Єлизавета сиділа навпроти лікаря і не могла повірити своїм вухам. Кабінет раптово став тісним, а стіни ніби почали тиснути з усіх боків. Лікар щось говорив про стадії, методи лікування та прогнози, але всі слова проходили повз свідомість. У голові гучно стукала лише одна думка, ніби заїжджена платівка: «Рак… рак… рак…»

— Єлизавето Андріївно, ви мене чуєте? — лікар Семенюк занепокоєно нахилився ближче. — Я розумію, це шок, але нам потрібно обговорити ваше лікування.

Єлизавета моргнула, намагаючись повернутися до реальності.

— Так, пробачте, — голос звучав слабко, ніби чужий. — Ви говорили про операцію?

— Саме так. У вашому випадку без хірургічного втручання не обійтися, — лікар Семенюк зняв окуляри й утомлено потер перенісся. — Є хороші клініки в Німеччині, які спеціалізуються саме на вашому типі пухлини. Я б радив не зволікати.

Єлизавета машинально взяла простягнуту візитку.

— А тут, в Україні, таку операцію зробити не можна?

— Можна, — лікар зам’явся. — Але якщо чесно, у вашому конкретному випадку я б рекомендував закордонну клініку. Там новітнє обладнання, спеціалісти з досвідом саме таких операцій.

— Скільки це коштуватиме? — Єлизавета намагалася говорити впевнено, але голос зрадницьки тремтів.

Названа сума змусила її збліднути. Такі гроші вони з чоловіком збирали на спільному рахунку — відкладали на нову квартиру останні п’ять років. Але витратити всі заощадження…

— Подумайте про це як про інвестицію у ваше майбутнє, — м’яко додав лікар. — Без операції прогноз, на жаль, невтішний.

Додому Єлизавета йшла пішки, хоча зазвичай користувалася метро.

Потрібно було провітрити голову, зібратися з думками. Як сказати Павлу? Вони разом уже вісім років, але такого випробування ще не мали.

Діагноз впав, як сніг на голову. Останні місяці Єлизавета почувалася не дуже добре — втома, біль, але списувала все на роботу і стрес. Пішла до лікаря тільки тоді, коли терпіти стало неможливо. І ось тепер…

Павло повернувся з роботи ближче до восьмої вечора. Зайшов на кухню, чмокнув дружину в щоку і перш за все поліз у холодильник за пивом.

— Вечеря буде за хвилин двадцять, — автоматично промовила Єлизавета, помішуючи соус. — Як пройшов день?

— Та нормально, — чоловік знизав плечима. — Цей дурень Василенко знову затягує проєкт, доводиться за ним переробляти.

Єлизавета збиралася з духом увесь вечір, але слушний момент так і не настав. Тільки коли вони вже збиралися лягати спати, вона нарешті наважилася:

— Паш, нам треба поговорити.

Павло, захоплений переглядом відео на телефоні, навіть не підвів голови:

— М-м-м?

— Я сьогодні була у лікаря. Точніше, в онколога.

Чоловік нарешті відірвався від телефона:

— У кого?

— В онколога. Паш, у мене рак.

Слово зависло в повітрі — важке й нестерпне. Павло недовірливо втупився в дружину:

— У якому сенсі? Ти серйозно?

Єлизавета кивнула, відчуваючи, як до горла підступають сльози. Тепер, коли вона вимовила це вголос, діагноз став ще більш реальним і страшним.

— Мені потрібна операція. Лікар каже, що краще робити в Німеччині.

— А ти впевнена, що це не помилка? — Павло насупився. — Може, це просто стрес? Ти ж вічно себе накручуєш. Пам’ятаєш, думала, що в тебе виразка, а виявився звичайний гастрит?

— Це не помилка, — Єлизавета відвернулася, щоб чоловік не бачив, як на очі навертаються сльози. — Я пройшла всі обстеження, здала купу аналізів. Діагноз підтвердився.

— М-да, погано, — Павло почухав потилицю. — І що тепер?

— Я ж кажу — операція, — Єлизавета готувалася до цієї розмови, але не очікувала, що доведеться витягувати з чоловіка кожне слово співчуття. — Треба записатися в клініку, внести передоплату…

— А скільки це все коштуватиме? — перебив її Павло.

Єлизавета назвала суму. Чоловік присвиснув:

— Ого! Це ж усі наші заощадження!

— Я знаю, Паш. Але мова йде про моє життя.

— Так-так, звісно, — чоловік потер лоба. — Просто це якось несподівано. Треба подумати.

