Лютий, що болить

Коли Ірпінь захлинувся у вогні та вибухах, церква стала місцем, куди йшли не лише молитися – сюди бігли рятуватися. Тут формували евакуаційні колони, гріли чай для виснажених людей і приймали тих, хто виходив із пекла з однією валізкою в руках.

У найтемніші дні березня 2022-го пастор Орест Панасюк разом із командою майже без сну вивозив людей під обстрілами, шукав зниклих і щодня робив вибір – залишатися поруч із тими, кому найстрашніше.

Про адреналін перших діб, момент, коли евакуація ледь не зірвалася, втрати, що досі болять, і про те, як церква стала пунктом незламності для тисяч людей – в ексклюзивному інтерв’ю для «Київщина 24/7».

Ранок, який розбудив країну

– У який момент ви внутрішньо зрозуміли, що повномасштабна війна можлива, і як для вас почався ранок 24 лютого?

– За тиждень до повномасштабного вторгнення я вивіз свою сім’ю до Рівного. І це, як згодом з’ясувалося, було дуже правильне рішення. Залишившись 24 лютого сам, я зміг зробити те, що зробив, саме тому, що родина вже була в безпеці.

Приблизно за тиждень до цього ми з дружиною почали говорити про так звану «тривожну валізку». Вона запитала: «Слухай, усі про це говорять. Ми щось будемо робити? Може бути війна?» Я тоді її заспокоював: мовляв, яка війна у XXI столітті – хто піде танками на велике сучасне місто?

Але вже наступного дня сам почав аналізувати ситуацію. Почитав західні медіа, подивився кілька інтерв’ю й зрозумів: на Заході давно попереджають, що щось може статися. Для себе я зробив висновок – вторгнення можливе найближчими днями: чи то 22-го, чи 24 лютого.

І вже наступного дня, у п’ятницю, сказав дружині: «Сьогодні ввечері ми їдемо в Рівне. Збирайся, бери речі для доньки приблизно на тиждень». Вона здивувалася – ще напередодні ми будували звичайні плани на вихідні. Я нечасто приймаю одноосібні рішення – зазвичай ми все обговорюємо разом. Але тоді відчуття було дуже сильним. Я сказав: «Ні, Надюш, ми їдемо».

Я думав, що дружина з дитиною просто кілька днів побуде в батьків і відпочине – нічого не втратимо. У п’ятницю я відвіз їх до Рівного, а вже в суботу чи неділю повернувся назад.

24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок дружини. Вона схвильовано сказала, що їй телефонують подруги з Києва й повідомляють про вибухи. У Рівному вже панікували, а я в Ірпені ще спав. Я відповів: «Дай мені кілька хвилин». Близько п’ятої ранку я зайшов у Telegram – і сам почув, як у Гостомелі вже гучно. Передзвонив дружині й сказав: «Так, почалося».

Згодом її родина – брати, сестри, батьки – поїхали далі на захід України, до Закарпаття, а потім виїхали до Румунії, де мали знайомих.

Я ж, знаючи, що сім’я в безпеці, одразу пішов до церкви, яку відвідую і де служу пастором. Там ми почали складати план дій: що робити, як координуватися, як обдзвонювати людей.

Як церква почала евакуацію

– Що ви встигли зробити до 24 лютого такого, що згодом буквально врятувало людей?

– Ми як церква, в принципі, готувалися до того, що війна може початися. Вірю, що Бог дав нам мудрість заздалегідь.

Приблизно за місяць до повномасштабного вторгнення ми придбали великий генератор і встановили його на території. З одного боку, це було практичне рішення: наша церква дуже активна – у нас є загальноосвітній ліцей, музична школа, два дитячі садочки, футбольний клуб. Тут постійно відбуваються заходи, багато дітей і людей протягом усього тижня, і відключення електрики заважали роботі.

Але, з іншого боку, чутки про можливу війну лише підсилили це рішення. Разом із генератором ми закупили близько тисячі літрів пального. І, по суті, ця тисяча літрів врятувала дуже багато людей: ми роздавали пальне – по 5-10 літрів тим, хто не міг виїхати з Ірпеня.

