Сергій їхав до своїх літніх батьків з важким серцем, тому що він мав розповісти їм дуже неприємну новину.

Можна було, звісно, поки нічого й не говорити, але шила в мішку не сховаєш.

Все одно, або дружина про це розповість спеціально. Подзвонить і скаже.

Або брат із сестрою випадково при зустрічі з ними обмовляться.

Коротше кажучи, краще викласти одразу всю правду, і полегшено видихнути.

Це життя, а в ньому чого тільки не буває…

…Сергій подзвонив у двері квартири батьків. Йому відкрив батько.

Він чомусь був дуже сердитий.

– Привіт, – сказав він синові. – Добре, що ти прийшов. Заходь, давай.

– Привіт, тату, – кивнув Сергій, а в самого в голові промайнуло: – Невже їм уже хтось сказав про моє розлучення з Ніною?

– Мама вдома? – запитав він.

– Вдома, вдома, – невдоволено відповів батько. – Куди ж вона подінеться? Сидить вдома, як примхлива пані.

– Ти про що? – не зрозумів батька син. – Що з тобою, тату?

– А те зі мною, Сергію, що все досить з мене! – сказав нервово батько.

Він пішов в кімнату, і сердито сопучи, сів на диван, схрестивши на грудях натруджені руки.

Сергій поспішив за ним, але матері, яка зазвичай сиділа у кріслі зі своїм в’язанням, не побачив.

Він пішов в іншу кімнату, де побачив не менш сердиту маму, яка стояла біля вікна.

Обличчя її було темніше за хмару.

– Прийшов? – спитала вона у сина так само невдоволено. – Ти вже пішов від своєї Зіни, чи тільки збираєшся?

– А чому ти про це питаєш? – серце в Сергія стрепенулося, і він зрозумів, що зараз батьки почнуть йому виказувати.

– Тому що мені потрібно точно знати, чи ти вже винайняв квартиру, чи ні? – нервово сказала мама.

– Яку квартиру? – не зрозумів син.

– А ту, в якій ти станеш жити, коли ви розлучитесь?

– Поки що ні, – відповів Сергій. – А звідки ви знаєте, що я зібрався розлучатися?

– Знаємо, – знову похмуро сказала мама. – Значить, так, синку… Терміново шукай собі квартиру, і я поїду туди жити разом з тобою.

– Як це? – Сергій не розумів, що відбувається.

– Ні! – раптом гукнув з кімнати батько, і за мить з’явився в дверях. – З Сергієм житиму я! А ти залишайся тут! Квартира на тебе записана!

– Ні! Я тут не житиму! – примхливо вигукнула мама. – Тут скрізь твоєю впертістю чути!

– Агов… Ви чого? – Сергій по черзі дивився то на матір, то на батька. – Ви куди це збираєтесь?

– Туди ж, куди й ти! – сказав батько. – І взагалі, ти молодець, що так вчасно придумав це твоє розлучення! Ох, який ти молодець…

– Чому це я молодець?

– А тому що, я ж говорю – вчасно ти все це робиш! Бо ж ми з матір’ю теж розлучаємося!

– Що? – Сергій оторопів від такої новини, але батько, здається, не жартував.

– Все, годі! – палко сказав він. – Ти давно виріс, тож я вже нікому нічим не зобов’язаний! Тим більше, що ми з матір’ю давно набридли один одному, так само, як ви із Зіною. Тому, я піду з дому разом з тобою, і станемо ми з тобою жити – два мужики – разом.

– Я вже тобі сказала, що з сином житиму я! І від свого рішення не відступлюсь! Тобі я стала не потрібна, а синові ще знадоблюся. Бо в нього тепер дружини немає. Я хоч і стара жінка, але готувати їжу ще не розучилася. Правильно, Сергію? Ти ж любиш, як твоя мати готує?

– А я, що, готувати, чи що, не вмію?! – обурився батько. – Та я, між іншим, краще за будь-яку куховарку готую!

