– Чоловік мене з синами на іншу проміняв, – тихо сказала Інна на початку робочого дня.

– Ви стільки років разом! Ну і справи! Ось вже не подумав би ніхто! – колеги заговорили всі разом.

– І я не подумала б. Сергій сказав мені, що вже давно намагається розгледіти в мені жінку. І не може. Я стала для нього будь-ким: другом, матір’ю його дітей, сусідкою… Але не коханою дружиною. Тому, він просить розлучення.

– Може, ти його надто доглядала? Кажуть, так буває, коли дружина виконує роль матері, надто дбає і доглядає чоловіка.

– Ось у цьому дорікнути себе не можу. За хлопчиками хоч би хвилинку вільну мати. Я чоловіка ніколи не контролювала на кшталт: «Куди пішов?», «Коли повернешся?», «Ти поїв?». Завжди розуміла, що він доросла людина і догляду не потребує. Тут причина в іншому. Натура в нього така блудлива. Це все життя простежувалося. Просто поки заробляв мало, завжди був радий, що у нього є дружина, яка завжди підтримає і зрозуміє. Може, й тоді погулював, та тільки ретельно маскувався і незмінно повертався до родини. Та й хто його ще любитиме і чекатиме, коли в кишені грошей немає?

– Ото ніколи такого не розуміла, – заговорила бухгалтер Олена Петрівна. – Ну, хочеш ти гуляти та постійно з різними жінками спілкуватися? Гуляй собі, скільки здоров’я вистачить! Навіщо тоді одружуватися та дітей заводити?

– Мабуть, його мати такий спосіб життя не схвалила. Адже він єдиний син. Ось і довелося, як порядному, одружитися і дітьми обзавестися. Самому йому цього щастя сильно не треба було, як я зараз розумію. А з молодості я цього не бачила — любила. І в горі і в радості, як у цих клятвах. Але коли рік тому Сергієві пощастило влаштуватися на хорошу роботу і з’явилися серйозні гроші, все змінилося.

– А ми й не помітили, що ти розбагатіла в нас.

– Якщо у чоловіка з’явилися гроші, то це не означає, що вони з’явилися і в мене. Дуже вже скупа він людина.

– То сім’ї, виходить, не жарко і не холодно від його заробітків було?

– Саме так. До того ж, на новому місці колектив майже повністю із вільних жінок виявився. Ось там мій чоловік у себе і повірив: вибрав наймолодшу і зібрався зі мною розлучатися. У нього з цією молодою колегою таке кохання! Все банально: у новому забезпеченому житті «стара» дружина не потрібна. Розлюбив, але на колінах переді мною стояв.

– Вибачався?

– Ні, просив швидше розлучення йому дати. Я відпустила. Бачу, що тримати марно. Там на нього чекає нове щасливе життя, в якому можна знову почуватися молодим і закоханим. Без жодних зобов’язань щодо виховання та утримання дітей. Він радісно пурхнув. А я вже два тижні живу тільки для дітей. Так мені погано, що ні їсти, ні спати не можу. Хочу плакати, а не виходить. Ось вичитала десь, що треба проблему обговорити, щоби відпустило. Сподіваюся, хоч це допоможе. Мені ще стільки треба моїм хлопчикам дати.

– А що сини?

– Вони вже дорослі. Сказала їм, як є. Засмутилися, звісно, ​​і батька не підтримали. Та йому й не треба. Він цілком щасливий у своєму новому житті. Моє ж тепер щастя – це діти. Заради них я з усім упораюсь. Дякую, дівчата, що вислухали, — закінчила свою історію Інна.

З того часу вона справді присвятила все своє життя дітям. Після розлучення колишній чоловік не цікавився синами, обмежуючись лише сплатою обов’язкових мінімальних аліментів.

Від спільних знайомих Інна дізналася, що до офіційного шлюбу її колишній чоловік більше не вступав. Кілька років він прожив зі своєю новою коханою Світланою, яка, як виявилося, мала власну дитину від першого шлюбу. Сергій ростив пасинка, не шкодуючи грошей на нього та його матір. Так, у Світлани невдовзі з’явилася нова машина та шикарна двоповерхова дача, на якій усі вони жили цілий рік.

Жили добре, доки у чоловіка на роботі не почалися неприємності. Побачивши, що грошей Сергій став приносити все менше, Світлана швидко знайшла йому заміну. Новий молодий залицяльник Світлани сам оголосив Сергію, що на нього більше ніхто не чекає вдома:

– Твої речі ми викинули за паркан у мішках для сміття. Встигнеш, підбереш, – грізно сказав він телефоном.

– У мене там у підвалі ще човен надувний зберігається і…

– Немає в цьому домі нічого твого більше, дядьку! – вигукнув той. – Якщо тільки ризикнеш нас потурбувати, то пошкодуєш. Світлана тепер моя жінка, так що забирайся по-доброму.

Сергію було дуже гірко усвідомлювати, що він наробив: оскільки машина і дача були куплені на ім’я Світлани та її сина, відкинутому чоловікові нічого не залишалося, як повернутися у стареньку двокімнатну квартиру до своєї літньої матері.

«Інна мені все одно не пробачить. Та й дітям я що зараз скажу? Ні, краще знайду собі іншу», — вирішив Сергій.

У наступні роки він кілька разів намагався налагодити особисте життя, але не складалося. Усі потенційні невістки не подобалися його матері, характер якої з роками сильно змінився в гірший бік.

– Водити, як хочеш, води. А одружуватись і не думай! Що одна, що інша… Усі якісь вони не такі, та й ще з дітьми, – прямо заявляла Сергію його мати.

