– Ви не думайте, Маріє, нам від вас нічого не треба, хоча збоку все і може виглядати інакше, – виправдовується переді мною моя майбутня сваха.

Сватання моєї дочки, заради якого я спеціально з Німеччини приїхала, м’яко кажучи, не вдалося. І все через одну мою необачно сказану фразу. Тепер на мене ображається і дочка, і майбутній зять, і його мама, а я щиро не розумію, що я зробила не так.

Я заробітчанка, в Німеччині я вже більше 10-ти років. За цей час я купила квартиру в новобудові, зробила там гарний ремонт, обставила меблями і стала чекати слушного моменту, щоб подарувати цю квартиру доньці.

І ось нещодавно Ліля мені телефонує і радісним голосом повідомляє, що вона заміж виходить. Я трохи здивувалася, бо вона мені навіть ніколи не розповідала, що з кимось зустрічається, а тут весілля вже треба робити.

Нареченим моєї доньки виявився хлопець з її роботи, Максим. Дочка мені його описала так, наче він найкращий чоловік у світі, і що коли я приїду і познайомлюся з ним, я сама в цьому переконаюся.

Не встигла я і слухавку поставити, як мені телефонує моя рідна сестра, і схвильованим голосом каже, що моя Ліля вибрала собі не найкращу кандидатуру, і що цей хлопець з нею лише через гроші.

– Марійко, та то така бідна родина! Не Ліля йому подобається, а гроші твої. А що, теща квартиру купила, можна і притулитися коло такого добра! – розмірковує вголос моя сестра.

Може вона і має рацію, та краще б вона свої думки при собі тримала, бо приїхала додому я вже злегка накручена нехорошими думками.

– А квартира у Максима є? – питаю я дочку.

– Навіщо ти починаєш, мамо? Я знаю, що тітка тебе вже накрутила, але повір, що це не так. Житла у Максима поки-що немає, але він з часом все сам купить, – ображено заступається за свого нареченого дочка.

Я її розумію, вона закохана, тому і бачить в своєму обранцеві лише усе найкраще. А я життя прожила, історій різних наслухалася, і знаю як воно іноді буває.

Проте, я вирішила не поспішати з висновками і вирішити давати чи не давати квартиру молодятам, коли я поїду до сватів і сама на все подивлюся.

Приїхали ми в село до Максима. Виявилося, що його виховувала одна мама, бо батька давно не стало. Те, що я побачила відразу, мене дуже засмутило. Хата стара, схожа на літню кухню, я навіть не уявляла, що так можна жити.

Але коли я зайшла всередину, то була приємно здивована – в хаті все було дуже чисто і охайно. Сваха накрила гарний, доволі щедрий стіл, і стала розповідати про своє життя.

Вона давно вдова, сина сама піднімала. За кордон поїхати не могла, бо мала лежачу маму. Не зважаючи на те, що заробляла небагато, вона відкладала гроші синові на освіту, бо дуже хотіла, щоб він вибився в люди.

– А що ви, свахо, своєму сину дасте? – не витримала і таки запитала я.

Максим на цих словах вийшов з кімнати на вулицю, а моя дочка побігла слідом за ним.

– Може ви і не вірите в це, але нам від вас нічого не потрібно, – сказала мені сваха.

Коли ми поверталися додому, дочка плакала.

– Мамо, ну навіщо ти це сказала? Невже не можна було промовчати? Краще б ти запропонувала мамі Максима їхати з тобою за кордон, – каже. – Що вони тепер про нас подумають? Що для нас гроші важливіші ніж люди?

Зять сказав, що в квартиру, яку я придбала для дочки, він не піде. На знімання хоче йти. Донька не хоче навіть весілля, каже що вони просто розпишуться. Образилися всі дружно на мене.

А я не розумію за що? Що я не так зробила? Я просто запитала. Я тут таких історій наслухалася, що хотіла перестрахуватися. А вийшло он як недобре.

Не знаю, що тепер робити і як виправити ситуацію.