Наталі Олександрівні навіть у найгіршому сні не могло наснитися, що вона так рано залишиться без чоловіка.

Жінка щойно вийшла на пенсію, але вдома сидіти поки що не збиралася зовсім. А її чоловік до своєї пенсії, навіть не допрацював, на жаль.

І таке сталося, що пішов у засвіти будучи ще в розквіті сил, як кажуть люди.

Вже три місяці, як жінка була одна, а ніяк не могла звикнути до цього. Важко було усвідомити, що вранці не потрібно зовсім готувати сніданок на двох, що не треба поспішати після роботи додому, щоб зустріти чоловіка гарячою вечерею, адже її вдома більше ніхто не чекав.

А коли їй потрібно було прийняти якесь серйозне рішення, то в голові з’являлася думка: “Потрібно з Павлом своїм порадитися”.

Та радитися було ні з ким, на жаль. Та й поговорити ввечері по душах теж було не з ким, і готувати не було для кого. Життя вже було таким, до якого Наталя Олександрівна зовсім не могла звикнути.

Жінка, звичайно, ходила щодня на роботу, виконувала старанно свої обов’язки, розмовляла з колегами, але все це робила наче за інерцією, не розуміючи нічого і вже не мала тієї радості і задоволення від своїх дій.

Якось у п’ятницю дорогою додому жінка згадала, що вдома немає зовсім продуктів, просто зовсім нічого немає. Вона звично завернула до супермаркету, який знаходився недалечко від дому, але зупинилася біля дверей, які гостинно відчинилися перед нею, постояла з хвилину, подумала, а потім розвернулася та пішла додому.

Цього вечора вона не готувала вечерю, просто випила чай. Посиділа в темряві та й лягла спати, все важчі були її дні.

А вже наступного дня, у суботу, її розбудив вранці телефонний дзвінок.

А телефонувала їй її дочка – Оксана:

– Мамо, ти вдома зараз знаходишся? Ми з братом приїдемо до тебе десь о першій годині дня, поговорити потрібно з тобою і Руслан теж має що сказати тобі.

– Приїжджайте, діти, звісно, я чекатиму вас. Лише в мене навіть почастувати сьогодні вас нічим, – відповіла сумним голосом мати.

– Нічого, не переймайся за це, ми не голодні, – сказала дочка, навіть не запитавши матір чи їй щось потрібно купити та чи є в неї гроші на продукти взагалі.

Наталя Олександрівна встала, подивилася на годинник: була вже десята година дня.

“Давно я так довго не спала”, – подумала жінка. Потім умилася та вирішила трохи прибрати перед приходом дітей, адже в холодильнику було пусто і готувати їй не було з чого зовсім.

Оксана і Руслан прийшли рівно о першій годині дня, як і обіцяли матері.

Прийшли з порожніми руками, навіть не поцікавилися, чи матері потрібно щось.

Наталя Олександрівна зробила дітям чай, адже більше в неї нічого не було, щоб запропонувати їм. В магазин не ходила, адже сподівалася, що діти щось принесуть, адже вона їм щось несла постійно і ніколи не ходила до них з порожніми руками.

Спочатку розмова йшла на різні теми і мати думала, що діти до неї прийшли, щоб підтримати її, щоб вона одна не сумувала.

Та нарешті Руслан поставив на стіл чашку та відразу сказав:

– Мамо, ми приїхали поговорити з тобою про спадщину. За три місяці потрібно буде оформляти всі папери – кому що належить. Ми вирішили, що про це треба домовитись заздалегідь, щоб потім не гаяти часу на суперечки.

– А що в нас успадкувати є зараз, синку? – Здивувалася щиро мати. – Машина татова та гараж. Я думала й так це вам віддати.

– Навіщо нам все це віддавати? Продамо ми це все разом, а гроші на трьох поділимо – порівну щоб було, – мовив Руслан. – Ми про квартиру якраз з сестрою говоримо.

