— Мамо, здогадайся, що у мене за спиною? — Микита сховав руки, з піднесеним настроєм підійшовши до матері.

— Не маю й гадки, — знизала плечима Ольга Федорівна. — У тебе завжди якісь несподіванки.

— Згадай! Пам’ятаєш, як ти хотіла поїхати до санаторію? — посміхнувся син, наче натякаючи.

— Так! — очі жінки блиснули від несподіваної надії. Невже це саме те, чого вона так давно чекала?

— А ось і сюрприз! — Микита урочисто дістав три авіаквитки. — Це навіть краще за будь-який санаторій!

— Що це? — здивовано перепитала Ольга Федорівна, уважно розглядаючи квитки, які їй передав син.

— Тут же все написано, мамо! Ми з Танею їдемо на море. І ти їдеш із нами. На цілих два тижні!

— Як це? Але ж я зовсім нічого не планувала, — спантеличено відповіла жінка.

— А що тут планувати? Ти ж пенсіонерка, часу в тебе вдосталь, а пенсія якраз прийде перед від’їздом. Ніяких котів чи квітів, які треба доглядати. Зібрала речі — і вперед на відпочинок!

— А де ми будемо жити? У готелі чи в санаторії? Це, мабуть, дуже дорого? — стривожено перепитала вона.

— Готелі? Санаторій? Мамо, це все для людей похилого віку! — засміявся Микита. — Ми орендували затишний будиночок біля самого моря. Захочемо — підемо купатися, захочемо — відпочинемо в затінку.

Син поїхав, залишивши Ольгу Федорівну наодинці зі своїми думками. З одного боку, їй давно хотілося побачити море, а з іншого — вона сумнівалася, чи зможе відпочивати в компанії сина та невістки.

Початок подорожі

Три дні промайнули як мить. Ольга Федорівна придбала новий сарафан, босоніжки та легкий капелюх. Вона навіть дістала з шафи старий купальник, який роками чекав свого часу.

У день вильоту зателефонував Микита:

— Мамо, ти зможеш сама доїхати до аеропорту? Нам далеко тебе забирати.

— Серйозно? Невже дорога обійдеться вам дорожче, ніж мені автобус? — здивувалася Ольга Федорівна, але сперечатися не стала, щоб не зіпсувати початок поїздки.

В аеропорту вона ледве знайшла сина з Танею. Вони сиділи в кафе й навіть не подумали зустріти її біля входу.

— Микито, чому ти мене не зустрів? Я востаннє була в аеропорту років двадцять тому!

— Ну ти ж не загубилася, мамо, — безтурботно відповів син.

— Доброго дня, Ольго Федорівно, — невістка недбало подивилася на її валізу. — Ви взяли речі, ніби їдете жити місяць.

— Я взяла лише найнеобхідніше, — спокійно відповіла Ольга Федорівна.

Курортні враження

Курорт зустрів їх теплим сонцем і шумом хвиль. Будиночок виявився компактним і затишним, а море — зовсім поруч.

— Треба ж, тут навіть кухня є! — здивувалася Ольга Федорівна, уважно оглядаючи обладнання.

Її кімната була невеликою, але достатньо комфортною для відпочинку. Жінка ще не знала, які сюрпризи підготував для неї цей відпочинок, але відчувала, що їх буде чимало.

— Ми ж саме тому і взяли будинок із кухнею, — підхопив Микита, підморгнувши дружині. — Гаразд, мамо, ми з Танею на пляж. Сходимо подивимося, як там. А ти поки що щось приготуєш перекусити. Ми ж усі з дороги, голодні.

— Е-е-е, синку, а де я маю взяти продукти? — розгублено перепитала Ольга Федорівна, не очікуючи такого завдання.

— Це ми теж передбачили, — сказав Микита, підводячи матір до вікна. — Бачиш магазин? Усе поруч, наче й нікуди не виїжджали.

— Ольго Федорівно, ось тут посуд, — додала Тетяна, відкриваючи одну зі шафок і демонструючи каструлі та сковорідки.

Молоді швидко зібралися й уже за п’ять хвилин залишили будинок. У хаті стало тихо. Ольга зітхнула й вирушила в магазин.

Перший день на кухні

Через пів години, повернувшись із покупками, вона одразу взялася до приготування обіду. До повернення Микити й Тетяни все вже було готове.

— Ого, як тут пахне! Просто як удома! — задоволено вигукнув син, потираючи руки. — Ми з Танею такі голодні, що з’їли б слона.