– Молоді на мене вже не дивляться, а ровесниці, звісно, ​​будуть не першої свіжості і з дітьми, — бурчав у відповідь Сергій.

Минали роки, а чоловік, який залишив свою сім’ю, так більше і не одружився. Дітей також більше не завів.

Сини Інни та її невірного чоловіка завжди були дружні між собою, як і належить братам. Сварилися вони дуже рідко, а коли це траплялося, дуже швидко мирилися. І це незважаючи на те, що характери у хлопців зовсім різні.

Олександр був старшим і дуже серйозним хлопцем, завжди намагався все робити сам і не розраховувати на допомогу оточуючих. Вчитися йому не дуже подобалося, тому після школи він влаштувався на робочу спеціальність. Потім одружився і став батьком двох дітей.

Середній брат на ім’я Михайло вирізнявся веселим характером. Йому легко давалася хімія та біологія, тому після школи він вступив до медінституту. Закохався у чарівну та скромну однокурсницю і незабаром уклав із нею шлюб. Однак ця подружня пара багато працювала і не поспішала заводити дітей.

Молодший син Інни, Павло, найбільше успадкував звички свого батька. Але, усвідомлюючи те, що не може вибрати для себе єдину дівчину, не поспішав заводити серйозні стосунки. “Мені й одному чудово живеться”, – чесно говорив він оточуючим.

Несподівано у розмірене життя братів увірвався їхній старий батько, написавши старшому таке повідомлення: «Сашко, треба серйозно поговорити. Приходь цієї суботи до мене додому і поклич братів. Йдеться про спадщину. Твій батько».

Брати, уточнивши у матері адресу, прибули у призначений день до свого батька. Вони не бачилися вже багато років і були неприємно здивовані як занедбаним станом квартири, так і  зовнішнім виглядом батька.

– Проходьте, сідайте. У ногах правди нема. У мене так точно, — скрипучим голосом повідомив синам Сергій, зітхнувши сідаючи у старе крісло.

– Давно не бачились, тату. Як поживаєш? — з напускною веселістю спитав Павло.

– Це ви живете, а я — доживаю, — похмуро сказав чоловік похилого віку. — Ось матері нещодавно не стало. Бабусі вашої.

– А ми й не знали, – сказав Олександр.

– Вона все передбачила та підготувала. Навіть грошей на цей випадок давно відклала. Тож турбувати вас не довелося. Інша річ, що поки я її доглядав, сам здоров’ям здав. Ось задумався на старості років: кому я ще можу бути потрібен? Про вас згадав. Інших дітей я не маю. Знаю, що винен перед вами. Мало часу приділяв, мало грошей сплачував. Ну, там ще мати, може, чогось поганого про мене наговорила… Тому підхід у мене виключно діловий: я тепер у цій квартирі єдиний господар, а ви — мої спадкоємці. Не кидайте вже свого старого напризволяще. Тоді кожному по одній третині дістанеться. Ну, або як домовитеся.

– Добре, тату, – відповіли брати.

Після розлучення вони дуже ображалися на свого тата. Але зараз, бачачи, який він самотній, нікому з братів не захотілося докоряти йому помилкам минулого.

Після візиту до батька брати зайшли до матері, щоб розповісти про новини. І тут вони несподівано почали сперечатися.

– Ви ж мені поступитеся своїми частинами? – спитав Олександр.

– Чого це?

– Самі розумієте: батькова квартирка маленька та в поганому стані. Багато за неї не візьмеш. А так я б із сім’єю та дітьми туди переїхав. Мені, як не крути, найпотрібніше житло.

– Стривай, у мене теж є дружина і про дитину ми думали, — заперечив Михайло. — Просто не хотіли в орендованій квартирі народжувати. А так продамо, і хоч на перший внесок із іпотеки вже потрібна нам сума буде.

– Виходить, що коли немає дружини і дітей, то й квартира не потрібна? — підвівся Павло. — Я теж маю право на свою частку. І не меншу за вашу.

– Та що ти з цією нещасною часткою робитимеш? Невже іпотеку один візьмеш? — накинулися на нього двоє братів.

– Може, й візьму. Та хоч прогуляю ці гроші! Вони мої! Навіщо я їх дарувати вам буду?! — невдоволено вигукнув Павло братам.

Інна з наростаючим занепокоєнням дивилася на те, як така дружба, що її радувала, між синами тріщала по швах.

«Вірно кажуть, що братнє любов перевіряється спадком. Ще навіть нічого не отримали, а вже майже посварилися!» — у розпачі подумала мати.

– Діти! Тихо! – вигукнула Інна. — Не засмучуйте мене своєю поведінкою. Самі кажете, що спадок цей буде маленький, особливо на трьох. Давайте тоді так: я обміняю свою трикімнатну квартиру на одну невелику, з доплатою, яку розділю порівну між вами. Тоді кожному з вас разом із батьківською часткою більша сума дістанеться. Мені вам не шкода. Тільки не сваріться!

– Ой мам, ну ти чого? – зніяковівши, сказав Сашко. – Ми знаємо, як тобі подобається тут жити. Тут вже і район, і сусіди, як рідні. Заробимо ми собі на квартири, не хвилюйся.

– Вибач, мамо. Даремно ми цю суперечку затіяли та ще й у тебе на очах, — визнав Михайло. – Не треба для нас нічого міняти.

– Навіть не думай, — підтримав братів Павло. — Колись батьківську квартиру успадкуємо і, як і все раніше, по-братському розділимо. Правда, хлопці?

– Точно. Не дозволимо спадщині нас посварити! – підтримали його брати.

У цей момент Інна розплакалася від надмірних почуттів, і сини кинулися її обіймати.