– Що це таке? Мамо, ну не можна так на всьому економити. У тебе ж гроші є, – я дивилася на кошик з продуктами і не могла зрозуміти, чому мама так дивно себе поводить.

Маму я зустріла в супермаркеті. Я забігла туди в обідню перерву і побачила, що мама там робить закупки. Я подивилася на ті продукти, які мама поклала в кошик, і мені плакати хотілося. Усе найдешевше. Замість того, щоб купити собі шматок м’яса, вона взяла якісь шийки, замість масла – маргарин, і кілька штук найдешевших яблук.

– Мамо, це нікуди не годиться. У тебе ж гроші є, чому ти економиш на собі і на своєму здоров’ї?

– Які гроші? Ти бачила, яка у мене пенсія, навіть 3 тисячі нема, – скаржиться мама.

Я промовчала. Я ж точно знаю, що у мами є відкладено кілька тисяч євро. Тільки от на що вона ці гроші береже – мені не зрозуміло.

Я запропонувала їй, щоб вона вибрала все, що треба, я оплачу, та мама стала активно відмовлятися, мовляв, їй і цього вистачить.

Мамі моїй 65 років, вона пенсіонерка. Я працюю, і заробляю непогано, тож готова мамі купити все, що треба, принаймні з продуктів, бо вважаю, що харчування має бути якісним. Та мама і мене не хоче обтяжувати, і свої гроші витрачати не хоче. Якась у неї “психологія бідності”, чи як це назвати.

Я знаю, що мама моя прожила нелегке життя. Вона народилася в багатодітній родині, була наймолодшою дитиною, і розповідала, що ходила постійно в обносках із старших сестер, першу нову річ з одягу вона купила собі сама, коли пішла працювати.

Освіти у мами не було, вона все життя працювала на заводі. Зарплата там була невелика, тато мій теж на тому ж заводі працював, тому ми жили дуже скромно.

Мені батьки намагалися дати все необхідне, у мене були гарні речі, іграшки, харчування відповідне, навіть про мою освіту батьки подбали. Але на собі вони економили дуже, я це зрозуміла лише тоді, коли підросла.

Тата мого рано не стало, я школу тоді закінчувала. Мама рано залишилася вдовою. Вона розуміла, що в цьому житті може покладатися лише на себе.

А коли завод, на якому мама працювала, розпався, вона вирішила їхати за кордон на заробітки. Поїхала в Іспанію, і була там майже 10 років. Потім у мами почалися проблеми із здоров’ям, і вона була змушена повернутися додому.

Але за цей час мама квартиру купила, і відразу подарувала її мені. Тож я заміж вийшла і пішла жити у своє. Я і сама непогано заробляю, ремонт, наприклад, я сама зробила за свої кошти, але на квартиру без маминої допомоги я б ще довго збирала. Тому я дуже вдячна мамі за це.

Решту грошей, які мама заробила, а це точно кілька тисяч євро, мама береже на чорний день і не витрачає звідти жодної 50 єврової купюри, навіть якщо дуже треба.

– Витягати звідти легко, а потім як назад поставити? – аргументує мама.

– А навіщо тобі гроші, які просто лежать у шухляді? – питаю.

– Хай будуть, вони їсти не просять, – вперто твердить мама.

Переконати її в чомусь іншому практично неможливо. Я пробую їй пояснити, що життя одне і треба жити тут і зараз, але вона мене наче не чує.

Комуналку за її квартиру щомісяця сплачую я, вважаю це своїм обов’язком, особливо після того, як мама мені квартиру забезпечила. Від цього мама не відмовляється. Свою пенсію вона витрачає на продукти. Але я розумію, що цього мало, тому пропоную, або щоб вона брала гроші із сховку, або свою допомогу.

Але мама відмовляється це робити, ще й мене звинувачує, що я не вмію копійку берегти.

– Ти дожила до 40 років, а не маєш відкладеної жодної гривні. Як так можна? А якщо щось трапиться, що будеш робити?

Я і справді витрачаю під нуль майже все, що заробляю. Але я хочу добре харчуватися, і хочу гарно одягатися. А коли жити, як не зараз?

І мамі я готова допомогти, та вона постійно відмовляється, не хоче приймати мою допомогу. А мені прикро дивитися, як моя мама в магазині купує лише все найдешевше і по акціях. Вона звикла все життя на собі економити, і навіть зараз, коли є можливість, вона не може відмовитися від цієї звички.

Поясніть, що це таке, і як мені переконати маму хоч зараз пожити трохи для себе? Чи я вже в цьому випадку нічого не зможу зробити?

Джерело