— Ну як вам там, на морі? — запитала Ольга Федорівна, дивлячись, як молоді уплітають її страви.

— Та нічого особливого. Море як море, — байдуже відповіла Тетяна. — Людей — як оселедців у банці, яблуку ніде впасти. А ці продавці з їхньою «гарячою кукурудзою, вареними раками й в’яленою рибою» вже дратують! — передражнила вона, сміючись.

Свекруха тихо засміялася разом із нею. Але всередині їй усе одно дуже хотілося самій побачити все це: море, шум, людей, і навіть купити качан гарячої кукурудзи й натерти його сіллю.

— Напевно, зранку краще йти, поки ще небагато людей, — припустила Ольга Федорівна.

Микита й Тетяна переглянулися, але нічого не відповіли.

Другий ранок: пляж відкладається

Наступного дня Ольга Федорівна прокинулася раніше за всіх. Вона швидко приготувала простий сніданок, закип’ятила чайник і почала збирати речі для пляжу. Склала рушник, капелюх і сонцезахисні окуляри, але до кімнати заглянув Микита.

— Мамо, а ти куди це зібралася? — здивовано запитав він.

— Як це куди? На пляж, звісно, — відповіла вона.

— А обід хто готуватиме? Ми все доїмо, повернемося, а що потім? Голодати? — роздратовано промовив син.

— Синку, але ж я приїхала не для того, щоб біля плити стояти, а щоб відпочивати! — трохи розгублено відповіла Ольга Федорівна.

— А від чого ти втомилася? Ти ж на пенсії. Не працюєш, онуків у тебе поки що немає. А ми весь рік працюємо, утомлюємося. І тепер ще й біля плити стояти? Коли ж нам відпочивати? — продовжив Микита.

— Микито, я тільки трохи побуду на пляжі, а потім приготую обід, — виправдовувалася мати. — А раптом погода зміниться?

— Тут завжди гарна погода. Спочатку приготуй обід, а потім уже вирушай на своє море, — різко відповів син.

«Може, він і правий? Що я там не бачила, на тому пляжі? А діти дійсно втомилися, їм треба відпочити», — подумала Ольга Федорівна, ховаючи пляжну сумку в шафу. — «Та й у моєму віці шкідливо довго на сонці перебувати».

Похід за продуктами

Після того як Микита й Тетяна поснідали й вирушили на пляж, Ольга Федорівна пішла до магазину. Вона знову купила продукти, і її пенсія почала танути.

— Ще кілька таких походів, і на рахунку буде порожньо, — зітхнула вона. — Треба попросити в них грошей хоч на продукти.

Микита й Тетяна повернулися до обіду. І, як завжди, усе вже чекало на столі.

— Оце я наївся! — задоволено промовив син, поплескавши себе по животу. — Таню, може, увечері прогуляємося на набережну?

— Звісно! — радісно підтримала дружина. — Не сидіти ж увесь вечір у будинку!

— Я теж піду з вами, мабуть, — зауважила Ольга Федорівна, прибираючи зі столу порожні тарілки.

— Що? А вечерю хто готуватиме? — насупився Микита. — Після прогулянки завжди хочеться поїсти.

— Так, може, підемо в кафе? Там можна спокійно повечеряти, — запропонувала Ольга Федорівна, — бо зовсім не хочеться весь день біля плити стояти.

Син із невісткою перезирнулися.

— Гарна ідея! — зраділа Тетяна. — Тут недалеко є кафе, хвалять за смачні шашлики. Можемо туди сходити.

Утрьох вони прогулялися набережною, помилувалися роботами вуличних художників, послухали музикантів і зайшли до кафе.

Шашлики дійсно виявилися смачними. Вечеря проходила у приємній атмосфері, доки не принесли рахунок. Микита передав його матері, здивувавши її.

— Мамо, це ж ви нас запросили, — заявила Тетяна з посмішкою. — Отже, платіть. Це була ваша ідея.

Ольга Федорівна спочатку розгубилася, але нічого не сказала. Вона мовчки приклала карту до термінала, хоча відчувала, як у неї піднімається тиск.

— До речі, синку, ви б мені хоч грошей на продукти залишили, — не втрималася вона.

— Мамо, ви серйозно? — Микита навіть посміхнувся від подиву. — Ми купили вам квитки, оплатили житло, ще й за їжу маємо платити? Непогано ви влаштувалися!

Тетяна мовчки підтримувала чоловіка своїм виглядом.

