Ця можливість була її мрією з першого курсу. Тепер залишалося тільки отримати обіцяні гроші від дідусевої спадщини та розпочинати новий розділ свого життя.

— Мамо, тату, можемо поговорити? — Рита обережно зазирнула до вітальні, де батьки дивилися телевізор.

— Звичайно, дочко, заходь, — відповів батько, не відриваючи очей від екрану.

Рита сіла на диван навпроти батьків і глибоко зітхнула.

— Я отримала запрошення на стажування у Лондоні. Це велика честь і я дуже хочу поїхати. Мені потрібні гроші, які дідусь залишив мені у спадок. Ви казали, що я зможу їх отримати після закінчення університету.

Мама і тато переглянулися, і в кімнаті зависла напруга.

— Дочко, річ у тому, що гроші ми вже віддали твоєму братові, — почала мама, опускаючи очі.

Рита відчула, як її серце завмерло.

— Що? Як ви могли віддати гроші? Їх же мені обіцяли! — обурено вигукнула Рита.

— Заспокойся, дочко, – суворо сказав батько. — Твій брат мав серйозні проблеми, йому потрібна була допомога.

— Проблеми? А як же мої плани? Я на ці гроші розраховувала! — Рита не могла стримати сліз.

— Ти егоїстка, – раптом різко сказала мама. — Думаєш лише про себе. Брату потрібна була допомога, і ми зробили те, що мали.

— Егоїстка? Я? Це подарунок, який дідусь залишив мені! — Рита не вірила своїм вухам.

— Ти не маєш права так говорити, — мама встала і гордо подивилася на дочку. — Якщо ти хочеш їхати за кордон, то зароби на це сама. Спадщину на дурниці витрачати не будемо.

Рита була в шоці. Вона чекала підтримки, розуміння, але натомість отримала звинувачення та відмову.

— Ви вибираєте брата, його проблеми, а не мої мрії? — тихо спитала вона, намагаючись стримати ридання.

— Ми не обираємо нікого, — твердо сказав батько. — Просто допомогли тому, кому допомога була потрібна.

— Але це несправедливо, – прошепотіла Рита, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.

— Життя взагалі несправедливе, — зітхнула мама. – Звикай.

Рита не знала, що сказати. Вона встала і вийшла з кімнати, почуваючи себе зрадженою та розчарованою. Все, про що вона мріяла, звалилося раптово. Вона розуміла, що тепер їй доведеться боротися за свою мрію, без підтримки сім’ї.

Вийшовши надвір, вона глибоко вдихнула свіже повітря і вирішила, що не здасться. Як би важко не було, вона досягне свого.

Проходячи по знайомих вуличках свого рідного міста, Рита поринала у спогади про своє дитинство та юність. Вона завжди відчувала, що її брат був у пріоритеті у батьків. Він отримував усе найкраще, а вона залишалася в тіні, непомічена та невизнана.

Вона не розуміла, чому її братові купують нові іграшки, а їй дістаються лише його старі. Але з віком це почало здаватися їй несправедливим.

— Пам’ятаєш, як ми з братом ходили до школи? — спитала Рита у своєї подруги Маші, з якою зустрілася у парку. Вони сиділи на лавці і їли морозиво.

— Звісно, ​​пам’ятаю, — відповіла Маша. — Він завжди був таким важливим на своєму новенькому велосипеді. А ти все пішки та пішки.

— Так, йому подарували велосипед на закінчення початкової школи, – сумно посміхнулася Рита. – А мені нічого. Просто тому, що я була другою дитиною.

— Це так несправедливо, — похитала головою Маша. — Ти завжди була такою розумницею. І вступила до університету на бюджет.

— Вчинила, — зітхнула Ріта. — І навіть тоді ніхто не зрадів. Тато сказав, що мистецтвознавство – нікчемна спеціальність. Не те що юриспруденція у брата.

Рита згадала той день, коли вона повідомила батьків про вступ. Вона була така горда і щаслива, але її радість швидко зникла, коли побачила, що батьки навіть не спромоглися її привітати.

— Це жахливо, – погодилася Маша. — Ти не заслуговувала на таке ставлення.

