Степан їхав по трасі, дотримуючись всіх правил дорожнього руху, коли його зупинив свисток інспектора.

Він слухняно зупинився на узбіччі.

Інспектор, замість того, щоб одразу йти спілкуватися з водієм, довго дивився на напис, який був нанесений на правий бік автомобіля Степана.

– Це у вас навіщо? – через паузу запитав він, ігноруючи документи, які простягав йому Степан.

– Що – навіщо? – не зрозумів той.

– Чому у вас на машині написано ось це? «Дякую колишній тещі»… Це навіщо вам?

– А що, не можна? – знизав плечима Степан.

– Взагалі, сторонні написи, що нагадують написи на автомобілях служб, наносити заборонено.

– А теща – це що, служба якась?

– Ну, певною мірою, так… – невпевнено сказав інспектор, і тут же посміхнувся. – Невже ви так колишню тещу любите?

– Ага, – кивнув Степан. – Любив. Навіть після того, як з її донькою розлучився.

– А вона вас любить?
– І вона мене любила, царство їй небесне… – побачивши недовірливий погляд інспектора, Степан усміхнувся. – Ну, самі подумайте. Як її не любити, якщо вона мені цю машину подарувала. Правда, подарувала вона мені її вже після свого відходу. Тож я таке й написав. Хоч якось віддячив…

– Та ти що? – у інспектора на обличчі з’явилося неприховане здивування. – Теща подарувала машину? Колишньому зятю? Хіба таке буває?

– Буває.

– Це щось нереальне… Ти, випадково, не поспішаєш? – раптом запитав його інспектор, переходячи на “ти”. – Може, розкажеш, як це сталося? Я, наприклад, зі своєю тещею не можу навіть нормально розмовляти. Раптом, у тебе є якийсь секрет, як з ними ладити, із цими тещами?

– Ну, якщо хочеш, сідай у салон, – Степан теж перейшов на “ти”. – Розкажу, мені не шкода.

Коли інспектор сів поруч із ним, він схвильовано зітхнув.

– Уявляєш, я і сам, скільки разів згадую цю історію, щоразу дивуюся, що все це сталося насправді. Але, ось вона, машина, – і він постукав по керму.

– Ти, давай, не тягни, розповідай, – забурмотів інспектор. – Як все було? Ти за заповітом, чи що це авто отримав?

– Який заповіт? – Степан похитав головою. – Я ж був уже у статусі колишнього зятя. Хіба мені хтось із її родичів дозволив би хоч копійку отримати за заповітом? Хоча у тещі перед на картці й було пару мільйонів. У гривнях.

– Мільйонів? – здивувався інспектор.

– Так-так. І коли теща вже слаба була, і родичі зрозуміли, що її залишилося зовсім мало, ось тоді вони – діти, сестри, брати, і ще всякі родичі – почали заздалегідь між собою сваритися. Сперечатись, кому скільки має дістатися.

А теща їх ще й – не спеціально, а через старість – підʼюджувала. Мовляв, якби Степан, тобто – я, не розлучився б з її донькою, вона б усе до копійки мені залишила одному мені.

Бо поважала вона мене дуже сильно. І любила. Бо я тільки один завжди їй і допомагав. І вона таке про мене їм – родичам своїм – говорила. Що мені хотіла б усі гроші залишити. Уявляєш? Це мені син потім розповів про її слова. Він сам особисто чув.

– А ти їй, правда, допомагав? – зупинив його інспектор.

– Звісно. На перший поклик завжди приходив. На дачу її возив, усе там робив. Навіть ремонт своїми руками повністю в її квартирі зробив. Вона ж, хоч і шкідлива була, але не винна в цьому. Життя у неї було складне. Розумієш? Часом життя людину сильно змінює. А всі родичі, за шкідливість і лагідність її не любили. І вона це відчувала. І ось, чи то вона дізналася про те, що її гроші вже нещадно ділять, але… Одного разу сталося дещо дивне. Незважаючи на її обережність і обачність, теща взяла, і пройдисвітам, які їй подзвонили, продиктувала всі дані своєї картки. І за одну ніч усі її мільйони – тю-тю. Як корова язиком злизала.

– Нічого собі… – ахнув інспектор. – Вона, що, не в собі була, чи коли з ними розмовляла?

