Лідія Василівна вже дві години сиділа на лавці біля будинку. Потемніло, похолоднішало, а вона все сиділа і чекала на дочку. Минула ще година, а потім ще.

Чого вона тут сидить? Приїхала до дочки, але тієї не було вдома. Вона заздалегідь зателефонувала, сказала, дочка була не проти, а вийшло так. Нарешті біля будинку зупинилася машина і з неї вийшла Алла. Вона одразу невдоволено закотила очі і пішла до матері.

– Мамо, непередбачені обставини. Я зовсім забула.

Обставини у вигляді нового коханого доньки, махали з вікна машини та надсилали повітряні поцілунки. Мати хотіла сказати дочці про її вік, але промовчала. Дочка завжди стежила за собою. У свої майже п’ятдесят, виглядала років на вісім молодшою.

– Мамо, ти, як завжди, не вчасно. Я зовсім забула.

– Так це взагалі-то моя квартира.

– Мамо, вона вже моя. Ти ж сама захотіла залишитись у місті в своїх батьків. Не знаю, що там хорошого. Квартирка після них так собі, та й містом це можна назвати важко, велике село. А ще сусіди! Як там жили твої батьки я не знаю!

– Я це тільки зараз зрозуміла. Тільки сусіди при них були інші. Хто ж знав?

– А ти чого приїхала? По речі, що залишилися?

– Пожити.

– Надовго? А то в мене тут стосунки.

– Хотіла надовго, – тихо сказала мати. – Невже виставиш? Я ж тобі…

– Не виставлю, але тут ми житимемо з Денисом. Не думаю, що йому це сподобається. Не вживетеся ви.

Мати проплакала всю ніч, а вранці довелося викликати швидку, але все обійшлося. Вона взяла свою валізу, яку ще не встигла розібрати, зачинила двері і поїхала на вокзал. Треба було повертатись додому.

Вона ніколи не думала, що так вийде. Алла була її старшою дочкою. Завжди вітряна, безвідповідальна. Мати їй постійно допомагала.

А квартира? Мати залишила її дочці, а сама поїхала до своїх, тоді ще живих, батьків. За ними був потрібний догляд. Хто ж знав, що всі сусіди змінилися і жити там стали якісь гульвіси.

Борис, молодший син Лідії, був більш відповідальним і самостійним, чуйним, тільки його не стало п’ятнадцять років тому. Зараз би йому було сорок п’ять.

Мати часто згадувала його і думала, як би він повівся на місці Алли.

Жінка задумалася, не помітила машину і випадково оступилася з тротуару на дорогу.

Звук гальм привів її до тями.

– Жінко, з вами все гаразд?! Ви ледь мене не підставили, – перед нею стояла приваблива жінка. – Лідія Василівна? Це ви?! – раптом вигукнула незнайомка. – У вас щось трапилося чи просто злякалися?

– Я… А ми що знайомі? – Лідія не розуміла, що відбувається.

– Я Наталя. Вдова вашого сина Бориса. Забули мене? А я вас одразу впізнала.

– Ой, Наталю! Яка ж ти стала, красуня. А я ось ішла і думала про сина, от і оступилася.

– Сідайте у машину, вам куди? Ви з валізою, на вокзал?

– Так, – зовсім сумно сказала жінка.

– Маєте квиток?

– Ще ні.

– Все ж таки у вас щось трапилося. Як Алла поживає?

– Напевно добре. Ось від неї додому і їду.

– Зачекайте, ви ж жили у цьому місті. Вам точно сьогодні їхати? Заїдемо до мене? Все розкажете.

– Не хочу нікому бути тягарем.

– Коли ми зустрілися, то треба нам і поговорити. Завтра є ваш поїзд? От і добре. Зараз я заїду в магазин, а потім поїдемо. Я швидко.

Наталя в магазині була хвилин десять, вона швидко пройшлася зі списком по супермаркету і з повними пакетами повернулася до машини. Вони виїхали за місто. Великий будинок дуже здивував Лідію Василівну.

– Наталю, напевно не варто було мені з тобою їхати. Це дім твого чоловіка, напевно, він буде проти.

