сашка та бабуся Насті посміхалися якось тепліше, аніж раніше, наче їх тепер поєднувала одна таємна й радісна надія.

Настя повернулася додому пізно. Вже було темно, і почав накрапати дощ.

– І де ж ти так довго була, Настю? Я ж не сплю, на тебе чекаю. Вперше пішла з хлопцем і так довго… – почала виказувати внучці бабуся.

– Ох, бабусю. Ну що ти переживаєш? Це ж Сашко. Він такий…

– Та я знаю, що він хороший хлопець, інакше б усіх підняла на твої пошуки. Вірю йому як собі. Але ти дівчина, і маєш бути скромнішою, розумієш? – не заспокоювалася бабуся.

– Ні, нічого не розумію… – сказала зачарована Настя. – Немов сто років його знаю, ніби давним-давно з ним. Він розуміє мене з півслова, і я його. Так чудово, бабусю.

У селі тільки й говорили про нову закохану парочку. Сашко тепер приїжджав сюди майже щодня, вечори проводив з Настею, ночував у батьків і зранку поспішав до міста на першому автобусі.

Батькам було зрозуміло, що хлопець налаштований серйозно. А він і не приховував своїх намірів ні перед ріднею, ні перед Настею.

Дівчина ж закохалася справжнісіньким першим коханням.

Термін весілля було призначено. Наречена замовила білу сукню. І одного разу на порозі з’явилася Наталка.

– Привіт, сестричко, – посміхнулася вона, – чую, ти до весілля готуєшся?

– Так, як бачиш, – засяяла Настя, – а ви як там? Як син?

– А я ось, другим уже вагітна. Тож на весіллі у тебе бути навряд чи зможу, – Наталя, і справді, була блідою, змарніла, – Зайшла ось привітати тебе.

– Дякую, але поки що рано, – знизала плечима Настя.

– Привітати, але й попередити… – продовжила Наталя, якось криво посміхнувшись, – розумієш, колись Сашко любив мене. І думаю, що ти для нього – ніби мій образ. Ні, не подумай, що я ревную. Я ніколи не думала виходити за нього і не давала йому надії. Однак, чи не вийде так, що ти для нього – лише моя заступниця? Начебто заміна.

– Ти навіщо мені це кажеш, сестричка? – губи Насті затремтіли.

– Ні, я бажаю вам щастя, але не вийшло б потім чогось поганого. Ти маєш це знати, – відповіла Наталя, – ну, та приймай це до уваги, або не приймай, як хочеш. А я мусила тебе попередити.

– А мене попереджати не треба, – Настя встала і обличчя її вмить стало спокійним, – мені Сашко відразу ж, першого вечора про тебе все розповів. Так що я знаю, що між вами нічого зовсім не було, і тому згадувати минуле навіть нема чого. А у нас з ним – кохання. І я дякую Богові, що він послав мені такого чоловіка.

– Якого? – Усміхнулася Наталка, – ти поживи з ним спочатку, а потім і нахвалюй. А втім, мені все одно. І чого нам з тобою сваритися? На порожньому місці? У мене своя сім’я, і ​​в тебе буде своя. Щастя вам…

Наталя скоро поїхала. А Настя сиділа перед дзеркалом і розглядала себе. Бабуся здивувалася:
– Що з тобою, люба моя? Ти що, хвилюєшся перед весіллям? Не треба. Все буде гаразд.

– Я знаю. Ось тільки Наталя… Невже він вибрав мене через неї? Невже тільки… – вона встала і обійняла бабусю, пригорнувшись до неї, і витираючи сльози.

– Дурненька ти. Звичайно, спочатку його вразила подібність, тому що він давно не бачив тебе. З дитинства. Адже чоловіки закохуються в один тип жінки. І найчастіше вони схожі на його матір. Це є закон природи. А дівчатка вибирають чоловіка, який нагадує риси їх батька, – терпляче пояснювала бабуся.

Вони сіли на диван, і бабуся дістала альбом із фотографіями. Вони гортали сторінки і розглядали знімки.

– Ось, глянь. Це твій батько, Мишко мій. Нікого він нагадує тобі? Ось він молодий, як зараз ти, – бабуся тицьнула пальцем на фото.

– Точно… – видихнула Настя, – схожий! На Сашка мого схожий! І така ж усмішка, і навіть чубчик на той самий бік зачесаний. І ямочки на щоках теж є!

Дівчина засміялася.

– А ти поглянь на фото матері Сашка. Хай він тобі її покаже! Вона також нагадує тебе в юності. Ось такі справи! – засміялася бабуся.

– Ясно! Усі ми родом із одного села. А в селі майже всі – рідня, – сказала Настя, вже сміючись.

Весілля пройшло дуже душевно й радісно. Сашко відвіз дружину у місто, де вони почали жити, працювати і вже разом добудовували свій будинок.

За кілька років сім’я заїхала у новий будинок. Настя вже була вагітна первістком. З роками вона ще більше полюбила свого чоловіка, всупереч поширеній думці, що через роки кохання стихає і поступається місцем звичці бути поруч. І Сашко, відчуваючи ніжність та турботу Насті, завжди говорив батькам:

– Правильну дружину я вибрав. І дбайлива, і скромна, і гарна.

– А головне – молода! – усміхнувся його батько і поплескав сина по плечу, – бережіть один одного, синку. Бережіть кохання…

Джерело