— Я намагалася не звертати на це уваги, – зізналася Рита. — Але щоразу, коли щось важливе відбувалося у моєму житті, я відчувала, що для них це не має значення. Начебто я просто доповнення до їхнього ідеального сина.

Рита згадала, як брат зв’язався із поганою компанією. Тоді батьки були повністю захоплені його проблемами, і вона залишилася одна, без підтримки. Її брат отримав всю увагу та турботу, навіть коли почав пити та вилетів з університету. А Рита, хоч і намагалася щосили, не отримала нічого.

— Вони завжди допомагали йому, – тихо сказала Рита. — А я… я завжди справлялася сама.

— Але ж ти молодець, — спробувала підбадьорити її Маша. — Ти сильна. І ти обов’язково досягнеш свого.

— Сподіваюся, — зітхнула Ріта. — Тільки іноді здається, що це нереально. Але я не здамся. Я обов’язково поїду на це стажування, хоч би чого це мені коштувало.

— Ти впораєшся, – впевнено сказала Маша. — Я в тебе вірю.

Рита посміхнулася. Її подруга завжди була поряд, підтримувала у скрутні моменти. І зараз, коли Рита почувала себе відданою та самотньою, Маша була для неї справжнім порятунком.

— Дякую, Маша, – щиро сказала Рита. — Без тебе я, мабуть, уже здалася б.

— Ніколи не здавайся, Рито, — посміхнулася Маша. — Ти заслуговуєш на найкраще.

Андрій, старший брат Рити, знав, що батьки зроблять йому все. З дитинства він звик бути в центрі уваги, отримувати все найкраще і не замислюватись про наслідки своїх вчинків.

Він був їхнім золотим хлопчиком, їхньою гордістю та радістю. Але з віком ця увага перетворилася на безмежну опіку, яка, зрештою, зіграла з ним злий жарт.

Андрій сидів у своїй кімнаті та переглядав телефон. Повідомлення від друзів, запрошення на вечірки, фотографії з минулих гулянок. Все це було частиною його життя, яке він збудував на гроші батьків.

— Андрюша, що ти будеш на вечерю? — спитала мама, заглядаючи до його кімнати.

— Не знаю, ма. Щось смачне, — ліниво відповів Андрій, не відриваючи очей від екрану.

Він давно звик до того, що мама піклується про все. Вона готувала, прибирала, давала гроші, коли він їх просив. Вона була його рятівним колом у всіх ситуаціях. Навіть коли він почав випивати та зв’язуватися з поганою компанією, вона завжди знаходила виправдання його поведінці.

— Ма, мені потрібні гроші я вчора заборгував у барі, — сказав Андрій, коли мама увійшла до його кімнати.

— Знову? Синку, ти вже стільки грошей витратив за цей місяць… – почала вона, але Андрій перебив її.

— Ну, ма, будь ласка. Це важливо. Я ж твій син, ти повинна допомагати мені, — він усміхнувся своєю чарівною усмішкою.

Мама зітхнула і дістала гаманець.

— Гаразд, тільки востаннє. Обіцяй, що більше не будеш так багато витрачати, — сказала вона, простягаючи йому гроші.

— Обіцяю, — легко збрехав Андрій, ховаючи гроші в кишеню.

Він знав, що мати завжди дасть йому все, що він попросить. Вона не могла йому відмовити, хоч би як важко це було для сім’ї.

Але його життя почало руйнуватися, коли він зв’язався з групою хлопців, які захоплювалися не тільки алкоголем, а й чим важчим. Андрій почав пропускати заняття в університеті і, зрештою, вилетів із нього. Батьки були в шоці, але продовжували підтримувати його, сподіваючись, що він виправиться.

— Синку, ти мусиш узяти себе в руки, — казав батько, намагаючись виправити Андрія. — Ми не можемо постійно витягувати тебе з колотнеч.

— Я знаю, тату, — кивав Андрій, не вірячи жодному своєму слову.

Він продовжував жити своїм безтурботним життям, поки весь цей розгул не привів його до логічного фіналу – він опинився у лікарні для залежних. Його поведінка стала нестерпною, і батьки вирішили, що єдиний вихід — це госпіталізація.

— Як ти міг до цього дійти? — плакала мама, коли привезла його до лікарні.

