Оля чекала на чоловіка з роботи з нетерпінням. Сьогодні був перший його робочий день у місті на підприємстві. Жила молода сім’я у селі, у приватному будиночку, що дістався Олі від бабусі та діда на весілля. Самі вони переїхали до міста в однокімнатну квартиру, ближче до сина.

Оля була рада почати своє доросле життя в улюбленому будинку, де проводила всі літні канікули. До того ж вона любила тварин, природу, сад. І тільки-но народився синок, і трохи підріс, Ольга завела корову.

– Поки в декреті, навчуся сир варити, підроблятиму на молочці, зайві гроші не завадять, – говорила вона своєму Сашкові.

– Ну-ну, – посміхався чоловік, – зібралася займатися сільським господарством? Тільки ось мене в цю справу не впрягай. Я думав, що ми з тобою назбираємо грошей і продамо будинок, і в місто поїдемо, а ти…

Сашко працював на тартаку. Він, звичайно, втомлювався, і допомоги від нього Оля не отримувала. Вона сама доглядала корівку, доїла, випасала за городом, прив’язуючи до кілочка, а чистити корівник просила сусідських хлопців, розплачуючись сиром, яйцями, і трохи грошима.

– Як ти чоловіка бережеш, Олю, – казали їй сусідки, – чи він у тебе такий зайнятий, що не почистить корівник?

Оля посміхалася:

– Я хочу, щоби хлопці заробили. Якщо їм не важко, звісно.

Коли корова привела теличку, Оля залишила її в господарстві. Чоловік знову був незадоволений.

– І як ти збираєшся з двома коровами справлятися? – говорив він, – дивись, скільки сіна, корму, і догляду за ними…

– Ну, Сашко, я поки молода, а корівки самі собі на сіно заробляють, молочко наше влітку дачники розбирають, нікуди й возити молоко не треба, а взимку я на татовій старій машині в місто відвезу, а заразом там продукти купуватиму.

Оля крутилася. Молоко клієнти любили, брали і сир, хвалили сметану. Оля почала працювати вдома, тримаючи міні-ферму, через рік купила ще третю корівку, продавши телят.

– Ну, Ольго, розвернулася ти, – хвалили її мешканці села, – ферма вдома. І все одна. Дивись, бережи себе тільки. Чоловік у тебе не дуже роботящий, як видно. Молочне любить поїсти, а ти працюєш сама.

– Зате гроші в мене є. Ось і стареньку машину відремонтувала на свої доходи. Потрібно працювати. А що у селі ще робити? – Усміхалася Ольга.

Сашко бачив успіхи дружини.

– Аж надто ти організатор хороший. І сама крутишся, і ось Вітю найняла помічником. Він, хоч не гульбанить. Трохи дивний все ж таки, небалакучий.

– Усі люди зі своїми чудасіями. А де мені взяти інших працівників? Адже ти не хочеш навіть в корівник заходити…

– Досить мені дорікати. Я одразу тобі казав, що це не моє. І взагалі мені в місті треба кар’єру робити, і я завжди тобі казав, що мрію там жити. А ти вчепилася в своїх корів, так і тримаєшся за їхнє вим’я. Прибуток, звісно, ​​є. Але не жіноча це справа, та й мені вона не потрібна, — сердито відповів чоловік.

– Не треба, то не треба, а на машину тобі я вже назбирала, хай не на нову, а все ж таки твоя буде, щоб їздити тобі на роботу самостійно, – Оля обійняла Сашка.

Він промовчав, знав, що Ольга заощаджує на всьому, і збирає гроші для нього.

Через пів року їм вдалося купити стару машину в хорошому стані, і Сашко був радий. Він вихвалявся друзям, що в нього така хазяйська дружина, та й він теж добре заробляє.

Тепер Оля раділа за чоловіка. Він подобрів, дивився лагідніше, і часто порався в машині: щось перебирав, мив, протирав.

– Ну, Ольго, купила своєму іграшку, – знову казали сусідки, – ось тільки б цінував він її. А то хвалиться, а вона трудиться більше за нього. І заробляє більше.

Минуло трохи часу, і Сашко став інколи затримуватись після роботи. Оля переживала, а він до батьків у місті заїжджав, а то й зовсім залишався в них ночувати.

У Ольги в такі дні, коли чоловік не приїжджав додому, все з рук валилося. Добре, хоч Вітя приходив і працював щодня: і чистив, і доїв корів, і виводив їх на випас. Ольга переробляла молоко, продавала сир і сметану в селі, і товар, що залишився, відвозила до міста.

Вона дбала і про сина. Павлик вже навчався у школі.

Коли чутки про те, що чоловік гуляє у місті, дійшли до Олі, вона не повірила. Проте, серце стрепенулося. Вона боялася повірити, а Сашко дійсно давно був занадто холодний з нею, навіть строгий, і часом їй здавалося, що дратівливий. Він уникав розмов, посилаючись на втому, не кажучи вже про ласку.