– Як про квартиру? Не розумію. Адже я зараз живу тут.

– Мамо, квартира у нас вже дуже давно приватизована на чотирьох. Частка нашого тата поділиться між нами усіма у рівних частинах. Фактично кожен із нас матиме право на одну третину. Ми з Оксаною могли б продати наші частки, але це невигідно дуже – частки коштують дуже дешево, та й покупця на них просто нереально знайти. Тому ми пропонуємо продати квартиру всю, розділити гроші на нас трьох, а там кожен купить собі те, що зможе, адже у нас з сетрою плани вже є.

– Можливо, у вас то й є. А що я зможу сама купити на ту одну третину? Кімнату в якомусь старому гуртожитку? – Запитала мати в дітей.

– Ми, мамо, тебе розуміємо дуже добре, але батько не залишив заповіту ніякого, а те, що ми тобі пропонуємо зараз – це все по нашому законодавству, на сьогоднішній день, найкраще ріщшення просто, – мовив син.

– А що ж ви не прийшли ще тоді за своїми частками, поки ваш тато живий? Побоялися? А зараз, коли я залишилася одна і немає чоловіка, щоб мене підтримати, то ви вирішили взяти свою частку за законом, бачте. Це по-людськи?

– Мамо, зрозумій, ми з дружиною платимо кредит, у всьому обмежуємося. Оксана з чоловіком на орендованій квартирі живуть, у них навіть на перший внесок на своє житло грошей немає. А ти одна у трикімнатній квартирі спокійно собі живеш. Це нормально?

– Ми з татом вам колись пропонували допомогу і допомагали чим могли, ви зараз люди дорослі, маєте сім’ї, крутіться якось трохи, як ми з татом колись, нам теж з ним важко було. Я зараз вам помічник не дуже, але завжди допоможу чим зможу.

– Мамо, ми вже все вирішили. Попереду ще маємо три місяці, ти можеш за цей час щось приглядіти собі, що зможеш собі купити на свою частку, – закінчив обговорення син.

Оксана, не підводячи на матір очей, встала та попрямувала до виходу, Руслан відразу пішов за нею.

Цієї ночі Наталя Олександрівна не спала. Вона лежала і думала, як так вийшло, що рідні діти її виганяють з її власної квартири, в яку вона з чоловіком вклала пів життя? Вона співала колискові їм, коли вони були маленькими дітьми, не спала, коли вони часто недужали, витирала їм сльози, коли їм було сумно. Та все, що вони з чоловіком завжди робили, було для них – для дітей.

А тепер вони прийшли до неї та спокійно заявили про якісь частки згідно із законом. Як після цього їй бути? У що вже вірити? На кого сподіватись та на що надіятися?

Вранці мати насилу дісталася дверей і попросила свою сусідку подзвонити в швидку. Фахівці приїхали, але матері краще не стало і її відвезли в стаціонар.

Там вона було 2 тижні. Оксана двічі за цей час відвідувала матір, але про те, що привело сюди неньку, вони не говорили, навіть не згадувала донька.

Коли мати вже була вдома, до неї прийшов Руслан.

– Мамо, я тут трохи пошукав і розізнав, що тобі можна купити. У місті нашому справді нічого окремого за ці гроші, які належатимуть тобі, не знайти, лише кімнати маленькі. Але є дуже хороші варіанти на окраїні міста. Якщо хочеш, я тебе звожу подивитись.

– Не хочу, нічого не потрібно мені, – відмовилась мати.

– А ще я нещодавно знайшов дещо у селищі – лише 15 кілометрів від міста. Туди маршрутка ходить раз на дві години, не проблема добиратися тобі. Перший варіант – пів хати. Там хата на двох господарів одна є. Дві кімнатки невеличких, маленька кухня, але подвір’я чимале, хоча невеличкий город, але тобі вистачить, ти ж у нас одна тепер. І ще є один непоганий варіант: будинок двоповерховий, квартира невеличка на першому поверсі – кімната одна та кухня, також є опалення. Туалет у будинку. Але там воду треба з колодязя носити. Але скільки тобі одній тієї вони потрібно?