— Ма, я не хотів. Просто так вийшло, — виправдовувався Андрій, розуміючи, що його слова нічого не означають.

Він провів у лікарні кілька місяців, намагаючись упоратися зі своїми проблемами. Але навіть там він продовжував маніпулювати батьками, вимагаючи гроші на різні потреби.

— Ма, мені потрібні гроші на книги, — казав він телефоном.

— Книги? У лікарні? — дивувалася мама, але все одно надсилала йому гроші.

Андрій знав, що батьки ніколи не перестануть його підтримувати, хоч би як важко їм було. Він звик до цього і не збирався нічого міняти. Його життя було побудовано на їхній турботі та любові, яку він безжально використовував у своїх інтересах.

Але щось змінилося в ньому, коли він дізнався, що гроші, які батьки витратили на його лікування, обіцяли Риті. Він не очікував, що його сестра, завжди тиха і непомітна, буде так сильно потребувати цих грошей. Це викликало в нього почуття провини, яке він не міг ігнорувати.

— Може, час щось міняти, — подумав він одного разу, лежачи на ліжку в лікарні. — Може, час почати жити по-іншому.

Ця думка не давала йому спокою. Він знав, що не зможе повернути гроші Риті, але міг спробувати змінити своє життя і перестати бути тягарем.

Після сварки з батьками Рита усвідомила, що має бути довгий і важкий шлях. Вона зрозуміла, що знайти роботу нелегко, особливо без підтримки сім’ї. Але її мрія про стажування в Лондоні була надто важливою, щоб здаватися.

Рита почала шукати роботу. Вона розіслала резюме у всі можливі галереї, музеї та культурні центри міста. Але щоразу отримувала відмову. Недолік досвіду, нестабільна економічна ситуація, і, звичайно, її спеціальність, яку багато хто вважав непрактичною.

— Не впадай у відчай, — підтримувала її Маша. – Ти знайдеш свою нагоду. Головне не здаватись.

Рита намагалася триматися, але кожна відмова підточувала її впевненість. Вона розуміла, що доведеться працювати кілька років, щоб нагромадити потрібну суму на стажування. Але вона була готова до цього.

Робота офіціанткою здавалася їй тимчасовим рішенням, проте вона могла заробити гроші і не залежати від батьків.

Якось, працюючи в кафе, Рита помітила високого чоловіка, який сів за столик.

— Здрастуйте, можна меню? — усміхнувся він, і Рита відчула, як її серце прискорено забилося.

— Звичайно, – відповіла вона, простягаючи йому меню. — Що будете замовляти?

— Давайте еспресо та тістечко, — сказав він, уважно поглянувши на неї. — Ви давно тут працюєте?

— Кілька тижнів, — Рита трохи зніяковіла. — Але це тимчасово. Я коплю гроші на стажування у Лондоні.

— Лондоне, кажете? – Чоловік підняв брову. — Цікаво. А що за стажування?

Рита розповіла йому про свої плани та мрії. Він уважно слухав, не перебиваючи.

— Мене звуть Едуард, — сказав він, коли вона закінчила. — Дуже приємно познайомитись, Рито. Ви дуже цілеспрямована дівчина.

Із цього дня вони почали зустрічатися. Едуард був дорослим, заможним чоловіком, який видавався ідеальним. Він водив її у дорогі ресторани, дарував подарунки та обіцяв допомогти з її мрією. Але він не хотів, щоб вона виїжджала цілий рік.

— Рита, може, знайдемо щось тут? — запропонував він одного разу за вечерею. – Я не хочу тебе втрачати.

— Едуарде, це моя мрія, – відповіла вона. — Я так довго йшла до цього. Будь ласка, зрозумій мене.

— Розумію, — зітхнув він. — Але мені буде дуже тяжко без тебе.

Рита була щаслива і вірила, що нарешті її життя налагодиться. Вона була готова знайти компроміс, якщо це можливо. Але її щастя виявилося скороминущим.

Одного вечора, коли вона несподівано вирішила відвідати Едуарда, вона застала його з іншою жінкою. Вони сиділи в обіймах на дивані, сміючись і бовтаючи. Серце Рити стислося, і вона відчула, як сльози підступають до очей.