Під час перших днів повномасштабної війни генератор запускали на кілька годин на день – щоб підігріти чай і каву, приготувати їжу, трохи обігріти приміщення. У церкві ночувало дуже багато людей.

– Як ви прийшли до рішення займатися евакуацією від церкви? Скільки людей вдалося вивезти і як довго ви залишалися в Ірпені?

– Рішення займатися евакуацією прийшло фактично в процесі. У перший день війни я прийшов до церкви. Увечері ми провели коротку зустріч, помолилися і планували розходитися по домівках. Але вже надвечір до будівлі почали сходитися люди. У нас є підвал – і ми швидко зрозуміли: люди приходять, бояться і шукають місце, де можна переночувати.

Ми вирішили залишитися в церкві на ніч. А вже зранку там було приблизно 70 людей. Провели коротке планування: хто їде, хто залишається. П’ятеро-семеро працівників сказали, що готові працювати на місці.

Спершу ми думали, що можемо просто забезпечити людей їжею, чаєм, кавою і теплом – щоб їм було де перечекати. Але дуже швидко люди почали питати, чи можна виїхати і як це зробити. Спочатку ми лише підказували маршрути. Та буквально щогодини кількість людей у церковній будівлі зростала десятками – так само, як і кількість запитів на евакуацію.

Почали телефонувати друзі й партнери з інших церков – питали, чи потрібна допомога. Разом зі Станіславом Грунтковським ми почали організовувати роботу: він узяв на себе телефон і формування списків людей, а я координував процес на місці. Ми виїжджали автомобілями й забирали тих, хто не міг сам дістатися до церкви.

Телефонували навіть ті, хто просив евакювати їхніх батьків. Громадський транспорт уже не працював, не всі могли дійти пішки. Усе розгорталося природно – у відповідь на запит людей.

Місто фактично зупинилося: поліція і більшість служб у перші дні не працювали. Ми навіть поїхали до мера, щоб повідомити: у нашій церкві багато людей і нам потрібна допомога. Їхній штаб був за парком Письменника. Але коли там почули, що в нас велике скупчення людей, фактично почали просити допомоги вже у нас. Але важливо було інше: влада і військові знали, що в церкві перебувають люди – літні, багато сімей із дітьми.

За нашими підрахунками, Ірпінська біблійна церква – власним транспортом, пішими виводами до Романівського мосту, а також завдяки бусам партнерських церков, які працювали за нашими списками, – евакуювала приблизно шість тисяч людей.

І це команда з 15-20 людей усе зробила фактично власними силами. Це стало можливим завдяки великій кількості волонтерів і партнерів. Але ключове – Ірпінська біблійна церква жодного разу не зачинила двері в найгарячіший період.

Навіть 5-6 березня, коли фактично закрили Стоянку і Ірпінь був майже відрізаний, коли залишився лише піший вихід через Романівський міст і росіяни вже зайшли в Стоянку, частина нашої команди казала: «Навіть якщо прийдуть росіяни, ми залишаємося тут. Це наше місто, наша земля. Ми не будемо закривати церкву».

Бо люди все одно залишалися – попри те, що було дуже «гаряче». І я дуже радий, що ми як громада змогли зробити те, що зробили.

Найважчі години під обстрілами

– Який момент був найскладнішим у вашій місії? Чи були миті, коли здавалося, що евакуація неможлива? Чого ви боялися найбільше?

– Перші три дні я фактично не спав. Розумію, що це був сильний адреналін. Умовно, з другої до п’ятої ранку міг трохи подрімати – ми організували чергування та імпровізовану мініохорону території. Але навіть у ці години в голові все постійно крутилося. Будильник дзвонив – і ти розумієш, що знову майже не спав.

Найскладнішим став день 5 березня. Тоді у нас була велика евакуація: у залі перебувало близько 300 людей, ми готували колону на виїзд. Військові повідомили, що є лише одна година для гуманітарного коридору. Колона виїхала, але на Стоянці її розвернули через обстріли на Житомирській трасі. Люди поверталися назад – із дітьми, бабусями, дідусями. Зал знову був переповнений.