– Дякую, сину, за все і твою турботу про мене, але я якось сама, – сказала мати.

Сказати вона йому то й сказала, а ось що вона потім сама робитиме, коли пройдуть два місяці і квартиру її діти виставлять на продаж, зовсім не знала. Але приймати тепер допомогу від власного сина чомусь матері більше не хотілося зовсім.

За графіком у жовтні у неї була відпустка. Мати не уявляла собі, що робитиме одна в квартирі цілих два тижні.

Вона вирішила поїхати до рідної сестри її чоловіка, яка давно її кличе до себе, бо дуже шкодує її.

І Наталі Олександрівна таки наважилася на цю гостину рештою, можна буде хоч з кимось з рідних людей порадитися, що робити в ситуації, в якій вона опинилася. Ні з ким із колег та знайомих вона пропозицію сина та доньки не обговорювала – соромно просто було самій за рідних дітей.

Мати зібралася і, нічого не сказавши дітям, поїхала до маленького містечка, де її зовиця з родиною жила.

У родичів жінка прожила лише тиждень, але за цей час, з допомогою родини, вирішилися усі її проблеми.

Повернувшись додому, вона стала готуватися до переїзду: щось із речей та меблів продавала, щось пакувала.

Коли вони набули права спадщини, все майно – квартиру велику, машину і гараж – продали майже одразу. Виявляється, Руслан давно знайшов покупців, так хотів вже гроші батьків ділити.

Мати звільнила квартиру за два тижні після того, як продали її. Напередодні цього дня вона звільнилася з роботи. Три дні прожила в подружки своєї, доки вирішила всі справи з відправленням речей своїх, а потім поїхала до сестри чоловіка.

За допомогою добрих родичів чоловіка жінка змогла в їхньому містечку купити собі маленьку однокімнатну квартиру – їй вистачило того, що вона отримала за свою одну третину від усього проданого майна, ще й заощадження в них з чоловіком були, вони усі залишилися їй, адже рахунок в банку був оформлений на неї.

Будинок, де тепер жила тепер жінка, був не новий, але охайний і в доброму стані, двір – зелений, сусіди привітні, дуже допомагали жінці в усьому. І рідня недалеко, з якою вона проводила тепер дуже багато часу.

Трохи заспокоївшись, Наталя Олександрівна стала почувати себе краще, зовиця допомогла їй ще на роботу влаштуватися туди, де працювала сама, щоб жінка мала надбавку добру до пенсії і їй легше жилося.

Оксана кілька разів дзвонила матері, питаючи, де вона купила собі житло.

– Купила, де душа підказала мені, влаштувалась добре, не хвилюйся більше за мене, живи своїм життям, – скупо відповіла матір на перше ж запитання доньки.

– Мамо, то де ж ти?

– Вас же раніше це зовсім не цікавило, як і де я житиму. Чому зараз така турбота про мене? – Запитала мати.

– Взагалі я просто хотіла б відвідати тебе, – відповіла Оксана.

– Поки що не треба. Останнього разу, коли ти відвідувала мене, я мала великі проблеми.

– Мамо, я розумію, що ти на нас з братом образилася, але нам теж треба було якось влаштовувати своє життя, – виправдовувалася дочка.

– Сподіваюся, що ви влаштуєте його добре.

Де зараз живе мати, Оксана й Руслан дізналися лише через рік, від чужих людей, адже усіх розпитували. Дзвонили їй, запитували, чи потрібна якась допомога, хотіли приїхати в гості.

Але мати подякувала за увагу до неї, від допомоги власних дітей категорично відмовилася та у гості до себе не запросила.

Так, заповіт Наталя Сергіївна таки написала, не хотіла робити минулих помилок, але ні сина, ні дочки в ньому не згадано. А хіба не вірно зробила мати?