Запитати прямо Оля ні про що його не могла. Одного разу, будучи в місті, вона після продажу молока заїхала до Сашкових батьків. Як би між іншим запитала їх: коли Сашко останній раз їх відвідував, адже ніколи йому.

– Давно не заїжджає. Тільки дзвонить, або забіжить на п’ять хвилин, і все, – щиро поскаржилася свекруха.

Оля так і сіла від почутого.

Вона зрозуміла, що її чоловік брехав, розповідаючи, що ночує у мами та батька. Ледве вийшла вона від них, сіла в машину, а перед очима туман. Зібравши всю волю, поїхала потихеньку додому. А коли Сашко повернувся з роботи знову пізніше, аніж зазвичай, Оля не витримала і розповіла, що була у свекрухи, і та їй розповіла про рідкісні візити сина. Ні про які ночівлі й не йшлося.

Сашко насупився, зітхнув, почервонів, і не став відпиратися. Того ж вечора, не дивлячись на сльози дружини, він зібрав речі і поїхав до міста.

– Стривай ти, не гарячкуй, може, якось переживемо ми це, Сашко, – плачучи, просила вона. На що він махнув рукою і сказав:

– Не до душі мені твоє хазяйство. Я там почуваю себе людиною. Сина не кину. Допомагатиму. На аліменти не подавай…

Плач Ольги чув Віктор. Він приніс у хату вечірнє молоко і допоміг процідити його і поставити в холод, і на сир у теплу піч.

Ні Ольга, ні її мовчазний і тихий працівник не промовили один одному ні слова. Синок Павлик прийшов від друга і ліг спати. Довго Оля приховувала від сина, що тато покинув їх. Все казала, що він у відрядженні, і невідомо, коли приїде. Вона і сама потай сподівалася, що ось колись відчиняться двері, і Сашко увійде і скаже: «Пробач, я зробив дурницю, давай почнемо все спочатку…»

Але чоловік не з’являвся, а коли Ольга знову відвідала свекруху, то застала жінку в сльозах. Нічого вона не спромоглася сказати про сина, тільки те, що він живе в іншої.

Про Ольгу вже говорили в селі як про покинуту. Ольга трималася, намагалася нікому не показувати своїх сліз. Якось Павлик прийшов зі школи, і не роздягаючись, сів за стіл і спитав:

– А що, тато вже не приїде до нас?

Оля стрепнулася і відповіла швидко:

– З чого ти взяв? Приїде, звісно, просто зараз він зайнятий.

– Я все знаю, мамо, – по дорослому, сказав син.

– Я зателефоную, і він приїде. До тебе, – пообіцяла Ольга.

Сашко приїхав через день. Він помітив недобрий погляд Віктора, який, як завжди, порався біля корівника, побачив, як вийшла звідти й Ольга, бліда і сумна. Павлик теж зустрів його з похмурим виразом обличчя, а коли Сашко обійняв сина, то хлопчик спитав:

– А ти назовсім поїхав від нас чи повернешся?

– Я повернуся… – пересохлими губами прошепотів Сашко. Він навіть не припускав, як важко буде порозумітися з сином. Пробувши трохи в кімнаті з Павлом, він поїхав.

Ольга дивилася на нього через тюль, ледь стримуючи сльози. Але коли вона відчула, що Павлик узяв її за руку, то одразу ж потепліло в неї на душі. Вона сказала:

– Ходімо чай пити. Я сьогодні млинців насмажила. З нашим сиром. А баба Тоня меду вчора принесла.

Йшли тижні та місяці. Олю тримали син та господарство, яке вимагало багато уваги та роботи.

– Правильно, Олечко, – підбадьорювала її сусідка баба Тоня, – нам, жінкам, ніколи розкисати. Діти, корівки, будинок. Ну, розлучились, і розлучилися. Не ви перші, не ви останні.

Частіше стали приїжджати до Олі батьки. Вони затіяли ремонт у кухні, купили онуку нові меблі в кімнату, намагалися підтримати.

Оля вже не гнівалася на чоловіка. Її спочатку охопило здивування: чим вона завинила? А потім вирішила, що не можна звинувачувати себе, а треба жити і любити сина, і свій дім, і молитися Богу.

Віктор, як і раніше, працював у Ольги. Він знав свої обов’язки, практично догляд за хазяйством був на ньому. Оля платила йому невелику зарплату, і він ще підробляв електриком на фермі.

Якось, у сумному настрої, вона спитала його:

– Слухай, Вітю, а може, я й справді недолуга? Як із боку виглядаю? Може мав рацію Сашко: продати мені треба корів і перебратися до міста?

Вона чекала на відповідь, але він мовчав. А коли Ольга подивилася на нього, то здивувалася його погляду. Він ніби благав її не говорити так.

