Здавалося, що ця пара — приклад гармонії та краси. Що ж сталося? Відповідей ніхто не знав, а телефон Олександра був постійно зайнятий або взагалі поза зоною. Навіть його мама не могла пояснити ситуацію.

— Каже, що Перун пропав, — зітхала вона, маючи на увазі улюбленого собаку сина, німецьку вівчарку, яку Олександр вважав своїм найкращим другом. — Тепер він його шукає по всьому місту.

Мама була засмучена. Її серце ще раніше сумнівалося в правильності вибору сина, але вона жодного разу не натякнула на свої сумніви. Щастя сина було для неї важливішим за все.

Через чотири дні Олександр нарешті заїхав до матері. Змарнілий і виснажений, він мовчки поїв її домашніх пельменів і, трохи оговтавшись, почав розповідати:

— Пробач, мамо, що не телефонував. Я весь цей час шукав Перуна: перевірив усі притулки, розпитував людей, шукав зачіпки. Кажуть, бачили його з безхатьком. Зараз намагаюся знайти його, але він зник.

— Але, синку, чи це привід скасовувати весілля? Ти ж і сам казав, що Перун розумний, повернеться додому. А Аня? Вона ж, мабуть, дуже засмучена…

— Аня повернулася в гуртожиток. Весілля не буде, — важко зітхнув Олександр. — Ми посварилися. І знаєш, справа навіть не в тому, що вона випустила Перуна. Я сам винен, не потрібно було їй довіряти з ним гуляти.

Виявилося, що Олександр завжди довіряв прогулянки з Перуном сусідському хлопцю, старшокласнику, який добре ладнав із собакою і хотів підзаробити. Але Анна наполягла, що, оскільки вже переїхала до нього, немає сенсу платити комусь за прогулянки.

— Вона не любила його. Я це знав. І все одно повірив. Вона зателефонувала мені та між іншим сказала, що Перун втік. Я попросив її розвісити оголошення. Але потім знайшов лише два: біля під’їзду та магазину. А вона тим часом вирішила прибрати квартиру. Все перечистила, викинула його підстилку, чашку. Каже, подивись, тепер чисто і без запаху шерсті!

Олександр ледь стримував сльози. Його мама не пам’ятала, коли востаннє бачила сина таким.

Пошуки привели Олександра до місцевого безхатька. Той, притиснутий до стінки і спокусився на обіцяну винагороду, зізнався:

— Пес був, але я його сестрі в село відвіз. Вона давно хотіла доброго охоронця на подвір’я. Собаці там добре: будка тепла, ланцюг довгий, м’ясом годують. Але тепер повернути не можу. Сестра вже віддячила мені, та й гроші, що мені дала твоя дружина, теж я вже витратив.

Олександр був вражений тим, з якого несподіваного боку відкрилася правда, але вже волів про це не думати, а всі сили зосередив на пошуку нової господині Перуна. і йому таки вдалося її розшукати. Жінка не опиралася.

— Забирайте його, – сказала зі сльозами на очах. – Він не їв відтоді, як його привезли. Видно, як сильно сумує.

Зустріч пса з господарем була неймовірною. Перун одразу ожив, радісно кинувся до Олександра. Навіть жінка, яка віддавала собаку, розплакалася.

Анна спробувала пояснити свою позицію, навіть приїжджала до матері Олександра. Але її вже ніхто не слухав. Спільні знайомі й навіть сусіди почали уникати її.

Однак на цьому історія не закінчилася. Повертаючись до міста з Перуном, Олександр познайомився з дівчиною на ім’я Марта. Вона працювала волонтеркою, допомагаючи безпритульним тваринам.

— Гарний у вас пес, — сказала вона, коли Перун підійшов до неї, довірливо махаючи хвостом.

Олександр розповів їй свою історію. Марта уважно слухала й порадила, як краще впоратися з пережитим. Її турбота і спокійна впевненість не залишили Олександра байдужим.

І хоча чоловік ще оговтувався від попередніх стосунків, він бачив, що поруч із Мартою йому стає легше дихати. А Перун тепер бігав за нею не менше, ніж за своїм господарем.

Він почав проводити більше часу з Мартою. Разом вони гуляли з Перуном у парку, ділилися думками й будували нові плани.

— Думаю, доля знала, що робить, — якось сказала Марта.

Олександр усміхнувся, дивлячись, як Перун весело бігає поруч. Можливо, життя і справді подарувало йому новий шанс.