«Про що тут думати?» — хотіла запитати Єлизавета, але промовчала. Може, для нього це справді шок, і йому потрібен час, щоб усе усвідомити. Не всі вміють одразу виражати підтримку.

Наступні кілька днів пройшли в дивній напрузі. Єлизавета збирала інформацію про клініки, телефонувала лікарям, шукала відгуки пацієнтів. Павло ж ніби уникав цієї теми. Повертався з роботи пізно, одразу втуплювався в телефон або телевізор. Коли дружина намагалася заговорити про лікування, відповідав коротко або переводив розмову.

Нарешті, майже через тиждень після того нещасливого діагнозу, Єлизавета не витримала. Вони вечеряли, і вона знову заговорила про клініку.

— Паш, мені потрібно наступного тижня перевести передоплату. Лікар каже, рахунок уже днями надішлють.

Чоловік роздратовано відклав виделку:

— Ну ти ж розумієш, лікування дороге, а гарантій немає. Може, краще ці гроші витратити на щось корисніше?

Єлизавета відчула, ніби її облили крижаною водою:

— Корисніше? За порятунок мого життя?

— Ліз, ну не драматизуй, — Павло поморщився. — Я просто кажу, що це величезна сума. Ми відкладали п’ять років. А тепер — раз, і все коту під хвіст?

— Під хвіст? — голос Єлизавети затремтів. — Ти справді вважаєш моє лікування марною витратою грошей?

— Я цього не казав, не перекручуй, — огризнувся чоловік. — Просто, може, варто розглянути інші варіанти? Зробити операцію тут, в Україні?

— Лікар сказав…

— Та знаю я, що кажуть ваші лікарі! — перебив Павло. — Вони тільки й роблять, що відправляють людей за кордон, аби отримати свій відсоток!

Розмова зайшла в глухий кут. Єлизавета мовчки зібрала посуд і пішла на кухню. Усередині все кипіло від образи та відчаю. Невже після стількох років спільного життя вона для чоловіка означає так мало? Чи справа не в грошах, а в чомусь іншому?

Відповідь прийшла несподівано, за кілька днів.

Єлизавета випадково почула телефонну розмову Павла з матір’ю.

— Так, мамо, я пам’ятаю про санаторій, — говорив чоловік, не підозрюючи, що дружина стоїть за дверима. — Ти ж знаєш, ми відкладали на квартиру, а тепер Лізка зі своєю хворобою… Що? Та ні, я думаю, можна почекати з цією операцією. Не так усе страшно, як вона розписує.

Єлизавета тихо відійшла від дверей, відчуваючи, як серце стискається від болю. Ось воно що. Свекруха, Ірина Петрівна, давно хотіла в елітний санаторій, і Павло, судячи з усього, планував оплатити це з їхніх спільних заощаджень.

Увечері вона таки зважилася на пряме запитання:

— Паш, твоя мама збирається в санаторій?

Чоловік виглядав здивованим:

— А що?

— Просто питаю. Я чула, вона давно хотіла.

— Ну так, хотіла, — Павло знизав плечима. — У неї там знайомі були, дуже хвалили.

— І ти думаєш, що зараз відповідний час для такої поїздки?

— А чому ні? — чоловік непорозуміло подивився на дружину. — Мама ж не молодшає, їй потрібен відпочинок.

— А як же моя операція? — тихо запитала Єлизавета.

Павло зітхнув, ніби пояснював щось нерозумній дитині:

— Мама давно хотіла в санаторій. Їй це потрібніше.

Він вимовив це так буденно, наче мова йшла про купівлю продуктів, а не про життя власної дружини.

Єлизавета мовчки дивилася на чоловіка, не впізнаючи людину, з якою прожила вісім років. Невже вона так помилялася в ньому весь цей час? Чи хвороба просто зірвала маску, показавши його справжнє обличчя?

— Я правильно розумію, що ти обираєш санаторій для матері замість операції для мене? — її голос звучав несподівано спокійно, хоча всередині все переверталося.

— Ліз, не драматизуй, — Павло скривився. — Просто треба все зважити. Може, варто почати з лікування тут, а потім, якщо не допоможе…

— Якщо не допоможе — буде вже пізно, — тихо перебила Єлизавета. — Лікар сказав, рахунок іде на тижні.

— Ой, ці лікарі люблять залякувати! — махнув рукою чоловік. — Лякають, щоб більше грошей витягнути.

Єлизавета раптом відчула дивний спокій.

Рішення, яке ще недавно здавалося неможливим, тепер було єдиним правильним.

— Гаразд, я тебе зрозуміла, — Єлизавета підвелася з-за столу. — Дякую за чесність.

