Оце у мене в родині закрутилося – діти через гроші мої пересварилися між собою, а я ще навіть додому не доїхала. Син вважає, що гроші я йому маю віддати, бо все життя я лише своїй дочці, сестрі його допомагала. А дочка щиро переконана, шо все моє – її, бо вона навіть не уявляє, як їй жити без моєї фінансової підтримки.

Зараз я повернулася з Італії, де була на заробітках трохи більше 7-ми років. Привезла доволі велику суму, за яку збираюся купити собі квартиру, але мої діти як про це дізналися, то вирішили, що мені квартири не треба, а у них є свої плани на ці гроші.

– Мамо, я за все життя не отримав від тебе жодної підтримки. Тобі не здається, що це не зовсім справедливо виходить? – картає мене син Максим.

– У Максима і так все є, він добре живе, на відміну від мене. Допомагати треба тому, хто цього потребує, – переконливо наводить аргументи донька.

Я ще й на поріг хати не ступила, а між ними вже почалися суперечки, хто більше від мене отримав, і кому зараз я маю допомогти.

Мені 60 років. Сину моєму 39, а доньці 35. Вони росли практично без мене, бо я постійно кудись їздила, аби грошей заробити.

Чоловік пішов до іншої, коли діти ще в школу ходили. Ми тоді не жили, а виживали, от я і стала по заробітках мотатися. А маму свою з села перевезла до дітей, щоб вона за ними дивилася.

Першою країною, в яку я поїхала, була Франція. Туди мене одна добра знайома забрала.

Я там не на Ейфелеву вежу і Єлисейські поля дивилася, а працювала важко. До речі, робота у Парижі для мене була надто складною, я там добряче своє здоров’я втратила.

У Франції я прибирала квартири, які здавалися подобово, працювала я з великою кількістю побутових хімікатів, і це негативно позначилося на моєму самопочутті.

Приїхала я додому. Мама назад в село повернулася. А донька заміж вийшла, двоє маленьких дітей. Я стала такою собі і дімробітницею, і нянькою для них усіх.

З дітьми сиділа, їсти варила, в квартирі прибирала, одним словом, робила купу роботи, за яку мені не те, що не платили, а й навіть дякую не казали.

Допомагала я лише доньці, бо Максим вивчився, став сам непогано заробляти, навіть квартиру собі сам придбав. І я вважала це нормальним, він чоловік і має сам заробляти, ще й мені допомагати.

Життя з донькою було нелегким, роботи завжди було багато, та й всі на купі – місця мало.

Поскаржилася я якось на життя одній своїй знайомій, а вона мені запропонувала з нею в Італію їхати, переконувала, що там специфіка роботи інша, ніж у Франції, і що я справлюся.

Почувала я себе вже краще, тому поїхала. Подруга правду казала – в Італії легше ту саму тисячу євро заробити. Я стала доглядати одного літнього італійця Роберто, він був дуже хорошим як людина, я його як батька сприймала.

Саме він мені і порадив купити собі квартиру.

– З ким житимеш, Маріє, коли повернешся? Сама ж кажеш, що в селі хата стара, в доньки місця мало, а у сина з невісткою теж не найкращий варіант, – сказав мені якось Федеріко. – Тому, моя тобі порада – купи собі квартиру.

Над його словами я серйозно задумалася, і зрозуміла, що мені і справді про себе треба подумати, де я житиму. Тому я його послухала, і зробила все так, як він порадив – стала відкладати собі гроші на квартиру.

Відкладала я довго, 7 років, бо дочці весь цей час половину своєї зарплати висилала, адже у неї двоє дітей, і вона без мене не справилася б.

Коли я вирішила додому їхати, і сказала, що гроші на квартиру маю, то діти відразу свої плани і мрії вирішили реалізувати. Вперше за весь час син впом’янувся про те, що він теж моя дитина.

Максим вважає, що я постійно лише доньці допомагала, то гроші на квартиру я йому маю дати.

А донька навіть думати не хоче, що гроші не їй дістануться, бо вона планує більше житло купувати, і грошей не вистачає.

– Мамо, у мене діти. Мені квартира більша потрібна. А в Максима і без твоєї допомоги все добре, – наполягає донька.

– Це не справедливо. Один раз можна і мені допомогти, – син не відступає теж.

Я зайшла додому, кажу – давайте, діти, спочатку повечеряємо, а потім будемо думати.

За вечерею була доволі напружена атмосфера. Діти чекали, що ж я вирішу.

– Ображайтеся на мене, чи не ображайтеся, але я квартиру собі купую, – кажу. – Тобі, донечко, я цю квартиру залишаю. А тобі, сину, в селі хату і город відписую. Колись продаш і матимеш гроші.

Пішли від мене діти дуже розчаровані. Але я вважаю, що прийняла правильне рішення.

А що ви думаєте? Я правильно роблю?