Свою молодшу сестру Віру я в дитинстві дуже любив, оберігав від усіх, і називав її не інакше як Віруня. Але то було давно. Доросле життя нас обох дуже змінило. І зараз виникла така ситуація, що ми з сестрою можемо стати ворогами на все життя, а мені найменше цього б хотілося.

Проте, і своє віддавати сестрі я теж не хочу. Зараз моя сім’я – це дружина і діти, і мені перш за все про них треба дбати.

Трохи більше двадцяти років тому моя молодша сестра Віра вийшла заміж і переїхала в інше місто. Заміжжя її було доволі вдалим, вона вийшла заміж за забезпеченого чоловіка.

Мама завжди сумувала за нею, мріяла, що Віра повернеться і буде жити поруч. Але, на жаль, цього не сталося. Віра з головою поринула у своє багате життя, а про нас з мамою вона просто забула. Так що батьків своїх до останнього доглядав я і моя дружина.

Після того, як не стало мами, саме на мене лягла відповідальність за батьківський дім, за наше родинне гніздечко. Зважаючи на те, що я доглядав батьків, мама зробила заповіт на мене і я вступив у спадщину на законних правах. Сестра тоді не мала нічого проти.

Старий, напіврозвалений будиночок я фактично відбудував заново. Вклав у нього всю душу і шалені кошти. Зробив все, щоб тут було комфортно і мені, і моїй родині. За роки роботи вклав у це помешкання стільки сил і коштів, що воно стало для мене не просто будинком, а частиною мене самого.

Нещодавно, після такої довгої перерви, в моєму житті знову з’явилася Віра. Звичайно, я радий був бачити свою сестру, але розумів, що просто так вона не приїхала. Та й виглядала вона доволі напружено і збентежено.

Віра оглянула наш з дружиною будинок, а потім сказала, що у неї тимчасові проблеми, і вона поки-що поживе у нас.

Сестра розповіла, що вона розлучилася з чоловіком, і поки йде процес розлучення, вона з нами житиме.

Ми з дружиною переглянулися, нам це не сподобалося, звичайно, але залишити сестру в біді я не міг. До того ж, я був впевнений, що це не надовго.

Та все вийшло трохи по-іншому, ніж я собі це уявляв. Віра пожила у нас, все добре роздивилася, і заявила, що хоче частку в батьківському будинку, адже в свій час вона пішла звідси без нічого.

“Віруню, – сказав я, намагаючись стримати роздратування, – ти розумієш, скільки зусиль я вклав у цей будинок? Це ж не просто будівля, це частина мого життя”.

“А що з того?” – відмахнулася вона. “Я ж твоя сестра, маю право тут жити”.

“Звичайно, маєш право, – погодився я. – Але ж ти розумієш, що я теж маю на нього права. Адже це я його відновив, це я тут живу з сім’єю”.

“А я що, чужа тут?” – обурилася Віра.

“Ні, не чужа, – відповів я. – Але ж ти розумієш, що ситуація дещо змінилася з того часу, як ти тут жила востаннє”.

Я запропонував їй матеріальну компенсацію, хоча розумів, що і цього не мусів робити, бо за документами будинок повністю належав мені.

Але сестра категорично відмовилася, мотивуючи це тим, що на ці гроші не купиш нормальне житло.

Мені стало образливо. Вона жодного разу не допомогла батькам, не підтримала мене в скрутну хвилину, а тепер вимагає мою власність.

“Вірочко, – сказав я спокійно, – ти ж розумієш, що я працював день і ніч, щоб створити тут затишок. Я відмовив собі у багатьох речах, щоб відновити цей будинок. А ти просто приїхала і вимагаєш все це забрати”.

“А ти думаєш, мені легко? – відповіла вона, сльози навернулися їй на очі. – У мене свої проблеми, свій розбитий шлюб. І я маю право на допомогу”.

Я подивився на неї і зрозумів, що вона не просто хоче забрати будинок, їй потрібна підтримка. Вона відчуває себе самотньою і безпорадною.

“Віруню, – сказав я м’якше. – Я готовий тобі допомогти, але не так, як ти хочеш. Давай подумаємо разом, як вирішити цю ситуацію”.

Ми довго розмовляли, намагаючись знайти компроміс. І зрештою, нам вдалося домовитися. Я погодився, що вона може періодично приїжджати до нас і жити в гостьовому будинку, який я побудував на ділянці. А вона, зі свого боку, пообіцяла більше не висувати ніяких претензій на основний будинок.

Ця ситуація стала для мене великим уроком. Я зрозумів, що родинні стосунки набагато складніші, ніж здається на перший погляд. І що іноді потрібно йти на компроміси, щоб зберегти мир і спокій у сім’ї.

Згодом наші стосунки почали поступово відновлюватися. Ми проводили більше часу разом, згадували дитинство, ділилися новинами зі свого життя.

Віра після розлучення отримала невелику квартиру від свого чоловіка, а до нас вона приїжджала на вихідні. Вона більше не виявляла інтересу до батьківського дому, а я, у свою чергу, не відмовляв їй у допомозі, коли це було необхідно.

Ніхто не знає, що чекає братів і сестер у майбутньому. Але можна з упевненістю сказати, що ми з сестрою подолали серйозну перешкоду і стали ще ближчими одне до одного. Наш випадок показує, що навіть найскладніші сімейні непорозуміння можна вирішити, якщо є бажання і взаєморозуміння.

А як ви вважаєте?