— Едуарде, що це означає? – спитала вона, намагаючись стримати голос.

Едуард схопився з дивана, його обличчя зблідло.

— Рито, це не те, що ти думаєш, – почав він виправдовуватися.

— Не те? – Вона не могла повірити своїм вухам. — Я бачила достатньо.

Вона вибігла з квартири, сльози струменіли її щоками. Її мрії знову розбилися вщент. Вона знову почувала себе ошуканою та розчарованою. Її серце було розчавлене.

Рита провела ніч на вулиці, сидячи на лавці у парку і обмірковуючи все, що сталося. Вона відчувала себе самотньою та нікому не потрібною.

Рита стояла на балконі маленької квартири в Лондоні і дивилася на міський пейзаж. Вона не могла повірити, що нарешті тут, у цьому дивовижному місті, про яке мріяла стільки років. Вона приїхала на стажування до престижної галереї і тепер проходила навчання, яке відкрило перед нею нові обрії.

Щоранку починалося з лекцій та практичних занять, а вечорами Рита проводила час, досліджуючи місто. Вона познайомилася з безліччю цікавих людей, але особливо зблизилася з Лікою, дівчиною, яка теж тут стажувалася.

— Ліка, як вважаєш, що краще: відвідати Тейт Модерн чи Британський музей? — спитала Рита, сидячи з подругою у затишному кафе.

— Складний вибір, – посміхнулася Ліка. — Але мені здається, Тейт Модерн. Там зараз чудова виставка.

Рита кивнула, насолоджуючись моментом. Життя здавалося їй прекрасним. Але Ліка завжди була цікавою і одного разу, за коктейлем, поставила питання, яке давно крутилося в неї на язиці.

— Рито, а звідки у тебе кошти на навчання? – Запитала Ліка, уважно дивлячись на подругу. — Все це чимало грошей варте. Зі мною зрозуміло, бог дав мені багату сім’ю, а як ти тут опинилася?

Рита зам’ялася, не знаючи, чи варто розповідати правду. Але Ліка стала її близькою подругою, і вона вирішила бути відвертою.

— Це довга історія, – почала Рита. — Пам’ятаєш, я розповідала про Едуарда? Того самого, з ким зустрічалася.

— Звісно, ​​пам’ятаю, — кивнула Ліка. – Він начебто обіцяв допомогти тобі, але потім все пішло не так.

— Так, саме так. Я застала його з іншою жінкою і була розчавлена, – продовжила Рита. — Але ж це не кінець історії. За тиждень після розриву зі мною зв’язалася журналістка. Виявилося, що Едуард перейшов дорогу впливовим людям у своєму бізнесі, і вони замовили компромат. Журналістка запропонувала сто тисяч гривень за інтерв’ю, сподіваючись отримати неприємних подробиць про нього і моє підтвердження під деякою з брехнею.

— Ого, серйозна сума, – здивувалася Ліка. — І ти погодилася?

— Ні, я відмовилася, – Рита похитала головою. — Це було дуже низько. Але я таки подзвонила Едуарду і попередила його про те, щоб він був обережнішим. На подяку, ну через почуття сорому, він оплатив моє навчання як прощальний подарунок.

— Це неймовірно! – Ліка була вражена. — Значить, він справді цінував тебе, незважаючи на все.

— Не знаю, чи цінував, — задумливо сказала Рита. — Але я вдячна йому за це. Завдяки його допомозі я тут і можу вчитися.

— Ти молодець, що не здалася, – посміхнулася Ліка. — Ти заслуговуєш на все найкраще.

Рита відчувала, що її життя нарешті почало налагоджуватися. Вона була щаслива, перебуваючи в Лондоні, і знала, що тепер вона має шанс втілити свої мрії в реальність. Вона продовжувала навчатися і з нетерпінням чекала на повернення додому вже в образі висококваліфікованого фахівця та затребуваного експерта.

Брату, тим часом, знову була потрібна реабілітація, але грошей у батьків цього разу в запасі не виявилося. Поки вони займали по друзях та знайомих, Андрія сам себе і занапастив.

— Це наша вина, — тільки й могли повторювати батьки. — Не додивились, не вберегли.