Чоловік здивовано провів її поглядом, але нічого не сказав — просто повернувся до перегляду відео на телефоні.

Наступного ранку, коли Павло пішов на роботу, Єлизавета подзвонила своїй давній подрузі Наталії:

— Наталю, можна я трохи поживу у тебе?

— Що сталося? — стривожилася та.

— Довго пояснювати. Але мені потрібно десь зупинитися, поки не вилечу на лікування.

— Звісно, приїжджай, — без зайвих питань погодилася Наталя. — Ключі знаєш де.

Після дзвінка Єлизавета сіла за комп’ютер. Вхід до онлайн-банку, спільний рахунок із чоловіком, переказ усієї суми до клініки… Заявку на візу вона подала ще кілька днів тому. Залишалося лише зібрати речі.

До невеликої валізи вмістилося найнеобхідніше — одяг, документи, фотографії батьків. Прикраси вона вирішила не брати — нехай залишаються Павлу як нагадування про те, що він втратив.

Покидаючи квартиру, де пройшли роки спільного життя, Єлизавета не відчувала жалю. Лише втому та бажання якомога швидше розпочати лікування. Двері за собою вона зачинила тихо, без зайвого драматизму.

Перший дзвінок від чоловіка пролунав того ж вечора.

Єлизавета саме влаштовувалася в гостьовій кімнаті у Наталії.

— Ти де? — без вітання запитав Павло.

— У безпечному місці, — спокійно відповіла вона.

— Куди ти сховала гроші? Їх немає на рахунку! — його голос тремтів від злості.

— Я перевела їх у клініку. На своє лікування.

— Що?! — Павло перейшов на крик. — Ти не мала права! Це наші спільні гроші! Операція тобі не допоможе, рак не лікується! А мамі в санаторій треба!

Єлизавета слухала цей потік слів, і кожна його фраза ніби відрізала ще одну нитку, що пов’язувала її з цією людиною.

— Якщо ти не можеш обрати між мною та своєю мамою, я допоможу тобі зробити вибір, — тихо сказала вона й вимкнула телефон.

Наталя, стоячи у дверях із чашкою чаю, похитала головою:

— Оце козел! Вибач, Ліз, але я завжди казала, що він мамин синочок.

— Знаєш, зараз я навіть рада, що все так склалося, — Єлизавета взяла чашку. — Краще дізнатися правду зараз, ніж далі жити в ілюзіях.

За тиждень Єлизавета вилетіла до Німеччини.

Клініка виявилася саме такою, як описував лікар Семенюк — сучасною, чистою, із чуйним персоналом. Операцію призначили вже на третій день після всіх обстежень.

Коли вона прийшла до тями після наркозу, першим, кого побачила, був високий чоловік у білому халаті з добрими очима.

— Ласкаво просимо назад, фрау Єлизавета, — усміхнувся доктор Майєр. — Операція пройшла успішно. Тепер на вас чекає курс реабілітації та хіміотерапії.

Тим часом у рідному місті

Павло дізнався про від’їзд дружини від спільних знайомих. Кілька днів він буквально осаджував квартиру Наталії, вимагаючи адресу клініки та телефон Єлизавети. Але подруга була непохитна.

— Вона не хоче з тобою говорити. І я її розумію.

— Та як ти не розумієш?! Це мої гроші! Вона їх украла! — лютував Павло.

— Спільні гроші, Паш. Які ти збирався витратити на відпочинок для мами, поки твоя дружина вмирала, — спокійно відповіла Наталя і зачинила двері перед його носом.

Наступною в бій пішла Ірина Петрівна.

Вона дзвонила на старий номер Єлизавети (яким та, на щастя, вже не користувалася) і писала обурені повідомлення в соцмережах.

«Зрадниця! Вкрала гроші у власного чоловіка! Нормальна жінка повинна жертвувати собою заради сім’ї, а не витрачати останні копійки на марні операції!»

Свекруха навіть дійшла до квартири Наталії, але й там на неї чекала холодна зустріч.

— Ваш син обрав вас замість дружини, яка боролася за життя, — лише сказала подруга Єлизавети. — Радійте своїй «перемозі» й залиште її в спокої.

А далеко від цієї драми, у затишній німецькій клініці, Єлизавета поступово одужувала.

Хіміотерапія давалася важко — випадало волосся, мучила нудота, але результати були обнадійливі.

Пухлина відступала.

В один із найважчих днів, коли Єлизавета лежала під крапельницею, слабка й виснажена, до неї в палату заглянув доктор Майєр.

— Фрау Єлизавето, до вас відвідувач. Впустити?