– Так?! – засміялася мама. – Що ти не кажеш? Це коли це ти востаннє готував? Сорок років тому?

– Ну то й що? Ми, мужики, все можемо і все вміємо! І ви, жінки, нам тепер зовсім не потрібні. Потрібні тільки – пральна машина, мікрохвильова піч, і холодильник! І чим він буде місткішим, тим краще. Бо туди можна одразу на місяць їжі закупити.

– Ти, чому сина вчиш?! – обурено вигукнула мама, і Сергій зрозумів, що ще трохи, і він від цієї сцени не витримає.

– Ану, годі! – гукнув він. – Ви що, зовсім вже? Ви до себе у паспорт гляньте! Вам скоро по вісімдесят, а ви кажете такі дурниці! Прямо, як малі діти!

– А сам! – хором вигукнули батьки. – Тобі вже скоро п’ятдесят буде, а ти все ще як дитина. І не смій сваритися! Давай, краще, вибирай, кого з нас із собою на орендовану квартиру забереш?

– А з чого ви взяли, що я зібрався йти на якусь квартиру? – вигукнув раптом Сергій. – У нас із Зіною своя квартира є.

– Як це – з чого ми взяли? – здивовано перепитала мама. – Ти ж розлучаєшся!

– Хто це вам сказав?

– Ніна. Сестра твоя. Вона сказала, ти їй зателефонував, і… Сказав.

– Нічого я не розлучаюся! – впевнено відповів Сергій. – Це я просто з нею так пожартував!

– Пожартував? Нічого собі, жарти… – батько раптом знітився. – А ми тут з матір’ю, уже на нове життя налаштувалися. Плануємо, що і як… А ти, значить, узяв, і все нам зіпсував?

– Так, Сергію… – невдоволено пробурмотіла й мама. – Недобре так жартувати… Тільки-но надихнув нас на круті зміни в житті, і раптом – на тобі… Це, виявляється, жарт… Ну, гаразд… – вона зітхнула і невдоволено подивилася на чоловіка. – Ні, так ні… Тоді, поживемо поки що разом, потерпимо ще.

Але ти, синку, май на увазі, якщо ти раптом передумаєш, і насправді розлучишся, ми вже в черзі до тебе стоїмо… Щоб разом із тобою жити. Зрозуміло?

– Зрозуміло… – похмуро кивнув син, і зрозумів, що розлучення з Зіною у нього, схоже, скасовується. – Тоді я пішов…

– Куди ти пішов? – схаменулась мама. – Ти ж, мабуть, зайшов до нас не просто так? Тебе нагодувати?

– Не треба, – похитав він невдоволено головою. – Я зайшов вас провідати… І вийшло, що не дарма. Коротше, ви припиняйте тут сваритися. Ви ж цей… Як його? Ви маєте бути прикладом для нас, дітей. А ви… Гаразд, все… Бувайте…

Щойно Сергій вийшов з квартири, як батьки одразу полегшено видихнули.

– Як гадаєш, спрацює? – через хвилину спитав чоловік у дружини.

– Та начебто, спрацювало вже… – невпевнено знизала плечима та, і сумно додала: – Тепер головне, щоб Зіна не забарилася.

– Не забариться, – зітхнув чоловік. – Ніна сказала, що це Сергій був ініціатором розлучення. Значить, він і миритиметься.

– Ну, дай Боже, дай Боже… – зітхнула дружина, взяла з комоди спиці з в’язанням, і пішла у своє улюблене крісло, займатися улюбленою справою. – А ти, давай, іди на кухню.

– Навіщо це? – здивувався чоловік.

– Так ти ж тільки-но хвалився, що готуєш краще за будь-яку куховарку. Доводь тепер.

– Гаразд… – посміхнувся чоловік. – Посмажу я тобі картопельки. Такого ти давно вже не їла. Років двадцять – це точно…

Джерело