– Це наш спільний будинок. Незабаром зі школи прийдуть діти. Павло буде тільки ввечері. Він добрий. Може відпочинете? А я поки що приготую обід. Влаштовуйтесь ось у цій кімнаті.

Лідія Василівна дуже швидко заснула, далися взнаки недосипання, нерви, роздуми. Прокинулася вона тільки на вечерю. Діти Наталі були вже вдома, всі чекали на главу сімейства.

– Знайомтеся, Лідію Василівно, а це наші діти Марійка і Сакоа. Марійці вісім, Сашку десять.

– Мамо, там тато приїхав!

Двері відчинилися і в будинок зайшов високий чоловік.

– А чия це валіза? У нас гості чи хтось їде? Сподіваюся, не я.

– А є за що?

– Наталю, вибач. Я напевно винен, спочатку треба було запитати, а я… А можна Марта житиме з нами? Вона гарна, спокійна, їй багато не треба.

– Яка ще Марта?! І де вона, у машині?

– Ні, вона вже тут.

Чоловік раптом дістав з-під куртки маленьке кошеня. Діти зраділи.

– Ну й жарти в тебе. А чому Марта?

– Ну мені так сказали її звуть. Що не можна?

– Можна, але самі прибирати за нею будете.

– Добре. Діти, там у машині лоток, корм. Несіть все додому, нам дозволили.

– Гаразд, давайте вечеряти. Лідія Василівна мати мого першого чоловіка, а це Павло. Про решту потім…

Лідія Василівна гостювала у родині колишньої невістки вже тиждень. Павло сам запропонував їй залишитись. У Наталі батьків не було давно, а матері чоловіка не тсало тому. Діти не мали бабусь і вони із задоволенням спілкувалися з Лідією Василівною.

– Загостювалася я у вас. Пора їхати.

– А ви нам не заважаєте. Але якщо вирішили їхати, залиште адресу. Раптом допомога буде потрібна. І будь-коли приїжджайте коли схочете. Місця у нас вистачить.

Маленька квартира Лідії, як би не намагалася жінка зробити її затишною, була в жалюгідному стані. Щойно вона приїхала, сусіди одразу влаштували грандіозний потоп. Зі стелі не капало, а текло струмком. Не допомагали навіть тазики й відра. Сусіди, які жили поверхом нижче, стукали до неї, потім усі разом до сусідів вище. Найбільше дісталося кухні. Постійна вогкість, брак грошей на ремонт, і з сусідів узяти нічого, хоч і був суд.

Якось у двері постукали. Лідія Василівна подумала, що сусіди-гульвіси знову прийшли позичати грошей. Це відбувалося регулярно. Але за дверима були Наталя з Павлом і дітьми.

– Ой! А я на вас не чекала. Мені й запросити вас соромно, проходьте в кімнату, там чисто. Я поставлю чайник.

– А що у вас трапилося?

– Сусіди затопили, ось результат. Зробити нічого неможливо. Вчора знову текло. Не встигає просихати.

– Тут же ж не можна жити!

– А в мене іншого житла немає. Це ніхто не придбає навіть за копійки. Ось у кімнаті живу, тут не капає, а на кухню двері зачинила.

– Збирайтеся, так жити не можна. Прямо зараз і збирайтеся. В нас місця вистачить. Діти нудьгують, вони постійно запитують про бабусю. Будете їм бабусею?

Лідія Василівна заплакала.

– Та як же ж це? У мене ж є дочка…

Наталя допомогла зібрати необхідні речі.

– Не шкодуйте ні про що. Нехай квартира просто стоїть чи подаруйте її дочці. Нехай це будуть її проблеми.

Лідія Василівна почала жити у Наталі, колишньої невістки. Діти почали називати її бабусею. Дочка дзвонила рідко, життям матері не цікавилася, у гості не запрошувала. Її діти життям бабусі також не цікавилися.

А що ж чекає на Аллу далі? Може вона залишить квартиру дітям, і вступивши у спадок після матері, поїде у те саме маленьке містечко у затоплену квартири матері?

Ось це сюрприз буде!