І тоді вперше промайнуло: невже ми не зможемо їх вивезти? Невже вони залишаться тут? Але приблизно за годину коридор відкрили вдруге – і всі змогли виїхати.

Було багато небезпечних ситуацій: ми натрапляли на російські танки, потрапляли під обстріли. Працював виключно на адреналіні – приїхали, забрали людей, повезли, знову повернулися. Дуже довго не міг повірити, що це відбувається насправді.

Особливо важкою стала історія на Романівському мосту. Там 6 березня вранці загинув наш колега Анатолій Бережний. 5 березня ми ще евакуювали людей разом із ним. Він піднявся нагору, і в цей момент російська міна влучила в перехрестя – загинули Толік, жінка та двоє дітей. Ми шукали його, бачили накрите тіло, але мозок відмовлявся приймати, що це він.

Саме після цієї втрати я вперше по-справжньому відчув страх. Коли я чув вибухи в Ірпені, до мене почало доходити: усе це – реальність. Поки ти всередині подій, ніби не усвідомлюєш масштабу. Але тоді мене накрило. Хотілося просто залізти під ліжко, сховатися в куток – нічого не чути й нічого не пам’ятати. Оце, мабуть, був найважчий внутрішній момент.

Прильоти по території церкви

– Як церква пережила бойові дії? Чи постраждали приміщення?

– На територію церкви прилетіло, якщо не помиляюся, близько чотирьох мін. Найбільше постраждала парковка: там стояло багато автомобілів і автобусів – люди залишали транспорт, бо не могли виїхати через брак пального. Частина машин згоріла саме внаслідок цих влучань.

Одна міна впала перед центральним входом – вона не розірвалася, але вирвала землю і пошкодила бруківку. Ще один приліт був з іншого боку території. Загалом – чотири влучання.

Щодо самої будівлі, ушкодження були відносно незначні: вибито приблизно 15-17 вікон, фасад зазнав пошкоджень. Цікаво, що у склопакетах вибивало лише зовнішнє скло – внутрішнє залишалося цілим.

Якщо подивитися на територію з висоти, то навколо, фактично з усіх боків, були згорілі будинки. Пам’ятаю 5 березня: коли ми виїжджали, навпроти церкви горів приватний будинок. Через густий дим навіть з’явилася хибна інформація, що горить сама церква. Але насправді будівля встояла.

Тож якщо підсумувати: споруда церкви серйозно не постраждала. Найбільші втрати – це знищені автомобілі на парковці та вибиті вікна.

Після деокупації: що далі

– Що відбувалося після деокупації?

– Люди в церкві були практично постійно. Тому запровадили ротації: тиждень працює одна команда, тиждень – інша. Ми жили тут у спальниках, готували їжу, допомагали людям. З іншого боку Ірпеня нам передавали воду, хліб, паливо – і ми розподіляли це серед мешканців.

Після деокупації церква фактично перетворилася на великий пункт незламності. Ми роздавали місту до тисячі гарячих обідів щодня. Пекарня «Перемога» випікала хліб – сотні й тисячі буханок передавали людям.

Допомагали і з відновленням: закривали вибиті вікна плівкою, формували будівельні бригади. Невеликою командою – близько 15 людей – щодня забезпечували можливість підзарядити телефони, зігрітися, випити чаю чи кави. Щодня приходили сотні людей.

Звісно, був і духовний вимір: багато хто потребував розмови, підтримки, можливості виговоритися. Ми розуміли: церква не може бути осторонь суспільства – вона має бути там, де є біль і потреба.

– А чим церква живе сьогодні, після деокупації Київщини?

– Робота триває й нині. Ми регулярно допомагаємо переселенцям, працюємо з військовими. Із нашої громади понад 30 людей служать у війську. На жаль, наш волонтер Анатолій Бережний та ще троє військовослужбовців – загинули.

Зараз будуємо великий реабілітаційно-ветеранський центр. Розуміємо: навіть після завершення війни сотні тисяч військових потребуватимуть фізичної, юридичної, духовної та ментальної підтримки.

За ці роки громада змінилася. На початку вторгнення близько 90% членів церкви виїхали. Частина повернулася, але нині приблизно половина живе поза Ірпенем. Водночас близько 50% нових людей приєдналися до громади – багато хто після пережитого досвіду війни.

