Ми з чоловіком жили в гуртожитку і поруч з нами жила баба Марія, всі її так називали і була вона, скажімо так, своєрідна. Хоч вона й не виходила з кімнати, проте її голос лунав чи не на весь поверх, ми особливо добре чули, бо стіни були тонкі.

Коли вже багато років живеш поруч, то вже й розумієш, в кого там що діється. Доглядала бабу Марію якась жінка, вона приходила до неї кілька разів на тиждень, мила її, прибирала і готувала їсти. Я не знаю, хто була ця жінка, але була певна, що не дуже хороша людина, бо баба Марія завжди на неї сварилася.

Жили ми своїм життям, як тут не чути баби, не чути й аби хтось до неї приходив, а далі двері в її кімнату відкрилися і звідти чулися прохання про хліб і воду.

Я заглянула і побачила, що жінка лежить на ліжку і просить їсти. мені стало її шкода і я принесла їй те, що ми їли – суп і макарони з сосискою.

Бабуся посьорбала супу, уплела макарони і каже:

– Не дуже ти хазяйка, але ж не голодна.

Мені це не дуже було приємно чути, я думала, що смачно готую, але таке. Жінка розповіла, що не бачить і нікого не має з рідних.

– Якби ти мене годувала і доглядала, то я б тобі давала свою пенсію, – каже вона мені.

Я погодилася і стала після роботи до неї навідуватися. Я приносила з самого ранку сніданок, залишала щось на обід і йшла на роботу, далі приходила з роботи і готувала вечерю та несла їй. Приходилося її й помити і переодягнути, випрати з ліжка і з неї та прибрати в кімнаті. Ці додаткові обов’язки мене виснажували, але ж я наче добру справу роблю і ще й не задурно. Так я себе втішала, але мій чоловік тільки плечима здвигав:

– Навіщо тобі все це? Вона тобі не заплатить!

– То й що? їй треба помогти, вона ж сама.

Знаєте, якби вона мені хоч дякувала за те, що я роблю, та де там. Все не так: їжа не смачна, вода захолодна, одяг чути, розчісую микаючи.

Мене на довго не стало і я через тиждень такої біганини сказала, що раз все не так, то я більше не прийду.

Я була ображена і відкриті двері до її кімнати мене не розчулювали. Але далі застала бабу Марію у себе під дверима:

– Юлечко, дитино, я тобі відпишу кімнату, тільки мене гляди.

– Не погоджуйся, – каже чоловік, – вона не відпише. От побачиш!

– Завтра поїдемо і я відпишу, тільки мене не кидай.

Я подумала, що раз вона йде на такі кроки, то зрозуміла, що вела себе не гречно і далі у нас все буде чудово, ще й ми будемо колись мати свою кімнатку додаткову.

Взяла я таксі і ми поїхали до нотаріуса. А там таке почалося…

– Де я? Хто ви? Яка квартира? Я нічого не буду підписувати. Куди ви мене привели?

На мене дивилися так, що я вся просто горіла, я привезла жінку назад, а вона тоді каже:

– Вибач, я завтра все відпишу, тільки доглядай мене!

Я просто мовчала, я не мала слів аби описати, що я в той момент відчувала. Я мріяла аби час вернувся назад і я ніколи не підходила до її дверей.

Я все ще приносила їй поїсти, вона так само все хаяла.

Чоловік мене переконував все покинути і жити так, наче нема ніякої баби Марії, а я вирішила, що таки повезу її на наступний тиждень до іншого нотаріуса, щоб вже точно знати, що нічого не отримаю.

І що ви думаєте? Все повторилося з точністю. Жінка казала, що вона нікого не знає, ні де вона, ні що від неї хочуть. А в гуртожитку знову запевняла, що віддячить мені своєю кімнатою.

Не знаю чим би те все скінчилося, але чоловік мене звідти забрав.

– Ми переїжджаємо на нормальну квартиру, бо ти тут спокою не матимеш.

І я не знаю, як далі склалося життя цієї жінки. Чоловік переконаний, що вона таки відписала кімнату комусь не дуже чесному, бо так буває, що на холодне дуєш, але далі знову стаєш на ті самі граблі. А я все думаю – чого вона так себе вела, коли їй люди намагалися допомогти? Як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.