– Ось-ось! Усі родичі так само подумали, як і ти, – засміявся чомусь Степан. – І я так думав. Думав, жінка зовсім вже, і повірила цим негідникам. Адже таке і з молодими буває. Ну, родичі після того, як у неї рахунок спорожнів, одразу інтерес до неї втратили. І ховати її мені довелося…

– Як це?

– А так. Дружина колишня зателефонувала, і плаче: “Мами не стало, грошей немає ні копійки, а родичі допомагати не хочуть. Виручай”. Ну, а я – що? Я ж добрий. Я тещу любив. І на свої гроші її поховав.

– Я не зрозумію, а як вона машину тобі підігнала? – знову нетерпляче спитав інспектор. – Ти ж про машину мені обіцяв розповісти.

– Ага, – знову посміхнувся Степан. – І ось, коли рівно сорок днів минуло, сталося найцікавіше. Раптом мені на телефон – дзвінок. Із невідомого номера. Я такі дзвінки зазвичай ігнорую, а тут внутрішній голос мені каже: “Бери!” Ну, я й узяв. І чую, якийсь змучений молодий голос мене запитує:

– Це ти, Степане, у якого в тещі пару мільйонів зняли?

– Ну, я, – говорю.

– Дякувати Богу, знайшов я тебе! – вигукнув він. – Давайте швидко диктуйте мені номер рахунку, на який я можу вам гроші переказати.

– Які гроші? – запитую. А сам думаю: «Пройдисвіт, теж розвести мене хоче…»

А він як вигукне ще голосніше:

– Як – які?! Гроші вашої тещі!

Я навіть розгубився. Почав йому говорити, що на таке не піддамся, і жодних цифр йому не диктуватиму. А він раптом розплакався, і давай мені скаржитися.

“Я не винен! Ваша теща якась дивна була. Я з нею ще й розмовляти до пуття не почав, а вона одразу мені сама запропонувала номер своєї картки назвати, і три цифри на іншій стороні. Але, спочатку вона з мене обіцянку взяла, що я половину всієї суми я мушу протягом тижня вам переказати.

Подумав, що на чергову недолугу натрапив. Подумав – теж мені, клятва якась. Це ж – пусте! І присягнув, усім, що в мене є найдорожче. Вона мені так сказала. Своїм здоров’ям і мамою. Поклявся, і вона мені одразу всі ці дані і передала.

– Я на нього сваритися почав, а він у відповідь – знову плаче.

“Та почекайте ви мене лякати! Мені і так тепер – життя ніякого немає. Минулого тижня я їхав машиною і опинився на узбіччі. Але не дуже так, а легенько.

Наступного дня, я з дівчиною хотів познайомитися, але в мене раптом нічого не вийшло.

А ще через день я люк не помітив відкритий, в лікарню потрапила. А вчора вночі мені стара приснилася, і я прокинувся, і тут же ж згадав про вашу тещу. Її гроші – всі до копійки – я негайно вам перекажу! Аби вона від мене відстала!

Степан видихнув, наче втомився говорити.

– І того ж дня, і справді, мені на рахунок кілька мільйонів прийшло.

– Так… – інспектор дивився на оповідача недовірливо. – І ти не брешеш?

– Я й сам собі не вірю, – кивнув Степан. – Собі я на ці гроші тільки машину купив. А решту – все на сина витратив. Від першої дружини. Він же ж – законний онук тещі. Йому теж машину купив, бо йому вже дев’ятнадцять, а решту – на його навчання в інституті. А ні, я ще в церкву дещо дав. Так мені люди порадили.

– А першій дружині сказав, звідки гроші взялися? – поцікавився інспектор.

– Ні! – злякався Степан. – Її родичі, якщо правду дізнаються, мені влаштують. Я сказав, що у лотерею виграв. Так вони й після цього зубами скрипіли від заздрості. Так мені син розповів.

Після цих слів інспектор хмикнув, помовчав і, вилазячи з машини, задумливо зітхнув. Потім обійшов машину Степана, ще раз подивився на напис, нахилився до водійського відчиненого вікна, і сказав:

– Може, і мені почати допомагати? Вона ж у мене, теж, начебто, нічого така жінка… Але язик у неї…

– Правильно, починай, – весело відповів Степан. – А язик у нас у всіх ще той.

Він натиснув на газ, і машина плавно рушила з місця…