“Я знала, що цей момент настане, знала з самого початку. Але думала, що зможу поховати цю правду глибоко в собі, що ти ніколи не дізнаєшся. Але з кожним твоїм дотиком до нашої доньки, з кожним твоїм висловом «моя маленька принцеса», я відчуваю, що зраджую тебе. Я хотіла, щоб це зникло, хотіла забути, але не змогла. Не змогла”.

Жінка писала на аркуші паперу свою сповідь, яку потім хотіла розірвати на дрібні шматочки та спалити. Вона думала, може так їй стане легше.

“Моя історія почалася не з любові, а зі страху. Страху втратити те, що було у мене та зіткнутися з тим, що могло статися. Річ у тому, що мій чоловік — водій-дальнобійник.

Тієї ночі, коли Михайло поїхав у черговий рейс, я залишилася одна і вперше відчула, як самотність обплутує мене, стискає душу. Він був моїм чоловіком, моїм захисником, але відстань між нами з кожним його рейсом тільки зростала. Я проводила дні у роздумах, а ночі — у мовчазних сльозах. Невже так виглядає життя?

Коли я познайомилася з Богданом, все перевернулося. Він прийшов у моє життя, як буревій і зніс усі бар’єри, які я будувала для власного спокою. Його запал, енергія, увага — все це приваблювало мене. Впала в цю авантюру з головою, впевнившись, що ніхто ніколи не дізнається про наші зустрічі. Михайло був далеко, а я залишалася сама зі своїми страхами, бажаннями та сумнівами.

Я намагалася виправдати себе.

— Це лише захоплення, — говорила я собі. — Це тимчасово, це минеться

Але минало не захоплення, а моя віра в те, що можна жити без наслідків. Одного вечора, після палкої ночі з Богданом, я зрозуміла, що при надії. А тут, як раз, мій чоловік приїхав наступного дня. І я вирішила “замаскувати” свою зраду.

— Коханий, ми більше не можемо це відкладати. Мені вже 32 роки, розумієш? Та впораємося, не хвилюйся, ти будеш чудовим батьком.

Сліз було багато — від страху, від розуміння, що я зробила. Проте чоловіку я тоді не зізналася, не хотіла руйнувати тихе сімейне життя. Він, не підозрюючи нічого, був на сьомому небі від щастя. Михайло мріяв про дитину давно і тепер його мрія здійснювалася. Я ж була у справжньому відчаї. Що я накоїла? Чи зможу жити з цим тягарем?

Кожного разу, коли я бачила, як коханий торкається мене, як ніжно називає мене «найкращою матусею», моє серце розривалося на шматки. Він був щирим, він був відданим і повністю переконаний, що це його дитина. Як я могла сказати йому правду? Як пояснити, що його кохана дружина вела подвійне життя, коли він віддавав свої сили на роботі?

Останньою краплею стало те, що я вже не могла зберігати все це в собі. Я вирішила розповісти Валерії — моїй найкращій подрузі всю цю історію. Вона знала мене з дитинства і якщо комусь і варто було виговоритися, то саме їй. Подруга завжди була поруч, розуміла мене навіть тоді, коли я сама себе не розуміла.

Одного вечора, коли ми сиділи у кав’ярні, я нарешті не витримала. Сльози душили мене зсередини і я виплеснула все:

— Я не можу більше! Олеся не Михайлова донька. Ну, так сталось. Але він не знає, що дитина не його — шепіт став голосніше, відчай змішувався з соромом.

Подруга завмерла, вражена моїм зізнанням.

— Ксеню… — почала вона, але я перебила її.

— Що мені робити? Він любить нас обох, готовий на все для цієї дитини. А я? Я зрадила його! Коханця давно немає, але брехня залишилася. Вона стоїть між нами і кожен день я боюся, що вона зруйнує наш шлюб.

— Ти повинна сказати правду, — Руся говорила тихо, але впевнено. — Брехня тільки погіршить все. Чим довше тягнеш, тим гірше буде. Він заслуговує знати.

— Але він не витримає, ти ж знаєш його! Він ненавидить брехню, ненавидить зраду! Якщо я зізнаюся у зраді, то залишуся одна. І що тоді? Мала на руках, зруйнований шлюб, а я нікому не потрібна.

— Ну, правда — це іноді важко. Але життя у брехні ще важче, – запевняла мене подруга.

Ті слова залишилися у моїй голові надовго. Я знала, що вона має рацію, але страх скував мене. Кожен день з Михайлом ставав все нестерпнішим, а дитина росла, зміцнюючи його віру в те, що ми — ідеальна родина”.

Жінка дописала все на листі паперу, розірвала його на дрібні шматки та спалила на дворі. Тільки легше їй від цього не стало.

Одного вечора, коли Михайло повернувся з чергового рейсу, вона вирішила: час прийшов. Вечеря була готова, але серце калатало так сильно, що здавалося, він може його почути.

— Михайло, — почала, стискаючи чашку, — є дещо, що я повинна тобі сказати.

Він підняв очі від чашки і подивився на мене з ніжністю, яку я боялася втратити.

— Що, люба? – він готовий був слухати.

— Які у нас плани на майбутнє? – випалила я, сама від себе того не очікуючи.

Чоловік щось розповідав, а я тільки кивала та боялась втратити того, кого люблю понад усе. Тоді я вирішила, як би важко мені не було, моя таємниця піде на той світ разом зі мною.