Ну що ж, можу сказати, що рішення пожити у батьків Олега стало для нас справжнім випробуванням на витривалість. Наш шлюб був ідеальним, ми разом сміялися, планували подорожі, підтримували одне одного у важкі хвилини. Але після того, як ми в’їхали до його батьків, почалося щось геть неймовірне.

Свекор — просто скарб. Він весь час у своїй бібліотеці, читання для нього святе, і я б могла з ним годинами обговорювати книги. Мене настільки захопила його колекція, що я мріяла зануритись у неї, як в якусь магічну шафу. Але, на жаль, не свекор став нашим щоденним випробуванням, а свекруха, Вікторія Миколаївна, виявилася справжньою фурією.

— Ну що ви за люди такі? Жінок може бути скільки завгодно, але мама завжди одна, — говорила вона, відкриваючи двері в нашу кімнату без стуку.

Одного вечора ми з Олегом вляглися відпочити після важкого робочого дня, як двері різко відчинилися, і свекруха зайшла, несучи чашку з відваром шипшини. Ну, дійсно, хіба може молода здорова пара прожити без відвару шипшини?

— Сину, я тобі принесла шипшину, — голосно сказала вона, ставлячи чашку на приліжковий столик. — Це для здоров’я, щоб ніякі хвороби не чіплялися.

Ми мовчки переглянулися. Коли за нею зачинилися двері, я встала і стиснувши губи сказала:

— Олеже, я не витримаю більше цього. У нас є два варіанти: або ми шукаємо квартиру і переїжджаємо негайно, або…

— Що «або»? — підозріло звів брови Олег, але в його очах вже загорівся вогник цікавості.

— Або ми трохи провчимо твою маму. Ну, щоб вона зрозуміла, що бувають межі, які краще не переходити.

— І що ти пропонуєш? — з легкою усмішкою спитав він.

— Нічого складного, просто маленькі капості, — я лукаво усміхнулася. — Ось, наприклад, почнемо з того, що на її «усвідомлення» меж зреагуємо так само відкрито, як і вона на наші.

— Тільки без жорстокості, будь ласка. У мами хворе серце.

— Що ти, я сама невинність! Просто трохи невимушена.

План був простий: ми вирішили, що почнемо діяти у відповідь, коли вона знову зайде без попередження. Олег обіцяв допомогти, тож кожна наша “капость” була продумана до дрібниць. Наступного ранку, як годинник, свекруха увійшла до нас у кімнату, цього разу з мискою нарізаних яблук.

— Сину, їж яблучка, вони від усіх хвороб.

— Мамо! — вигукнув Олег, демонстративно підстрибнувши на ліжку та прикриваючи мене ковдрою. — А ми тут якраз вправи робили для спини. Та ні, мамо, не треба допомагати, ми впораємось!

Свекруха, трохи збентежена, постояла на порозі, але не здалася.

— Та хіба я можу не дбати про сина? Але я, мабуть піду, — збентежено сказала вона.

Ми з Олегом переглянулися й зрозуміли, що прийшов час другого етапу. На наступний день він вирішив «взятися» за її телевізор, який вона постійно залишала ввімкненим у кухні. Він налаштував звук так, щоб свекруха ледве чула, але зробив це так, ніби все працює нормально. Її роздратоване обличчя після того, як вона п’ять хвилин намагалася почути черговий випуск новин, було невимовно кумедним.

Наступного ранку я вирішила піти ще далі. Взяла її косметику й поставила тюбики так, щоб вона подумала, ніби їх переставили. Олег знову підказав мені кілька ідей і ми з нетерпінням чекали результатів. Як тільки вона виявила «невидимий безлад» у своєму косметичному куточку, ми почули характерний стукіт її каблуків.

— Це що, якісь жарти? — обурилася вона, ставлячи косметику назад на місце. — Хтось, напевно, вирішив мене розважити.

Ми з Олегом обмінялися поглядами й ледве стримували сміх.

Згодом вона вирішила влаштувати допит. Вікторія Миколаївна, обравши момент, коли я залишилася на кухні сама, почала говорити у такому тоні, ніби я — її підозрювана.

— Ти ж розумієш, що моєму сину потрібна підтримка, а не постійні витівки?

Я витримала її погляд і відповіла:

— Розумію. Але, мабуть, йому потрібен ще й особистий простір, правда? Може, у нас з Олегом теж є свої кордони?

Вона зітхнула, але я помітила тінь розуміння у її очах.

Тож, коли ми з Олегом остаточно вирішили шукати квартиру, свекруха вже виглядала трохи змученою нашими дрібними капостями. Вона навіть стала частіше виходити до своєї подруги, й, зрештою, одного дня затрималася там на цілий вечір.

Наступного ранку вона зайшла у нашу кімнату з іншим настроєм. І на цей раз постукала у двері перед тим, як зайти. Принесла з собою чашку відвару шипшини, але цього разу без жодного слова поставила її на столик і тихо вийшла.

— Думаю, мама зрозуміла натяк, — пошепки сказав Олег, обіймаючи мене. — Ми перемогли.

Ми з Олегом таки знайшли квартиру й переїхали, а свекруха відтоді стала більш делікатною у своїх проявах турботи. Хто б міг подумати, що невеликі капості можуть так ефективно змінити ситуацію?

Іноді ми згадуємо ці дні з усмішкою і я вдячна, що ми знайшли спосіб перетворити її нав’язливу турботу на справжню комедію. І все ж, мабуть, не даремно кажуть: відпочинок у родичів — це справа, яка вимагає справжньої мужності й доброго почуття гумору.