Перед весіллям я була захоплена романтичними ілюзіями і наївно вірила, що все буде ідеально. Я не могла навіть уявити, що жінка, яка виховала мого чоловіка, може бажати нам зла чи постійно нав’язувати свої правила. Я думала, якщо вона любить свого сина, то й поважатиме його вибір. Але це було лише початком того, що мало статися.

Ми швидко почали жити окремо, але свекруха не визнала нашої незалежності. Вона вважала за потрібне приходити до нас, як до власного дому, без запрошення. Я намагалася бути ввічливою, пропонувала чай, обід, але це її зовсім не задовольняло. Кожен мій крок, кожна дрібниця ставала предметом її критики. Пил на полицях, неакуратно складені речі, навіть те, що у її сина в шафі було мало місця — все це вона помічала і не втомлювалася обурюватися.

Тоді я почала розуміти, що свекруха має свій стиль: вона пхається туди, де її не просять, і не дає спокою навіть у найменших деталях.

— Цей борщ не їстівний! Ти хочеш отруїти мого сина? — заявила вона одного разу, коли прийшла до нас на обід.

— А що саме вам не подобається? Він смачний! — ледве стримуючи нерви, відповіла я.

— Смачний? Ти серйозно? Мій син звик до справжньої їжі, а не до цього сміття! — вона буквально вимовляла кожне слово так, наче я приготувала йому отруту.

Мій чоловік залишався в тіні, мовчки спостерігаючи за цією сценою. Я почала відчувати, що наші стосунки стали не союзом двох людей, а трьох: мене, його і його матері.

— Чому ти постійно слухаєш маму? Ми ж дорослі люди! — я вже не витримала і сказала це прямо.

— Це моя мама, вона хоче нам тільки добра, — безжально відгукнувся він, не відриваючись від телевізора.

Але це було ще нічого в порівнянні з тим, що почалося потім. Свекруха почала втручатися у наші плани на майбутнє, а я почувала, як все більше втрачаю контроль над своїм життям.

— Ви вже вирішили, як назвати дитину? — запитала вона за обідом.

— Так, ми вирішили Денисом, — відповіла я.

— Денисом?! Це що за ім’я? Ніколи не дозволю! Він має бути Сергієм, як мій батько, — вона поставила це як наказ.

— Але ми вже домовились… — спробувала я заперечити.

— Домовились? А чому мене не запитали? Я вирішую, як назвати мого онука, — її голос став ще твердішим.

Тієї ночі я не могла заснути від обурення. А на наступний день важко вийшла на роботу з важким серцем, роздумуючи про те, як все йде не так, як я планувала. Я вже шкодувала, що поспішила поділитися з нею нашими планами щодо розширення квартири. Вона, безсумнівно, все зіпсує, втрутиться й дасть свої поради, яких я зовсім не хочу.

Коли я повернулася додому, мене чекала ще одна неприємність: свекруха збирала мої речі в валізу.

— Що відбувається? — запитала я в жаху.

— Забирайся з цього дому! Ти не гідна бути дружиною мого сина! — сказала вона холодно.

— Ви серйозно?! Що це за безчинство?! — я звернулася до чоловіка, який стояв мовчки, немов нічого не відбувалося.

— Мама каже, що мені без тебе буде краще, — відповів він тихо, навіть не дивлячись на мене.

Я намагалася не вірити своїм вухам.

— А наші плани з квартирою? А що буде з нашою дитиною? — запитала я вже майже плачучи.

— Нічого, — відповіла свекруха, як завжди з погрозами. — Якщо дитина й народиться, то все одно її виховає тато. А ти будеш просто зайвою.

І в той момент я зрозуміла: це не мій шлях. Моя сім’я — це не те, що я хочу для себе. Я була з чоловіком лише через його маму, і вона завжди буде на першому місці.

Я тихо забрала свої речі, без словесних битв, і пішла. Це було найкраще рішення в моєму житті. З того моменту я відчула, як величезний тягар з моїх плечей впав.

Тепер я живу для себе і свого сина. Я можу вирішувати, як виховувати його, не слухаючи наказів свекрухи. І найголовніше — я вільна.