Ольга Федорівна відчула, як її облили холодною водою. Вона не очікувала, що її запросять на відпочинок лише для того, щоб вона виконувала роль кухарки. Ночами вона працювала на трьох роботах, щоб виростити сина, а тепер…

Вислухавши докори сина й мовчазну згоду невістки, вона зачинилася в кімнаті. Лежачи на ліжку, вона не стримувала сліз.

«Виховала невдячного нахабу!» — думала Ольга Федорівна. — «Ну ні, я сюди не для цього приїхала. Нехай самі готують і розбираються!».

Рішення змінити ситуацію

Зранку, дочекавшись, поки син із невісткою підуть, Ольга Федорівна одягнула нову сукню, босоніжки й капелюх. Подивившись у дзеркало, вона критично зітхнула.

— Бліда, як поганка, — сказала вона. — Але що ж, зійде!

Вона вийшла на вулицю й почала розглядати будинки. На багатьох дверях висіли таблички: «Місць немає». Ольга вже майже втратила надію, аж поки побачила, як із одного будинку виходила дівчина з валізою.

— Пробачте, — звернулася Ольга до господині, яка проводжала гостю. — У вас немає кімнати для оренди на тиждень?

— Є, звісно! — радо відповіла жінка. — Якраз ця звільнилася. Ще й пляж зовсім поруч.

Ольга Федорівна одразу повернулася до будиночка, зібрала речі й залишила записку: «Поїхала додому. Дякую за «відпочинок»!».

Її нове житло було навіть затишнішим, ніж те, що вона ділила з сином і невісткою.

Новий знайомий

У цьому будинку проживали й інші гості, серед яких був вахтовик із півночі на ім’я Віктор. Як тільки він побачив Ольгу, відразу підійшов.

— Пробачте, маю сміливу пропозицію, — усміхнувся він. — Чи не хотіли б ви скласти мені компанію? Я тут сам, не люблю самотності. Погуляємо, підемо на екскурсії чи на пляж. Що скажете?

Ольга трохи здивувалася, але кивнула. Вона зрозуміла: саме час відпочити по-справжньому.

Чоловік виявився чудовим співрозмовником із гарним почуттям гумору. Він був одного віку з нею, вдівцем, заможним і щедрим. Віктор працював вахтами на півночі й звик частину відпустки проводити на півдні. Однак санаторії та готелі не любив — надавав перевагу затишним приватним будинкам.

— Терпіти не можу санаторіїв, — зізнався він. — Мене дратує, коли навколо мурашник із людей. А от такі будиночки — саме те, що треба.

Вони разом провели незабутні дні, відвідавши всі можливі екскурсії: теплоходні, автобусні та пішохідні. На пляж ходили лише вранці, поки ще не було спеки. Завдяки цьому Ольга здобула гарний рівний загар і навіть ніби помолодшала.

Тим часом телефон Ольги не замовкав. Микита та Тетяна не переставали їй дзвонити, скаржачись і звинувачуючи її в тому, що вона «зіпсувала їм відпустку». Спочатку Ольга Федорівна намагалася відповідати, але після чергової хвилі докорів просто вимкнула телефон.

Без свекрухи Тетяні довелося самій вставати до плити, готуючи сніданки, обіди та вечері. Це викликало напруження у стосунках між подружжям. Микита вважав за краще проводити час на пляжі, залишаючи дружину на кухні.

— Що я маю, весь день дивитися, як ти тут із каструлями вовтузишся? — огризнувся він, коли Тетяна спробувала висловити своє невдоволення. Урешті-решт, вони вирішили вечеряти в кафе, снідати вдома, а обід просто пропускати.

Відпустка не виправдала очікувань. Микита й Тетяна поверталися додому роздратованими та невдоволеними. Вони витратили більше грошей, ніж розраховували, і зрозуміли, що вибір напівпансіону чи санаторію був би кращим рішенням.

Однак справжній шок очікував їх в аеропорту. Вони побачили Ольгу Федорівну — засмаглу, свіжу, усміхнену й сповнену життя. Вона йшла під руку з Віктором, який проводжав її на літак.

— Олю, а можна, я приїду до вас? — несподівано запитав Віктор, лагідно беручи її за руки. — Нічого поганого! Просто прогулянки, екскурсії, кафе чи ресторан.

Обоє розсміялися. Віктор поцілував Ольгу в щоку, а вона, весело усміхаючись, пройшла на посадку. Водночас її син і невістка залишилися стояти осторонь із розгубленими обличчями та відкритими ротами.