– Ніяка ти не недолуга, що ти… – нарешті сказав він, – А хто недолугий, то це твій колишній… Така жінка, як ти, одна на тисячу.

Вона наче його вперше побачила. Сині очі, мужнє обличчя. Віктор відвів погляд убік, ніби засоромився своєї відвертості, ніби видав себе – почуття любові до Олі, що давно турбувало його, вихопилося з цими словами.

Оля посміхнулася і прошепотіла:

– Вікторе, ти що… Ти?

Він залишив вила в соломі і вийшов з подвірʼя. Більше вони не розмовляли. Але на душі в Олі просвітліло. І справа була не просто в словах підтримки від Віктора. Вона зрозуміла, що її кохають.

Це вона вже бачила у його погляді, у його щирій усмішці. Він змінився, і лише в очах його раз у раз вона читала німе запитання. Минув місяць. Оля відвозила Павлика в гості до бабусі та дідуся, до свекрухи, де він зустрічався з батьком.

Про Сашка вона більше не питала, лише подумки хотіла йому щастя. Якщо він так вирішив – піти, значить, така і її доля.

Оля як завжди працювала, доглядала сина, смачно готувала, наводила порядок в будинку.

А коли колишній чоловік приїхав під Новий рік до Павлика з подарунком, то ахнув від побаченого: будинок був у гірляндах вогнів, біля хвіртки височів смішний сніговик у солом’яному капелюсі та з носом-морквиною. З дому долинала музика.

Сашко постукав. Давно він тут не був. Майже з того самого моменту, як пішов. Тільки раз приїжджав до сина.

У хаті було чисто, ясно. Святково накритий стіл манив прикрашеними зеленню стравами. Збиралися гості, Павлик грав із друзями у кімнаті.

Оля була спокійною та ошатною.

– А ти погарнішала, – сказав Сашко і сів на табуретку, оглядаючи стіл, – здається, я не здивував Павлика, у нього стільки нових іграшок, і ремонт, і меблі нові! Балуєш ти його!

– Так він у мене єдиний. Поки що… – сказала Ольга. І тільки зараз Сашко помітив округлий животик колишньої дружини. Він витріщив очі, і не встиг навіть спитати нічого, як у хату зайшов Віктор.

Оля пішла до сина в кімнату, а Віктор кивнув Олександрові, і сів за стіл.

– Слухай, ти не знаєш, хто в Ольги з’явився? – Пошепки запитав Сашко, – вона, здається, вагітна?

– У нас буде дочка, – коротко відповів Віктор, – я сподіваюся, що ти вже йдеш? З сином можна зустрічатись і в місті, у твоїх. А сюди більше не треба. Від слова зовсім. Зрозумів?

Сашко підвівся. Зайшла Ольга з Павликом.

– Попрощайся з татом, і подякуй за гостинці.

Павлик потиснув руку батькові, і Сашко вийшов із дому. Він підійшов до машини, сів за кермо, і не одразу поїхав. Саме сьогодні він спеціально приїхав перед Новим роком: хотів повинитися перед дружиною, щоб простила його, щоб почали вони знову жити разом.

Але Ольга вразила його. Вона не тільки не дочекалася його повернення, а вже створила нову родину, і одразу завагітніла! Ось тобі й плакса, ось тобі й тихоня-роботяга. І Вітька, робітничок, теж хороший! Видивився собі дружину, нишком висидів. На все готове прийшов, в дім, у господарство, на молочко зі сметанкою… Ох, хитрий який.

Сашко повернув ключ, і поїхав у місто до матері. З коханкою у нього життя не склалося. Аж надто вимогливою виявилася вона. І гроші їй всі віддавай, і ремонт у ванній зроби, і на дачі треба працювати. Як стали разом жити – відразу змінилася жінка. Він із села від цих грядок втік, а тут у місті змушують огірки поливати… Ох, вже ці жінки…

Новий рік Сашко поїхав святкувати до батьків. І жити зібрався поки що в них.

А в будинку Ольги веселилися гості, сміялися та танцювали діти. Віктор дуже любив дружину. Вони вирішили розписатись після новорічних свят. Треба, щоб донька народилася у повній родині. Пара була дружна: разом працювали, разом приймали гостей, відвідували батьків. Віктор оберігав Олю від важкої роботи. Найважче робив тільки сам. І Оля розквітла за останні місяці з ним.

– Тільки б це був не сон, – сказала вона якось своїй матері, – ніколи я така не була щаслива, як з Віктором. Він роботу забирає з рук, береже мене як дитину, Павлику допомагає вчити уроки. За що це мені? Після такого від Сашка…

– За твою добру душу, доню, – відповіла мати, – бережіть себе. І живіть мирно. Дійшли мої молитви. Так я просила дати тобі хорошого чоловіка. Так воно й сталося.

У квітні народилася донька Світлана. І стало в будинку ще світліше, і радісніше.

Особливо був гордий Павлик, адже він тепер став старшим братом!