Ми також розширили соціальні служіння. Наприклад, зараз у нас працює мобільна безкоштовна стоматологічна клініка для військових.

– Як війна змінила формат вашого служіння?

– Під час повномасштабної війни з’явився проєкт «Оселя» – програма відбудови пошкодженого житла в Ірпені та навколишніх громадах.

За підтримки партнерів із Нідерландів ми встановили близько 100 модульних будинків і виконали велику кількість ремонтів. Працюємо не лише в Ірпені, а й у Гостомелі, Бучі, Ворзелі, Макарові та Бородянці.

Крім того, у 2022 році ми відкрили волонтерські центри в Гостомелі, Бородянці та Немішаєвому – там, де фактично не працювали інші інституції. Сьогодні ці центри вже переросли у повноцінні нові церкви. Ми цього не планували до війни, але відповіли на виклик.

– Чим живе церква сьогодні – безпекові ризики залишилися чи на перший план вийшли інші виклики?

– Після перших прильотів по території більше нічого не влучало – дякувати Богу. В Ірпені загалом зараз значно спокійніше.

Натомість головний виклик сьогодні – фінансовий. У нас є два великі генератори й кілька малих. Коли працює великий генератор, він споживає приблизно 60 літрів пального на годину – це 3-4 тисячі гривень.

Ми змушені його запускати, адже в будівлі працюють ліцей, школа та два садочки. Щодня тут багато дітей і батьків, приміщення потрібно опалювати й забезпечувати електрикою.

Тож нині найбільша складність – не обстріли, а висока вартість безперебійної роботи. Але ми продовжуємо служити й робити те, до чого покликані.

Зв’язок із врятованими

– Чи підтримуєте ви зв’язок із тими, кого вдалося евакуювати?

– Так, звичайно. Коли люди виїжджали, ми буквально збирали їх «із валізкою в руках» і вже тоді розуміли, хто і куди прямує. Багато хто залишався без житла, фактично без нічого.

Згодом багато людей приходили до нашої церкви – шукали нас, дякували. Дехто навіть намагався щось принести у відповідь. Ми, звісно, усміхалися й відмовлялися, але було видно: кожен хотів віддячити по-своєму. Я знаю, що багато хто спеціально повертався, щоб подякувати нашій команді за те, що з Божою допомогою нам вдалося їх евакуювати.

Якщо говорити про зв’язок, то так – ми його підтримуємо. Минуло вже кілька років, але особливо на початку було дуже багато дзвінків і повідомлень. Хтось більш соціально активний – писав, телефонував, виходив на контакт.

Багато наших людей зараз за кордоном – і з ними ми також спілкуємося. Дехто вже започаткував власні ініціативи допомоги українцям і біженцям. У чомусь ми допомагаємо їм, у чомусь вони підтримують нас.

Працює і так зване «сарафанне радіо»: люди передають інформацію один одному. І сьогодні до нас продовжують звертатися переселенці – з Харкова, Херсонщини, з Півдня та Сходу України. Вони знають нас не лише як церкву, а як громаду, яка справді може допомогти.

І це, без перебільшення, дуже цінно – розуміти, що людям є до кого звернутися.

Ірпінь пережив березень 2022-го в режимі виживання. Хтось тримав зброю, хтось – кермо автобуса, хтось – телефон зі списками на евакуацію. Команді Ірпінської біблійної церкви вдалося вивезти з міста близько шести тисяч людей – під обстрілами, через зірвані коридори, з однією валізкою в руках.

Для нього це не лише про цифру. Це про вибір залишитися там, де страшно. Про відповідальність, коли кожна година могла стати останньою. І про те, що інколи пунктом незламності стає не бетон і не стіни – а люди, які вирішують не відступати.

Минуло чотири роки. Ірпінь живе далі. Але березень 2022-го назавжди залишив у цьому місті доказ: навіть під обстрілами можна залишатися світлом для інших.

Читайте також: Втеча за $8 тисяч: на Київщині викрили схему незаконного переправлення чоловіків за кордон

Фото: Орест Панасюк.

Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.