Працюю водієм маршрутного автобуса Львів – Новояворівськ.

Субота, вечір. Людей майже нема, тільки молода мама з дитиною, хлопець та ще дві бабусі на останньому ряді про щось щебечуть.

От вже закриваю двері, аж раптом чую:

-Астанавітє! Астанавітє автобус!

До салону, немов та фурія, залітає пані. Ну така старша на вигляд, років 50. Однак, на підборах, така в капелюшку та сумочку маленьку тримає. З кимось балакає по телефону.

– Да, Зіна, уже в маршруткє!

Стала і стоїть на сходинках. Ні закрити двері, ні поїхати!

– Пані, ви будете їхати?

– Сєйчас!

Вона показово вимкнула телефон, задерла носа та почала йти до сидіння.

– А заплатити за проїзд?

– Ну вапше-та я бєженка! Приїхала с Данбаса!

Щоб ви розуміли, у нас деякі люди так мажорно не виглядають, як та жінка. Останній айфон, видно, що одяг дорогий та брендовий. Золоті сережки, персні на всіх пальцях.

– Я не можу вас повезти без оплати за проїзд!

– Что? Я нє панімаю ваш язик!

– У нас не язик, а мова!

Тут до жінки зателефонували і вона голосно підняла слухавку “Падажді, мені здєсь бандери утєсняют. Правільна мне гаварілі, что ва Льоввіє іх очен многа!”

Бачу, що деякі пасажири вже почали нервуватися та вовком дивитися на таку пасажирку. Я вже думав її прогнати, але молодий хлопець дістав гроші:

– За неї. Можна вже поїхати, я дуже поспішаю на електричку?!

Всю дорогу та пані скаржилася, як їй у Львові погано. Що чує тут цю “сільську” мову, погана у нас бруківка, що каблуками не можна тут продефілювати, старі трамваї та смердючі маршрутки.

– Всьо, что гаварілі про Львов – сказкі. Нє красівий горад, я б сюда нє єхала. Но дочь здесь живьот з мужем. Кофє вапшє нєвкуснає! Как здесь люді живут, я нє панімаю!

Від її мови у всіх в’янули вуха. На щастя, вона вийшла на першій зупинці у місті. Я спокійно видихнув.

Ох, бажаю всім водіям ніколи не зустрічати таких пасажирів!