Єлизавета здивувалася — хто міг приїхати до неї в Німеччину? Невже Павло її знайшов?

— Хто це? — насторожено запитала вона.

— Антон, ваш колега. Каже, що прилетів у справах і вирішив навідати вас.

Антон був провідним дизайнером у компанії, де працювала Єлизавета. Вони завжди добре ладнали, але близькими друзями не були. Тому його візит став для неї несподіванкою.

— Так, нехай заходить, — кивнула вона, поправляючи хустку на голові.

Антон зайшов із букетом польових квітів і трохи ніяковою усмішкою:

— Привіт! Не чекала мене побачити?

— М’яко кажучи, — усміхнулася Єлизавета. — Як ти мене знайшов?

— Наталя сказала. Я летів у Берлін на конференцію й подумав: не можу ж я бути у двох годинах їзди й не навідати тебе!

Цей несподіваний візит став початком нової глави.

Антон приїжджав ще кілька разів, завжди з подарунками — то з книжками, то з фруктами, то просто з кумедними сувенірами, які змушували Єлизавету посміхатися навіть у найважчі дні.

Через чотири місяці після операції лікарі повідомили довгоочікувану новину: лікування дало позитивний результат, і Єлизавета може повертатися додому, приїжджаючи на контрольні обстеження раз на три місяці.

— Додому, — задумливо повторила вона. — Цікаво, де він тепер, мій дім?

— Повертайся в Київ, — запропонував Антон, який прилетів підтримати її в цей важливий день. — У тебе там робота, друзі. А з квартирою щось придумаємо.

Повернення додому

В Україну Єлизавета повернулася іншою людиною — стрункішою, з коротким волоссям, але з незворушним внутрішнім спокоєм.

Вона орендувала квартиру неподалік від офісу, а завдяки Наталі відновилася на колишній роботі. Життя поступово налагоджувалося.

Антон був поруч увесь цей час — ненав’язливо підтримував, допомагав із побутовими питаннями, просто був надійним другом. Поступово дружба переросла в щось більше, хоча обоє не поспішали форсувати події.

А потім у житті Єлизавети знову з’явився Павло.

Він підкараулив колишню дружину біля роботи — змарнілий, невпевнений, з пом’ятим виглядом.

— Ліз, нам потрібно поговорити, — почав він без вітання.

— Я слухаю, — спокійно відповіла Єлизавета, не відчуваючи ні злості, ні жалю побачивши колишнього чоловіка.

— Я все зрозумів, — Павло говорив поспіхом, ніби боявся, що його не дадуть договорити. — Я був неправий. Мама справді занадто багато для мене означала. Але зараз усе змінилося. Вона хворіє, і я втомився доглядати за нею один. Мені потрібна підтримка, Ліз. Повертайся додому.

Єлизавета дивилася на чоловіка, з яким прожила вісім років, і не відчувала нічого, крім легкої жалості.

— Ти ж сам казав, що рак не лікується? От і не лікуй нашу сім’ю, — спокійно відповіла вона. — Вона померла в той день, коли ти обрав санаторій для мами замість мого життя.

— Але ж ти вилікувалася! — Павло відступив, ніби від удару. — Отже, може, і нам ще не пізно все виправити?

— Пізно, Пашо. Я почала нове життя. І в ньому немає місця для людини, яка не була поруч у найскладніший момент.

Павло стояв, опустивши плечі, і вперше, здається, усвідомлював, що втратив більше, ніж просто дружину чи гроші. Він втратив шанс бути гідною людиною.

— Пробач мені, — тихо вимовив Павло.

— Я пробачила, — щиро відповіла Єлизавета. — Але не повернуся.

Увечері того ж дня Єлизавета розповіла про зустріч Антону.

Вони сиділи в затишному кафе, і західне сонце золотило її коротке волосся.

— І що ти відчуваєш зараз? — запитав Антон, накриваючи її руку своєю.

— Знаєш, уперше за довгий час — абсолютну свободу, — усміхнулася Єлизавета. — Наче останній ланцюг упав.

— І що далі?

— Далі? — вона подивилася у вікно, де кружляло перше осіннє листя. — Жити. Просто жити й бути щасливою. Хвороба багато чого мене навчила. Наприклад, того, що іноді потрібно відпустити минуле, щоб знайти майбутнє.

Антон усміхнувся і підняв келих:

— За майбутнє! І за твою свободу.

Єлизавета підняла свій келих, відчуваючи, як усередині розливається дивовижний спокій.

Найгірше залишилося позаду, і попереду чекало нове життя. Життя, у якому не було місця зраді, але була любов, щира турбота і вдячність за кожен прожитий день.